Суспільне продовжує розповідати про лікарів на війні. Чергова історія — про лікарку Анну Конош. З першого дня повномасштабного вторгнення росіян вона працювала на Романівському мосту, який з'єднує Ірпінь із Києвом. Суспільному вона розповіла про евакуацію поранених по переправі, перший мінометний обстріл, жахливі історії врятованих та вивезення 54 шпіців.
Лікарка-анестезіолог Анна Конош прокинулась у Києві о 5 ранку від вибухів. Розбудила рідних, на роботу в Інститут урології вирішила не їхати. Каже, початок вторгнення не став для неї шоком. Вона завжди була до цього готова і знала, що робити, — після волонтерства на Майдані у 2014-му Анна організувала фонд "Шпиталь Майдану", а потім допомагала добровольчим батальйонам і волонтерила як лікарка на сході. Зранку 24 лютого разом з чоловіком вона вирушила на точку збору медиків — Романівський міст, який з'єднує Ірпінь із Києвом.
"Я сіла в машину погрітись. І тут раптом шум і хлопці кричать: "Падай!".
"У перший день ми приїхали не з самого ранку, а коли почули оголошення, що буде евакуація (з Ірпеня та інших сіл біля Києва, — ред.). Побачили багато лежачих, людей літнього віку. Мали евакуацію завершити до шостої вечора, але волонтери під’їхали і розповіли, що чекають ще на мешканців будинку для літніх людей, який в той день мали вивезти. Ми чекали. А його так і не вивезли в той день, бо почалися сильні обстріли. У перший день ми забрали когось із лежачих, вже не можу згадати, дідуся чи бабусю. Впритул до комендантської години забирали, тому вже не на пункт прийому біженців відвезли, а до родичів у Київ.
"До останнього була надія, що повномасштабна війна не почнеться. Ніхто не очікував війни, але всі були до неї готові".
Після першого дня хотілось плакати від усіх цих історій людей. Але це був єдиний і останній раз. До всього звикаєш з часом. Бабусі, дідусі, лежачі, спочатку просто біженці, а потім пішли і поранені. Перев’язки, стабілізація і — в лікарню. Пам’ятаю історію: чоловік із жінкою тікали вночі. У чоловіка багато супутніх хвороб було, його не довезли. Хлопці намагались йому серцево-легеневу реанімацію зробити, 20 хвилин качали, але не врятували. Це під мостом було".
Анна дивиться на підірваний міст. Тут вже немає сміття, пожеж, хоча запах гару ще залишився — пройшов лише місяць з часу останніх боїв. Висять українські прапори, а дорогою не розкидані більше обстріляні і спалені машини.
"Ми зверху на мосту були, коли почався перший мінометний обстріл. Я сіла в машину погрітись. Людей не було якийсь час. І тут раптом шум і хлопці кричать: "Падай!". Спочатку біля машини падаю, потім на колінах повзу до паркану, потім до підвалу. Наступні обстріли вже не так відчувались. Звикаєш, бо вже далі знаєш, як ховатись, куди. Були інколи дуже сильні обстріли".
Біля мосту, де забирали евакуйованих і поранених, був дуже поганий зв’язок, рації теж працювали з перебоями. Коли бригади медиків когось вивозили у Київ, то, повертаючись, не розуміли, яка зараз обстановка. Інколи приїздили якраз під час обстрілу. Ті бригади, які вже були на місці, дорогою просто махали руками і показували: ховайтесь в укриття.
"Під самим зруйнованим мостом я лише кілька разів надавала допомогу. В основному біля підвалу. Це найбезпечніше місце. Але коли хтось по рації передавав про поранення, то біжиш під міст, перев’язуєш, несеш у "швидку". Часто були переломи кінцівок, рук, ніг, або люди літнього віку, у яких із серцем проблеми. Просять: дайте валідол, корвалол, бо погано. Вони з-під таких обстрілів тікали, такий жах пережили. Спочатку поранених мало було, а вже під кінець – до 6-7 людей за день.
Переправа на мосту була тоненька. Коли хлопці несли, то поміщались лише по двоє — один попереду, інший позаду. Учотирьох не можна було ноші нести. Цілий будинок людей літнього віку вивезли, лежачих було дуже багато. Жінку вивозили з дідусем, її сусідом. Діти виїхали, він лишився, а вона тоді каже: не покину сусіда. Він лежачий був. Бували такі випадки, що люди допомагали одне одному евакуюватись, а до того і знайомі не були. Двох бабусь після інсульту вивозили, вони два тижні нічого не їли, ледь говорити могли. Дуже багато стареньких було.
Екіпажі з трьох людей складались. Постійно працювало 7-8 машин. У перші дні десь п’ять машин завжди стояли близько до мосту, а потім військові не дозволяли, бо прицільно стріляли саме по наших машинах. Бачили швидкі — стріляли. Або коли приїжджає мер, то одразу можна було зрозуміти, що буде обстріл.
Інколи були дуже страшні дні. Одного разу нас навіть ДСНС не пустили проїхати, бо вже дуже сильно "крили" Романівський міст. Інколи по одній машині "швидкої" пускали, ми дуже-дуже швидко підбирали людей і їхали. Бригади міняли одна одну, завжди декілька машин чергували".
Читайте також: "До лікарні могли дістатися лише ті, кого не постріляли по дорозі" — історія лікарів Бучі
Чоловік Анни, так само, як і вона, — лікар-волонтер ще з 2014 року. Вони вже не вперше працювали разом під обстрілами. Для сім’ї медиків війна почалася не 24 лютого, а ще з 2014-го.
"Ми зранку прокидались, снідали, збирались і їхали сюди на цілий день. Могли за день до 200 км накатати. Від Романівського мосту до вулиці Наумова — п’ять з половиною км (на вулиці Наумова — лікарня, в яку вони вивозили поранених, — ред.). Переносили, надавали допомогу, знову переносили, хворих відвозили, передавали ДСНС-никам, на "швидкі". І так весь день. Десь о сьомій вечора закінчували, вечеряли, лягали спати і вже й не чули ні ракет, ні вибухів, ні сирен. Таке життя протягом трьох тижнів.
Коли люди потрапляли в більш-менш безпечне місце, намагалися розказати нам свої історії. Дівчинка, яка поховала свого тата в теплиці, бо не можна було ніде. Мама, тіло якої вивозили її діти. Вона спочатку хотіла сама дітей вивезти, але чекала на сусідку, бо та відмовлялась їхати декілька днів. А зрештою дітей вже сама сусідка вивозила, бо жінка загинула.
А ще пам’ятаю, як вивозили 54 собаки, шпіци, гавкіт такий стояв. Повна "швидка" шпіців, це було ще те дійство. У власниці насправді було їх до 100, але після бомбардувань лишились лише ці 54. Вона не виїжджала через них. Тож спочатку забрали її, а потім собак. За шість годин, як тварин привезли на Наумова, вже майже усіх розібрали, волонтери познаходили їм нові сім’ї. Багато котів і собак вивозили, але цих шпіців усі парамедики і волонтери запам’ятали найбільше".
Читайте також: "Біжи допомагати не до того, хто кричить, а до того, хто мовчить" — історія лікаря з Бучі
Анна Конош працює лікаркою 16 років. Важкі, смертельні випадки для неї не нові. Тому їхати чи не їхати, допомагати чи ні, — цей вибір взагалі не стояв. Зараз у лікарки контракт зі Збройними силами України.
"До війни ми почали готуватися ще в жовтні. Машини ремонтувати почали, "швидкі". До останнього була надія, що повномасштабна війна не почнеться, але готувалися. Збиралися і між собою обговорювали, що будемо робити і як. Лікарі готувалися, лікарні готувалися, робили запаси. Ніхто не очікував війни, але всі були до неї готові".
Читайте також
"Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — історії депортованих з Маріуполя
"Звичайне життя стаціонару, тільки пацієнти усі з кульовими пораненнями", — хірург з Ворзеля