"Поранення, перев’язки, новини, потім знову поранення, перев’язки, новини" — історія лікаря "Охматдиту"

Дитячий ортопед-травматолог відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії лікарні "Охматдит" Валерій Бовкун. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Чергова історія проєкту Суспільного про лікарів на війні. На цей раз — дитячого ортопеда-травматолога Валерія Бовкуна. Він розповів про те, як лікарня "Охматдит" почала приймати поранених, та як це — працювати, коли над будівлею літають снаряди, а до тебе у відділення приносять людей, в яких влучили майже під дверями лікарні.

Дитячий ортопед-травматолог Валерій Бовкун весь час, поки російські війська знаходились поблизу Києва і була постійна загроза прориву у місто, провів у відділенні реконструктивно-пластичної мікрохірургії в лікарні "Охматдит". Бовкун працює в цьому дитячому медзакладі вже 15 років. У мирні часи його основні пацієнти — діти з пошкодженнями судин, нервів, сухожиль. Але з 24 лютого медики відділення почали приймати пацієнтів з кровотечами та рваними ранами.

"Їхала сім’я. Їх дорогою розстріляла диверсійна група. Якраз недалеко біля "Охматдиту".

"24 лютого я якраз чергував. Мені подзвонили і сказали, що почалася війна. У корпусі особливо не було чути перших вибухів. Не можу сказати, що почалася якась паніка, але багато пацієнтів і батьків почали дзвонити: що нам робити, їхати чи ні у лікарню? Ми першою справою відмінили усі планові госпіталізації і виписали усіх пацієнтів, яких на той момент можна було виписати. Кого лишали, то переводили в основний корпус, бо він найбільше захищений і з більш сучасним обладнанням, ніж старий хірургічний, наприклад".

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

"Була дівчинка, у якої на очах загинула мама. Мілана, 6 років. Вона потім малювала листи мамі на небо".

Перші дні, каже лікар, не відривали увагу від новин. Намагалися зрозуміти, як буде розвиватись ситуація, що і як потрібно буде робити медперсоналу. Перші пацієнти Валерія, які стали жертвами війни, потрапили у лікарню з центру Києва. Дві сім’ї в одній автівці намагались виїхати з міста, але потрапили в перестрілку.

"Це було в суботу, 26 числа. Їхала сім’я, троє людей, а з ними ще їхні родичі. Це було ввечері, коли вже комендантська година почалася. Їх дорогою розстріляла диверсійна група. Якраз почалась стрілянина біля Міністерства транспорту, недалеко біля "Охматдиту", і вони потрапили під кулі. В одній сім’ї тато загинув, інша сім’я — дитина 6 років загинула. А інших поранених до нас привезли з множинними кульовими пораненнями. Серед них був хлопчик, у якого було травма обличчя. Досить важка травма для сприйняття, коли деформується, спотворюється обличчя. У нас з ним працювали щелепно-лицеві хірурги. Усі поранені вижили. Їх потім евакуювали з Києва".

До війни пацієнти, які потрапляли у відділення мікрохірургії "Охматдиту" з вогневими пораненнями, в основному були жертвами необережного поводження з рушницею або розриву петард у руках.

"З важкими пошкодженнями кистей рук до нас привозять переважно взимку, перед та після святкування Нового року, коли петарди, салюти, феєрверки йдуть у хід. Тобто схожі травми у нас і до війни були, але петарда значно відрізняється від вибуху снаряду. Від петарди в основному поверхневі пошкодження шкіри, а від снаряду — досить глибокі і важкі поранення. До того ж вони погано загоюються і пацієнт при таких пораненнях найчастіше у важкому стані.

Ще серед моїх пацієнтів був один 9-річний хлопчик. Він з батьками опинився в окупації, де пропав зв’язок, світло, газ, усе. А тоді ж було дуже холодно. Він вирішив татові допомогти нарубати дров і відрубав собі пальчики. Один пальчик вдалось врятувати, інший, на жаль, — ні. Його тато зрештою теж став нашим пацієнтом, ним щелепно-лицеві хірурги займались. Росіяни вдарили його прикладом. Коли він до нас приїхав із сином, ми побачили, що щось в нього не те з обличчям, зробили рентген, виявилось, що він два тижні вже зі зламаною щелепою".

Читайте також: "Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва

Не весь медперсонал відділення зміг приїхати на роботу з початком бойових дій, особливо ті, хто проживає у Київській області, яка була окупована і відрізана від столиці вже у перший тиждень вторгнення російських військ. Але ті, кому вдалося добратися, фактично прожили наступний місяць у лікарні. Ночували медики в основному у коридорах, поряд з пацієнтами, дотримувались "правила двох стін".

"Якби ми постійно в укритті перебували, то, мабуть, було би добре, але не було такої можливості. Перші дні при повітряній тривозі ми спускались, але не всі пацієнти могли це зробити. Спустити усіх — погана ідея, тому що там немає умов для лікування, а деякі хворі дуже важкі, на постійних крапельницях. Тому легких переводили вниз, а важкі переважно лишались в корпусі у коридорі, подалі від вікон. Лікарям і молодшому персоналу постійно спускатись в укриття також не виходило. Коли в операційній стоїш і повітряна тривога лунає, то не покинеш же пацієнта.

Не було такого, що у світлий день ми працюємо, а вночі можна лягти спати. Ні. Навіть таке відчуття, що з 24 лютого і до початку квітня — це був суцільний один день, який тривав, як рік. Один за одним змінювались дні, і крім поранень вже особливо нічого і не запам’ятовувалося. Поранення, перев’язки, новини, потім знову поранення, перев’язки, новини".

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Пацієнтів, якими займався тільки один спеціаліст, майже не було. Для таких травм, як вогневі чи кульові поранення, характерне пошкодження багатьох систем. Кожною дитиною займалося багато спеціалістів: щелепно-лицеві хірурги, мікрохірурги, травматологи, загальні хірурги, нейрохірурги, неврологи і, звісно, психологи.

"Я такого єднання, як перші дні у нас було, ніколи раніше не бачив. Не було такого: ти з іншого відділення, тому не чіпай щось, бо це наше. Або: це ваша проблема, самі нею займайтесь. Усі одне одному допомагали, чим тільки могли. Усі об’єдналися, не дивлячись на ранг, на те, з якого хто відділення. Багато професорів приймали таку ж активну участь, як звичайні лікарі, і так само жили тут. Не тому, що боялися жити вдома, а тому, що в комендантську годину, коли треба надати комусь допомогу, то як доїхати? Руки потрібні були постійно. Підтримували одне одного, як завжди медики підтримують: чорний гумор і смаколики. Оце психологічно допомагало. Ну і з психологами нашими спілкувалися.

Переживання за своє життя не було, бо постійно допомагаєш комусь. Думки потім вже могли прийти: "Це ж була повітряна тривога!". Особливо, коли над Охматдитом ракети вибухали, то було досить жахливо. Але все одно я не спостерігав якусь паніку серед співробітників. Ті, хто тут працював у ті дні, — герої, тому що думали не про себе, а про пацієнтів".

Читайте також: "До лікарні могли дістатися лише ті, кого не постріляли по дорозі" — історія лікарів Бучі

За перший місяць війни Валерій був вдома двічі: перший раз приїхав полити квіти, а другий — за кілька днів, закрити вікна, які повідкривало вибухом. Лише на початку квітня, коли росіяни відступили від Київської області, медики почали на ніч їздити додому.

"Тоді вперше відчув, на якому ми адреналіні пропрацювали місяць. Спад напруги відчуваєш, тільки коли трохи розслабляєшся вдома. Найважче мені було перший тиждень, поки сім’я була в Києві. Ти тут, вони там, постійно снаряди прилітають. Це мене дуже відволікало. А коли їх евакуював, то стало набагато легше зосередитись саме на лікуванні і наданні допомоги. Але багато наших лікарів і досі не можуть виїхати звідси, в кого домівки були у Ірпені чи Бучі. Їм просто немає куди повертатися".

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Коли пацієнти виписуються за декілька днів, то переважно забувають про лікарів, а лікарі про них, бо поступають наступні. Але коли дитина лежить у відділенні більше 3 тижнів, то з ними зближуються, каже лікар.

"Працювати з дітьми з одного боку важко, а з іншого — легше. Тому що діти слухняні. У них немає такого: буду сам лікуватися. І у дітей кращі регенераторні можливості, тому в них рани краще загоюються.

У нас важкі діти були, тому емоційно це викликало сум через те, що війна таке зробила з ними. Але я не можу сказати, що самі ці діти були перелякані або замкнені. До того ж психологи наші допомагали, аніматори, та і ми самі багато спілкувалися з ними. Була дівчинка, у якої на очах загинула мама. А сама вона відносно середньої важкості травми отримала. Доглядав дівчинку тато. Мілана, 6 років. Вона потім малювала листи мамі на небо. Її вилікували, але психологічна травма на все життя лишилася".

Валерій вважає, що для нього особисто і лікарні ще нічого не скінчилося, не дивлячись на те, що російські війська вже не стоять біля столиці.

"До нас ще можуть поступати пацієнти з важкими пораненнями, тому зарано щось підсумовувати. Ми отримали більше досвіду, і ті пацієнти, які лікувалися у нас раніше місяць, тепер будуть лікуватися швидше, бо вже знаємо, як надати краще допомогу, які інструменти та медикаменти використати. Війна показала, хто є хто, а мої колеги тільки підтвердили свій професіоналізм. Наше відділення буде знову актуальним і для тих пацієнтів, які вже пройшли через наших спеціалістів. За 3-6 місяців загояться рани, але лишаться в когось грубі рубці чи дефекти. Будемо проводити шкірну пластику або відновлення функції кінцівок".

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Читайте також

Що таке геноцид і чи вчиняє його Росія в сучасній Україні? Говоримо з істориком Ярославом Грицаком

"Біжи допомагати не до того, хто кричить, а до того, хто мовчить" — історія лікаря з Бучі

"Я не вірив, що Росія почне повномасштабну війну" — Вілкул про фронт Кривого Рогу, Царьова та українську мову

"Звичайне життя стаціонару, тільки пацієнти усі з кульовими пораненнями", — хірург з Ворзеля

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Read more!