"До лікарні могли дістатися лише ті, кого не постріляли по дорозі" — історія лікарів Бучі

Завідувач неврологічним відділенням Ірпінської міської лікарні Ігор Ковальчук. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Нова частина проєкту Суспільного про лікарів на війні. Завідувач неврологічним відділенням Ірпінської міської лікарні Ігор Ковальчук та лікар ортопед-травматолог Євген Репйов розповідають про життя в Бучі під час боїв та окупації, про перших пацієнтів, поранених дітей, роботу російських снайперів та про конвеєр в операційній.

Завідувач неврологічним відділенням Ірпінської міської лікарні Ігор Ковальчук 24 лютого приїхав на роботу о сьомій ранку. На той час вже лунали вибухи зі сторони Гостомельського аеропорту. Дорогою лікар бачив над містом гелікоптери, потім дим, зрозумів, що почалась війна. Уже в лікарні дізнався про висадку російського десанту, а потім почув, як працює українська артилерія.

"Уже з ранку 24 лютого в нас пішли перші пацієнти. За один день я побачив більше, ніж бачив за 20 років: відірвані кінцівки, черепно-мозкові травми, кульові поранення в голову, в живіт, багато рваних вибухових травм. Поступали діти, дорослі, жінки, в тому числі, вагітні.

Я залишався в лікарні з першого дня війні і до евакуації 10 березня. Усі дні були однаково сірими. Працювали нон-стоп. Коли була можливість поспати вдень – спали вдень, коли вночі – спали вночі. Чули вибухи — прокидались, ховались у підвалі, але якщо в цей час поступали хворі, то виходили і надавали їм першу допомогу. Були і цивільні, і військові, поранених було дуже багато".

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Пацієнтів, які потребували операційного втручання, відправляли у відділення хірургії, а оскільки в неврології лишився також і лікар-педіатр, вирішили приймати дітей.

"Діти в основному поступали з відірваними кінцівками. Була дев’ятирічна дівчинка з кульовим пораненням в голову. Її прооперував наш нейрохірург і вона вижила. Її батько теж вижив, а мама, на жаль, померла. З Гостомеля була дівчинка, якій відірвало руку. Усіх поранених дітей нам вдалося евакуювати в Київ, а далі вони поїхали в Італію на протезування".

З росіянами, які лежали в лікарні або стояли поруч з медзакладом, Ігорю особливо перетинатись не доводилось. Каже, з ними в основному вів перемовини головний лікар. Від медперсоналу росіяни вимагали носити білу пов’язку, проте дозволяли виходити за межі лікарні. Але тільки пішки і в світлу частину доби. На авто не можна — попереджали, що будуть стріляти. Швидка теж не їздила, бо могла потрапити під обстріл.

Читайте також: "Біжи допомагати не до того, хто кричить, а до того, хто мовчить" — історія лікаря з Бучі

"У лікарню приходили лиш ті пацієнти, хто жив поруч, міг добратися, кому пощастило і його не постріляли по дорозі. Пішки, когось на руках заносили чи на каталці. Здалеку ніхто не приїжджав.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Медперсонал вночі просили не ходити біля вікон, бо працюють снайпери. Коли проходиш повз — треба пригинатись, бо може прилетіти в голову. Кожен день ми чули постріли, вибухи, перестрілку, гуркотіння важкої техніки. Кожен день запам’ятався однаковим".

Уночі 10 березня лікарі відділення разом з пацієнтами в колоні "Червоного хреста" евакуювались у Білогородку, а звідти в Київ. Хворих перевезли до обласної лікарні, дітей — в клініку "Добробут". Тільки після цього, каже Ігор Ковальчук, вперше відчув полегшення.

"Мені тоді трохи видихнулось. Мої рідні на той час вже виїхали у Львів. А ми колективом вирішили, що без хворих нікуди не поїдемо, будемо з ними до кінця, поки не евакуюємо на підконтрольну Україні територію. Їхали ми в ту ніч з Бучі дуже довго, 6 чи 7 годин по Житомирській трасі. Бачили багато розстріляних машин з написом "Діти". Але наша колона, на щастя, дісталась Білогородки без обстрілів. Хоча я знав, що багато таких евакуацій погано закінчувались".

Після евакуації Ковальчук поїхав до сім’ї у Львів. Там ще якийсь час волонтерив, але як тільки Київську область звільнили від росіян, лікар повернувся в Бучу.

"Не було ні світла, ні газу, ні води. Вибиті вікна, двері після. Мені сказали, що російські війська заходили у лікарню. Що шукали — не знаю. 12 березня звідси евакуювався останній лікар і хворий. Коли я повернувся, тут було пусто. Лікарі з волонтерами прибрали лікарню. Зараз спокійно, тихо, будемо працювати і відновлювати потроху роботу".

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Ігор бажає, щоб залишилися живими й цілими усі медики, їхні сім’ї та пацієнти, які працюють у зонах бойових дій та на тимчасово окупованих територіях: "Хочу, щоб вони лишись живі, щоб я їх обняв. Вони розкажуть, як було у них, я — як у нас. Я міг звідси виїхати, коли росіяни були на підступах до Бучі. Але я цього не зробив, бо повинен був залишитися, допомагати людям. Я переоцінив своє життя після 24 лютого. Моральні цінності вийшли на перший план, а матеріальні відійшли на дальній. Бачити живими й здоровими рідних, того, кого любиш — оце найголовніше".

***

Лікар ортопед-травматолог Євген Репйов 25 років працює в Ірпінській центральній лікарні. Зранку 24 лютого почав приймати перших поранених — пожежників з Гостомеля. А на наступну ніч в лікарню привезли дванадцять військових Львівської бригади, які потрапили під обстріл.

"Моя дружина відмовилась виїздити з дітьми з Бучі. Думала, все швидко скінчиться і поїдемо разом. Але я 24-го пішов на роботу і ми вже не побачились. Вона сама вивозила дітей. Донька Катруська їхала в багажнику, бо всім не було місця. Зараз вони за кордоном.

Лікар ортопед-травматолог Євген Репйов. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Ми домовилися з колегами, що будемо приходити на роботу вахтовим методом. Усі жили в лікарні, постійно оперували. Поранені поступали і поступали, багато було. Але вистачило доби, щоб зрозуміти, що і де ми робимо не так, де повільно працюємо. Потім процес налаштували так, що за 15 хвилин хворі поступали в операційну вже з антибіотиком, з венозним доступом, готові для операції. Медсестри вже встигали їх помити, а металоконструкція в операційній була готова для початку операції. Усі стали працювати як один механізм. Нікому не треба було по два рази щось повторювати. Раз сказав — зроблено. Усі включились, весь персонал. І наше виділення, й інші. До кого б ти не звернувся, ніхто не відмовляв. За два дні стали єдиною командою".

Євген згадує, як день міг початися вночі і закінчитися наступної ночі. Оперували, перевіряли хворих, робили перев’язки. Обстріли майже не вщухали. Зв’язку не було. Інколи його можна було спіймати на горищі лікарні й відправити смс. У якийсь момент, каже лікар, зрозуміли, що відділення перевантажене, тому звільнили терапевтичне і організували там додаткові ліжка. Туди переводили пацієнтів, яких прооперували. А звідти — до денного стаціонару.

Читайте також: "Звичайне життя стаціонару, тільки пацієнти усі з кульовими пораненнями", — хірург з Ворзеля

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

"У одного пацієнта був однопальний перелом стегна з пошкодженням артерії. Ми її зашили, врятували ногу. Але найбільше мені запам’ятались дві дівчинки з ампутацією верхніх кінцівок: дев’ятирічна Саша й Соня, їй 13 років. Саша після поранення була у підвалі більше двох днів, бо мати не могла вивезти її через обстріли. Коли її доставили до нас, то руку врятувати вже було неможливо. Довелось ампутувати. Це, мабуть, те, що залишило відбиток у душі. Я закриваю очі і ці дівчата завжди перед очима. Ми їх потім евакуювали. Мені нещодавно скидали фотографії: вони вже з протезами в Італії".

Євген, як і його колега нейрохірург Ігор Ковальчук, розповідає про те, що швидкі не могли довозити пацієнтів через обстріли. У лікарню дзвонили люди, розповідали про родичів, яким відірвало кінцівки, але довезти їх не могли. Лікар також згадує день, коли після масованого артобстрілу навколо лікарні почали горіти будинки. На хвилину, каже, дуже злякався.

"Мама вмовляла мене виїхати. Істерику влаштувала, що не поїде без мене. А я сказав, що не покину тут нікого. Я б не зміг з цим жити. Ми не могли поїхати звідси, поки не зрозуміли, що допомогли усім і більше зробити не можемо. Тоді вирішили евакуюватися".

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

У лікарню на роботу Репйов, як і багато інших його колег, повернулись 11 квітня. Тиждень прибирали у відділенні — купа уламків і сміття. Його власний будинок згорів. Євген зараз живе у батьків. Відбудовувати житло поки не планує. Каже, усвідомлювати, що саме в це місце прилетів снаряд, поки що важко.

"Я уявити собі не міг, що у ХХІ столітті можлива така війна. Але і страху не було. Усе сприймалося, наче так і має бути. Лише потім я зрозумів, що так не має бути, не має бахкати, вибухати. У лікарні повинно бути тихо. Але тоді я цього не усвідомлював".

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Читайте також

Що таке геноцид і чи вчиняє його Росія в сучасній Україні? Говоримо з істориком Ярославом Грицаком

"Ми їм були потрібні як живий щит" — як росіяни тримають у заручниках евакуаційну колону в Давидовому Броді

"Я не вірив, що Росія почне повномасштабну війну" — Вілкул про фронт Кривого Рогу, Царьова та українську мову

"Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — історії депортованих з Маріуполя