"До війни у нас було близько 10 пологів за добу, тепер — максимум три" — історії лікарів Запорізького пологового

Головний лікар Запорізького обласного перинатального центру Олександр Кирилюк, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Як приймати пологи під час сирени, заспокоювати вагітних, які вирвалися з тимчасово окупованих територій, працювати без перерви та дивитися у вікна, які закладені мішками з піском, — чергова частина проєкту Суспільного про лікарів на війні розповідає історію Запорізького обласного перинатального центру.

Директор обласного перинатального центру Запорізької області, колишнього 5-го пологового, Олександр Кирилюк 24 лютого вже о 6 ранку був на робочому місці. У ніч російського вторгнення Запоріжжя не бомбили, але всі розуміли, що потрібно готуватись до роботи у складних умовах.

"З 24 лютого у п’ятнадцяти випадках була екстремально низька маса плоду — до 1000 грамів. Найменша дитина, яку ми виходили, народилась із вагою 700 грамів. Усі дітки вижили".

"Ми організували все необхідне на випадок евакуації під час повітряної тривоги чи бойових дій. Пологи — непередбачуваний процес. Ніколи не знаєш, коли вони почнуться і закінчаться. Усі мають бути готовими надати допомогу породіллі. Підвальні приміщення ми облаштували для приймання, спостереження, ведення пологів. Спустили необхідний запас води, медикаментів і розхідних матеріалів".

Перші тижні були складними ще й психологічно, каже Олександр. У його колективі працюють переважно жінки, молоді та середнього віку. У кожної діти. Вони розривались між роботою і сім'ями та мали обирати: продовжувати працювати чи евакуюватися.

Палата для новонароджених та породіль у підвалі на випадок повітряних тривог та обстрілів лікарні. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

"Ми нікого не вмовляли залишитися. Хто хотів переїхати у більш безпечні регіони чи за кордон, ті поїхали. Великого відтоку фахівців у нашому центрі не сталося, але у перші дні відчували нестачу рук у дитячій та дорослій реанімації та на другому етапі виходжування новонароджених. Дехто з лікарів виходив не тільки у свою зміну, а і цілодобово лишався у відділеннях. Пізніше до нас приєдналися 10 колег, які виїхали з окупованих міст. Вони й зараз із нами працюють. Нині ситуація стабілізувалася і медики вже нормально можуть відпрацювати свою зміну, поїхати додому відпочити й з новими силами заступити на чергування".

У перинатальному центрі надають повний цикл допомоги: вагітна надходить до центру, народжує, проходить етап реанімації та другий етап виходжування. Після цього її виписують та за нею далі спостерігає лікар-неонатолог. Якщо дитина народжується недоношеною чи глибоко недоношеною, її не переводять в інші лікувальні заклади: у центрі є всі умови для другого етапу виходжування.

Читайте також: "Неоціненний життєвий досвід, який нікому не варто пережити" — історія лікаря з Маріуполя

"Ми надаємо гінекологічну допомогу та приймаємо вагітних пацієнток. Але нині планові операції робимо лише у тих випадках, якщо оперативне втручання критично неможливо відтермінувати. Переважно це пов’язане з онкологією. Зараз центр сконцентрувався на наданні допомоги вагітним, зокрема жінкам з вкрай обтяжливим акушерським анамнезом та передчасно народженим дітям. З 24 лютого через наше відділення реанімації та інтенсивної терапії пройшло 40 таких дітей. У п’ятнадцяти випадках була екстремально низька маса плоду — до 1000 грамів. Найменша дитина, яку ми виходили, народилася з вагою 700 грамів. Усі дітки вижили".

Передчасно народжений малюк у відділенні дитячої інтенсивної терапії. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Олександр Кирилюк розповідає, що за три місяці війни в центрі народились 333 дитини, 7 випадків двійнят. Це мало, каже лікар, бо зазвичай до війни за місяць приймали до шестисот дітей.

"Була породілля з Мелітополя, яка народила двійню. Вона у нас, а вся її сім’я — в окупації. Можливості повернутися немає".

"До війни у нас було близько 10 пологів за добу, тепер — максимум три. Багато пацієнток просто не можуть до нас доїхати. Третина області під тимчасовою окупацією. Від колег з окупованих територій я знаю, що майбутні мами намагаються виїхати, але їх не пропускають на блокпостах. Кажуть: "Їдьте в Крим, там дорога вільна". Серед цих жінок трапляються складні випадки, які точно мали б спостерігатися саме в перинатальному центрі: важкі вади серця, аномалія прикріплення плаценти, цукровий діабет, захворювання ендокринної чи нервової системи. На медиків, які працюють в окупації, велике навантаження. Раніше система була налагоджена так, що у разі складних випадків колеги одразу відправляли таких пацієнток до нас".

Вагітна пацієнтка перинатального центру у Запоріжжі. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Серед народжених з 24 лютого у Запорізькому центрі 97 дітей народили жінки, яким вдалось виїхати з окупації та зони бойових дій. На жаль, розповідає лікар, були й сумні випадки: вагітним вдавалося евакуюватися, але стресова ситуація, коли вони декілька днів очікували на виїзд у полі чи на блокпостах, ставала причиною смерті плоду.

"У нас було за цей час три випадки загибелі плоду. Кожен — трагедія, яка не проходила без сліз. А ще була породілля з Мелітополя, яка народила двійню. Вона у нас, а вся її сім’я — в окупації. Можливості повернутися немає. А вдома ще двоє маленьких дітей. Весь березень в центрі пробула, поки питання не вирішилося.

Ми зараз також повернули практику, яка була ще до війни: відвідування перинатального центру парами, які готуються до сімейних пологів. З породіллею може залишатись будь-хто з партнерів: чоловік, сестра, чи мама. У нас народжувала пара, у якій чоловік був у зоні бойових дій. Респект командуванню, яке відпустило тоді на пологи.

Пам’ятаю, як народила евакуйована жінка. У неї загинув на "Азовсталі" чоловік, загинули також брат і мама. І вона одна з двома дітьми народила третього. Було неймовірно дивитися, коли її приїхали забрати побратими чоловіка, "Азовці".

Головний лікар Олександр Кирилюк. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Олександр евакуював сім’ю на захід України, але сам виїздити із Запоріжжя не збирається. Каже, пропрацював в цьому закладі 41 рік, знає колектив, вірить в колег, жінок і перемогу.

"Було спочатку страшно, коли почались ці сирени й постійні евакуації. Я в перші дні проводив планову операцію, кесарів розтин, і почалася повітряна тривога. А жінка, яку оперувала наша бригада, каже: "Лікарю, все буде добре, я з вами". Наші породіллі дають стільки енергії та позитиву. Вони настільки сильні, що це навіть складно описати".

Читайте також: "Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — історії лікарів Чернігова

***

Юлія Зигарь — лікарка акушер-гінеколог відділення патології та екстрагенітальної патології вагітних. Вона була на добовому чергуванні в ніч на 24 лютого. Зранку мала перевірити тиск пацієнткам у відділенні.

"Одна вагітна заходить і плаче. Кажу: "Заспокойтесь, все буде добре". А вона: "Нічого не добре, ви що не бачили, що Харків бомблять". І мене як холодною водою облили: я на роботі, мої діти вдома. Момент нерозуміння і шоку.

Лікарка акушер-гінеколог Запорізького обласного перинатального центру Юлія Зигарь у коридорі відділення патології вагітних. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Три доби я взагалі не спала, постійно на телефоні, зідзвонювалася з усіма. Відчула страх за пацієнток, бо в кожної своя історія: в когось родичі в окупації, чиїсь міста чи села бомблять. Приїхала на роботу, виходжу з машини, а наш красивий перинатальний центр обкладений мішками, вікна заклеєні. Тоді я усвідомила, що це війна. У мене враження, що ці місяці, як один страшний довгий день, який досі не скінчився. Дні пролітали, поки до мене не прийшло усвідомлення, що треба підтримувати дітей вдома і вагітних на роботі. Ні діти, ні породіллі не повинні відчувати, що я сама нервую. Мій спокій впливає на їхній".

Юлія розповідає, що працювати стало важче психологічно. З пацієнтками треба постійно розмовляти й підтримувати. До кожної свій підхід: когось досить обійняти, а на когось треба підняти голос, аби людина стрепенулась і не "розкисала". Побільшало жінок з окупованих територій, або тих, в кого там залишилися родичі.

Читайте також: "Медикам нити не можна. В окопах ще гірше" — історії лікарів Донбасу
Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

"По кожній повітряній тривозі ми спускаємося з жінками у підвал. Інколи спускаємося, а тут в пацієнтки води відійшли. Швидко її в родзал переводимо. Усі ці процеси вже відпрацьовані. Колектив став ще більше згуртованим, підтримуємо одне одного. За необхідності допомагають усі, незалежно від того, з якого ти відділення, чи ти лікар, чи медсестра, чи завідувач. Люди не повинні звикати до війни, але так чи інак ти адаптуєшся".

***

Вікторія Щербакова зранку 24 лютого збиралася на чергування. Вона працює акушером-гінекологом у перинатальному центрі. Жінка каже: чула якийсь гул, але про те, що це були літаки, дізналася уже дорогою на роботу. Почала телефонувати чоловікові, просила не везти сина в садочок.

"На роботі ми намагалися одне одного підтримати, з жінками-пацієнтками розмовляли, пояснювали: треба триматися, думати про себе і своїх дітей.

Лікарка акушер-гінеколог Запорізького обласного перинатального центру Вікторія Щербакова. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Перші пологи, які я приймала, — кесарів розтин. Зайшла в операційну і зрозуміла, що єдина ціль: допомогти народити здорову дитину. В операційній мозок відключається і фокусується тільки на пацієнтці. Ти не думаєш про страх, а просто виконуєш лікарські обов’язки. Усі новонароджені діти унікальні, а народжені під час війни — особливі, бо вони вже стали дітьми війни. На превеликий жаль".

У відділенні патології вагітних, де працює Вікторія, лежать жінки на зберігаючій терапії вагітності або ті, які надходять на кесарів розтин. Лікарка проводить такі операції, а також веде жінок з патологіями. Медики та пацієнти спускаються у підвал за сигналом тривоги, але операцію, каже лікарка, не переривають, якщо вже почали робити.

"У нас світломаскування по всьому перинатальному центру. Перші поверхи обкладені мішками з піском. Вищі поверхи складніше захистити, але є коридори та правило двох стін".

Читайте також: "Поранення, перев’язки, новини, потім знову поранення, перев’язки, новини" — історія лікаря "Охматдиту"
Операційна у відділенні патології вагітних Запорізького перинатального центру. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Лікарка до останнього не вірила, що може початися повномасштабна війна, тому їй було важко впоратися з шоком і переживанням за власних двох дітей. На початку весни вона евакуювала їх з міста, нині ж вони знову поряд з мамою. Сама виїздити не планувала. Поки є можливість, каже, буде допомагати пацієнтам.

"Мені шкода тих мам, які народжують в таких умовах, під вибухи, і дітей, які народжуються під сирени. Я пам’ятаю, коли перший раз почула сирену. Було відчуття сильної тривоги через те, що не розумієш: зараз будуть бомбити всю Україну? Спочатку багато плакала, дзвонила чоловікові, просила спускатись з дітьми у бомбосховище. Зараз вже звикла, адаптувалася".

***

Ірина Луцюк — психологиня Запорізького перинатального центру. У перші дні війни її допомоги потребували усі: і пацієнтки, і колеги-медики, і адміністративний персонал лікарні.

"Ми не можемо знати, що краще для людини, але можемо сказати: я поряд, готова допомогти, можу зробити чай або просто побути з тобою".

"Усі були у величезному стресі. Треба було опанувати себе і втягнутися в рутинну роботу. Це потребувало дуже багато сил. Працювали нон-стоп. У нас були пацієнти, які вибирались з окупації — з Мелітополя, з Бердянська. Медики також у постійному стані прийняття рішень: залишатися чи вивозити дітей. У багатьох хворі батьки живуть на непідконтрольних територіях. Багато складних випадків, усі потребували допомоги. Я перехворіла на ковід і два тижні була на лікарняному. Мій перший робочий день після хвороби був 24 лютого. Я тоді зранку подумала: мабуть, мене чекали".

Лікарка-психологиня Запорізького обласного перинатального центру Ірина Луцюк. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Війна, каже Ірина, не змінює людей, але розкриває їхні риси: і негативні, і позитивні. Усе, що в людині є поганого, — проявляється, але і хороше в рази збільшується. Тому люди так багато зараз допомагають одне одному і всередині країни, і за її межами. Люди не змінюються — змінюються обставини, в яких вони перебувають.

"Кожній людині потрібна опора, ресурс, на який вона може спертися й утримати рівновагу. Коли ми дуже засмучені або у стресі, то втрачаємо її. Вагітній жінці рівновагу може давати її дитина, сім’я, мрії про майбутнє. Важливо показати жінці цю опору, щоб вона могла вільно рухатися далі у майбутнє з дитиною.

Моя робота і мене врятувала, тому що тут моє життя. Моя робота — про життя. Я приходжу кожного дня в лікарню і бачу, як воно народжується всупереч війні, сиренам і смерті".

Новонароджене маля в палаті перинатального центру у Запоріжжі. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Медичний персонал центру навчають, як себе поводити з пацієнтами, які пережили травму: як розмовляти з жінкою або з родиною, яка пережила перинатальну втрату. Що можна сказати, а що — не варто.

"Ми не можемо знати, що краще для людини, але можемо сказати: я не в змозі відчути твій біль, бо не пережила його, але я поряд, готова допомогти, можу зробити чай або просто побути з тобою, можу поговорити або помовчати. Не треба знецінювати те, що пережила людина і казати: комусь ще гірше. Повинен пройти певний час, поки жінка, яка пережила втрату, повністю прийме реальність, у якій вона опинилася, і зможе рухатися далі.

До нас потрапляють жінки зі страхом пологів, страхом за життя і здоров’я дитини, страхом за власне життя. Зараз додався страх за майбутнє, особливо у жінок з окупованих територій. Деякі ставлять прості питання: куди я піду після народження дитини, як далі жити, хто мені допоможе? Особливо, якщо жінка одна. Ми співпрацюємо з соціальними службами, з волонтерами для того, щоб жодна жінка в такій ситуації не опинилася на вулиці, щоб мала одяг, їжу, тимчасову домівку. Це допомагає вийти на рівень усвідомлення: я зможу з цим впоратися".

Пацієнтка центру з новонародженим немовлям. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне
Читайте також: "Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва

Зараз дуже багато любові й дуже багато підтримки навколо, каже лікарка. Пацієнти, з якими працює медперсонал, відчувають, що це не просто за протоколом чи посадовою інструкцією. Медики дійсно хочуть і роблять все для того, щоб із жінкою і з її дитиною все було добре.

"У нас, на жаль, буде ще багато травм. Але коли закінчиться війна, коли почнуться перемоги, коли звільнять окуповані території, де у нас багато рідних, друзів, знайомих, це буде лікувати, зцілювати, давати надію. Травми війни будуть з нами ще дуже-дуже довго, але маю надію, що ми з ними впораємося".

Читайте також

"До лікарні могли дістатися лише ті, кого не постріляли по дорозі" — історія лікарів Бучі

"Звичайне життя стаціонару, тільки пацієнти усі з кульовими пораненнями", — хірург з Ворзеля

"Я не вірив, що Росія почне повномасштабну війну" — Вілкул про фронт Кривого Рогу, Царьова та українську мову

"Біжи допомагати не до того, хто кричить, а до того, хто мовчить" — історія лікаря з Бучі

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Read more!