"Після полону я боявся Донбасу" — Асєєв про страхи на фронті, службу в піхоті та негативний досвід в "учебці"

Військовослужбовець ЗСУ, письменник і журналіст Станіслав Асєєв під час інтервʼю Суспільному, Донеччина, 19 квітня 2024 року. Суспільне Новини/Владислав Кравець

Станіслав Асєєв — військовослужбовець 109-ї окремої бригади територіальної оборони України. Письменник, журналіст, член Українського ПЕН-клубу. У 2017-2019 роках був у полоні підконтрольних Росії бойовиків угруповання "ДНР" в окупованому Донецьку. Пережите там описав у книзі "Світлий Шлях": історія одного концтабору". Суспільне зустрілося з Асєєвим у Донецькій області — командування відпустило військового на день у Покровськ. Підрозділ, де служить Станіслав, тримає оборону на Авдіївському напрямку. Про перші місяці у війську, негативний досвід у навчальному центрі, а також про мотивацію служити в піхоті — Асєєв у проєкті Суспільного "Ремовська Інтерв’ю". Відеоверсію дивіться за посиланням.

Про службу в піхоті

Як вам у статусі військовослужбовця?

Чотири з половиною місяці я солдат, рядовий. Почуваю себе ніби на дні океану — наді мною тонни води, і кожен мілілітр може командувати. Я ще не до кінця до цього звик.

Але я на своєму місці. Обрав піхоту з багатьох причин, в тому числі тому, що я досить активна людина. Я на два дні потрапив до штабу, поки їхав з "учебки" до своєї бригади — мене запхали не у свою бригаду, а на Запорізький напрямок. І там, коли побачили, що у мене вища освіта: "О, будеш в штабі діловодом". Це жахливо для мене. Мені краще копати 10 ям, 10 окопів, траншей, ніж сидіти з папірцями.

Як взагалі виглядає ваша служба?

Якщо ви не штурмовик — а ми не штурмова бригада, ви постійно на передньому краї, на "нулі". Через певний проміжок метрів — у когось кілометрів, вже росіяни. По нас прилітають здебільшого міни, "нурси" так звані — некеровані ракети. Треба триматись, ховатись під час обстрілів якнайглибше і чергувати з певним проміжком часу на спостережних пунктах.

Піхота — це основа війни: і з того боку, і з нашого. Навіть якщо ви розбили позиції ворога артилерією чи БПЛА, все одно туди має зайти піхотинець, зачистити траншеї. Я вже не кажу про штурми міст, де треба, наприклад, у підвал зайти — ви туди не залетите БПЛА. Піхота сьогодні — фундамент армії.

Військовослужбовець ЗСУ, письменник і журналіст Станіслав Асєєв під час інтервʼю Суспільному, Донеччина, 19 квітня 2024 року.

Про страх Донбасу

Ми з вами зустрічаємося в Покровську. Це приблизно 70 км від Донецька, вашого рідного міста. Як вам знову опинитися в цих краях?

Ще після виходу з полону у мене була психологічна проблема — я боявся Донбасу. Чомусь здавалося, як тільки приїду, скажімо, в Донецьку область, мене знову арештують і кудись кинуть. Тому я ніколи сюди не приїжджав і не збирався до 2022 року.

Після, я вже розумів, якщо приїду сюди навіть на "нуль", це не означає, що завтра знову буде полон. Але все одно страх був. І зараз підсвідомо я його час від часу відчуваю.

Але при цьому ви пішли в 109-ту бригаду, яка "в народі" називається "донецькою", бо там переважно воюють люди з Донецької та Луганської областей. Як ви це поясните?

Там вже воював мій друг Єгор Фірсов, який зробив певну протекцію. Якщо так не робити й рандомно потрапити до ЗСУ, можеш опинитися в колективі, в який не ввіллєшся чи будеш робити справу, яка тобі не подобається.

109-та бригада ТРО тримає оборону на надзвичайно складному напрямку — на Авдіївському. Як для вас зараз війна виглядає?

Все дуже складно. Ми за російським літаком звіряємо годинник. Він залітає по 3-4, вже навіть по 5 разів на добу і відстрілюється. Ми нічого йому не можемо зробити, крім якнайглибше сховатися у свої, так звані, нори поруч з бліндажами.

Наскільки погіршилася ситуація в Донецькій області після окупації росіянами Авдіївки?

Дуже погіршилася. Росіяни не дурні — вони максимально ефективно використовують цей час, коли нам не надають допомогу на ЗаходіІнтерв'ю записувалося напередодні голосування у США за пакет допомоги для України на 61 млрд доларів..

Авіація, ті ж КАБи, з якими ми нічого не можемо зробити. Вони розуміють, ми слабкі у порівнянні з ними — і тиснуть. Щоб, наприклад, взяти якесь селище, вони зносять його артилерією, авіацією. І тільки потім йде піхота. Така зараз тактика, і їй протиставити щось складно.

Військовий 109 бригади ТРО Станіслав Асєєв на позиції неподалік Авдіївки, Донеччина, 2024 рік. фото зі сторінки Станіслава Асєєва у соцмережі Х

Про службу добровольцем

Ми з вами згадали про специфіку вашої бригади, що це люди з Донецької та Луганської областей. Чи можете розповісти, хто вони?

95% — це колишні шахтарі. Є ще представники колишніх "органів" — прокуратури, МВС. Але здебільшого, шахтарі. Є люди, які воюють з 2014-2015 років. Є ті, що долучилися у 2022-му. У кожного своя історія.

А яка ваша історія? Як ви вирішили, що йдете добровольцем?

Певний час після початку повномасштабного вторгнення я був у Києві в лавах ДФТГ (добровольчого формування територіальної громади — ред.). Ми не брали участі в боях, тому що нічого не вміли. Нам видали автомати й ми стояли в центрі Києва.

Потім, з середини літа, я заснував Фонд пошуку російських воєнних злочинців — Justice Initiative Fund і займався його промоцією. Вирішив, що коли закінчу цю частину роботи, треба буде вливатися у ЗСУ.

У 2017 році ви потрапили в полон до бойовиків в Донецьку, провели там понад два роки. Чи не було відчуття, що ви на цій війні вже так багато пережили, і, можливо, приєднуватися до війська, це занадто?

Як людина з гуманітарною, філософською освітою можу сказати, що це питання без відповіді. Навіть не потрібно намагатися знайти її, якусь об’єктивну.

Суб'єктивна, звісно, у мене є. Є люди, що воювали з 2014 року. І вони могли сказати, мовляв, вибачте, ну скільки ми ще будемо, є вагома частина суспільства, яка ніколи не воювала — от хай вони і йдуть. Тільки тоді постає питання: а хто передасть цей досвід? Має бути кістяк.

Тому це так не працює — я відсидів, тож не піду до війська. За міжнародними нормами, якби я сам не захотів, мене не могли призвати. І були хлопці, що сиділи зі мною в полоні, які цим скористалися. Сказали, не готові психологічно — не дай Боже, знову потраплю в полон. Їх не чіпає ТЦК, їм дали якісь документи з цього приводу.

Мені байдуже, хто до війська йде, хто ні. Головне, що я знаю, чому я тут.

Військовослужбовець ЗСУ, письменник і журналіст Станіслав Асєєв під час інтервʼю Суспільному, Донеччина, 19 квітня 2024 року.

Про Французький іноземний легіон

Ви після навчання в університеті вступили до Французького іноземного легіону. Можете розповісти про цей епізод у своїй біографії?

Нема про що розповідати. Все закінчилося за три дні. Через стан здоровʼя. Там головний тест — це біг. Я два з половиною роки бігав і за 18 днів до вильоту у мене виявили проблеми з меніском. Сказали лягати на операцію, рік відновлюватися. А всі гроші, які збирав, я вже витратив на візу, квитки — у мене не було другого шансу.

Я кульгав і полетів до того Легіону. Випив кучу знеболювальних, щоб хоча б у першу годину не побачили проблеми з ногою. А за три дні у мене, плюс до ноги, почалося запалення легенів. І я поїхав назад.

Дуже засмутилися?

Ні, бо це була метафізична історія. Я не збирався ставати професійним військовим, навіть якби ним став. Для мене це була романтична ідея втечі з Макіївки, один з екстравагантних, але варіантів, як розвернути життя в інший бік.

Але у вас є книга про цей досвід. Попри те, що він тривав три дні.

Так, "Мельхіоровий слон, або Людина, яка думала". Але про Легіон в ній тільки один розділ. А книжка присвячена моєму життю на Донбасі — як я зростав і як дійшов до думки, чому саме Легіон. Бо я це пов’язую в тому числі й з батьком, і з самою Макіївкою. Це трохи заплутаний психологічний зв’язок. Зараз я фактично дописав цю книгу — буде виходити нове видання.

Оновили згідно з новим досвідом?

Абсолютно. Причому цей досвід я вмістив лише в одну сторінку. Це лист до померлого батька. Він так і називається: "Тато, здоров був". Він помер ще у 2001-му. Я у листі підводжу певну межу тому, що відбулось за останні 10 років, включно з Легіоном.

Військовослужбовець ЗСУ, письменник і журналіст Станіслав Асєєв під час інтервʼю Суспільному, Донеччина, 19 квітня 2024 року.

Про "учебку"

Ви приєдналися до війська наприкінці минулого року. Тоді вже було видно, що частина суспільства не хоче приходити за повістками до ТЦК. Чому зараз ми спостерігаємо явище майже протилежне тому, що було на початку повномасштабного вторгнення, коли під військкоматами стояли черги?

Це не феномен українського суспільства — людина не може перебувати роками в піднесеному стані. Плюс — провал комунікації теми мобілізації з боку держави.

Людям нічого не пояснюють, вони не розуміють, що таке армія, що на них чекає, що таке "учебка". Я завжди наводжу приклад 3-ї штурмової бригади, які зробили себе прозорими. Ви приходите і бачите все, що на вас чекає. В деталях. А тут з боку держави повна протилежність.

На початку березня вийшла ваша колонка про досвід в "учебці". Виглядав він, скажемо чесно, погано. Наскільки це має вплив на те, що люди не хочуть приєднуватися до Сил оборони?

У кожного є хтось у війську, всі знають, що відбувається в армії, в тому числі в її першій ланці — навчальних центрах. Не бригадних, підкреслюю, а загальновійськових. Звісно, якщо ви адекватна людина, це має відбивати бажання. В моєму випадку це була просто колонія, схожа на те, що було в Макіївці, причому там ми не працювали. А тут зранку до ночі щось робиш, що не пов'язано з функціональними обов’язками.

Чи вам відомо, наскільки ця ситуація типова по Україні?

Типова. Я спочатку подумав, що це тільки мені так не пощастило. Потім потрапив до госпіталю, там були люди з інших регіонів і виявилося, таке майже скрізь, за невеликими винятками. Є більш-менш нормальні навчальні центри. Але і на заході країни, і на півночі є такі формати, в яких ми були на Дніпропетровщині.

Чи є у вас відповідь, чому це так?

Більша частина офіцерів в цих навчальних центрах — тотальний "совок". "Згідно-відповідно", ні кроку ліворуч, ні праворуч. Їм важлива кар'єра, хоча їхні посади й не найкращі у ЗСУ. Їм байдуже на людей, які туди приходять. Там все тримається на бойових сержантах-інструкторах. Оце хлопці — молодці, намагаються серед цього "совка" хоч чогось навчити новобранця. А керівництво — це біда.

Станіслав Асєєв на позиції, де його підрозділ облаштовує лінію оборони й систему окопів, Донеччина, 2024 рік. фото зі сторінки Станіслава Асєєва у соцмережі Х

Чи не було у вас проблем після того, як видали цю колонку?

Було у керівництва бригади — їм сказали, мовляв, зверніть увагу. До мене ніхто не звертався.

Ви потрапили в цей навчальний центр вже з відношенням до бригади, в якій хотіли служити, але писали, гарантій цього не було.

Після учебки мене запроторили до іншої бригади, на інший напрямок — за пів доби до відправки до моєї бригади. Хоча казали, все буде добре — 109-та, Донеччина, піхотинець. А зрештою я перекладав папірці на Запоріжжі. І так відбулося майже з усіма, хто був навколо мене у цьому потоці в учебці.

Зараз це хочуть змінити. Відношення буде мати юридичну силу, якщо я правильно розумію, і вас 100% відправлять до підрозділу, до якого ви хочете.

У вашому випадку можна сказати, що посприяло те, що ви письменник, журналіст, публічна людина?

Так. Мені допоміг перевестися в мою бригаду Генштаб. Люди, які мене там знають, певною мірою поважають. Тому я за 5 днів, опинився таки у своїй бригаді. Деякі люди досі служать не у своїх бригадах і не можуть перевестися.

Це, скажімо так, антиреклама мобілізації, рекрутингу. Що б ви порадили людям, які, так само як і ви, розглядають можливість мобілізуватися в якийсь конкретний підрозділ?

Є підрозділи, на базі яких можна пройти "учебку". Наприклад, батальйон "Донбас". У мене там служать знайомі, і вони казали, що навчання відбувається просто тут. Не треба буде проходити загальновійськову "учебку" і втрачати місяць-два здоров’я, час, мотивацію. Це один з варіантів.

По-друге, думаю, на законодавчому рівні питання з відношенням виправлять. Бо це найбільш логічна річ, яка має бути у новобранця.

Військовослужбовець ЗСУ, письменник і журналіст Станіслав Асєєв під час інтервʼю Суспільному, Донеччина, 19 квітня 2024 року.

Про мобілізацію

Я не знаю, чи була у вас можливість спостерігати за ухваленням нового закону про мобілізацію. Якщо так, то, на вашу думку, чи може він щось суттєво змінити?

Я стежу тільки за реакцією щодо цього закону, яка вкрай негативна — в тому числі серед моїх побратимів, бо там немає статті про демобілізацію. А в цілому — немає ні часу, ні цікавості це відстежувати. Мені байдуже — мобілізують людину, яка сидить в ресторані, чи ні. Щобільше, з огляду на те, що я побачив в "учебках" — а це були люди, яких примусово мобілізували — з більшістю з них я б не хотів опинитися в критичній ситуації, коли треба буде тримати траншеї. Я не знаю, як ці люди себе поведуть, і чи будуть взагалі їх тримати.

Психологічно на мене не тисне, що у Києві, чи у Львові, чи в Дніпрі люди живуть своїм життям. Те, що я в камуфляжі, — мій особистий вибір. Він, з одного боку, не зачіпає тих, хто сидить в ресторанах, але, з іншого боку, і вони на мене не дуже впливають.

Якщо я правильно розумію, проблема в тому, що мотивованих людей недостатньо. Де їх взяти?

Правильна комунікація. Навчатися у таких підрозділів як 3-тя штурмова і розповсюджувати цей досвід на всю державу. В 3-й штурмовій бригаді більшість, якщо не всі, — це і досі добровольці. Щось, значить, ці люди вміють, чого не знає держава. Десь вони беруть цих хлопців по 20-25 років, які приходять на найбільш небезпечні посади. А діловодів на Запорізький напрямок ми не можемо знайти, і туди забирають піхотинців з Донецька. Щось в цьому не так.

Зараз намагаються комунікаційно ці питання вирішувати. Наприклад, в інформаційних кампаніях підрозділів, зокрема, наголошують, що гарантовано 2 місяці навчання. Тобто розвінчують міф, що людину одразу кидають на передову штурмовиком. Що ще — комунікаційно і на практиці — потрібно виправляти, щоб посприяти процесу мобілізації?

По-перше, вирішити питання з відношенням. У нас багато айтішників, які б могли долучитися до напрямку БПЛА, але вони бояться, що їх зроблять піхотинцями. Треба врегулювати, щоб ми раціональніше використовували людей, які мають вузькоспеціальні можливості. Бо, відверто, те, що роблю я, може кожен, якщо є певний психологічний склад. Ви стоїте з автоматом на "нулі" і маєте приймати бій. З БПЛА складніше. Саперна справа — ще складніше. Якщо таких людей використовувати в якості піхоти — це проблема.

З іншого боку, не кожен піхотинець може стати оператором БПЛА. Тобто маємо раціоналізувати підхід до використання особового складу.

Але в піхоті також бракує людей. Як людей мотивувати йти туди?

Це складне питання. 3-тя штурмова, наприклад, використовує образ солдата удачі. І це чіпляє. Можливо, треба робити якісь напівкіношні речі, в яких жага захищати країну буде превалювати над страхом смерті.

Піхота — це люди, які перші зустрічають ворога. Ви нічого з цим не зробите. Як ви не будете намагатися законодавчо це внормувати, люди будуть розуміти, що таке піхотинець. І в піхоті завжди буде якийсь відсоток нестачі особового складу.

Зараз можна почути, що середній вік людей, що служать в піхоті, зріс. Який портрет середньостатистичного піхотинця?

Це 40+ і старше.

Чи це адекватно?

Не дуже. Наприклад, наш підрозділ — як я сказав, це шахтарі, які пропрацювали по 20 років. Вони прийшли на службу вже з понівеченим здоров’ям. Якщо їм поставити штурмові задачі, за фізичним станом, вони навряд чи зможуть їх виконати. Для штурмовика, 40+ — це величезний виняток. Зазвичай, це хлопці по 20-25 років, до 30-ти.

Військовий 109-ї бригади Тероборони Станіслав Асєєв несе зброю після чистки на позиції неподалік Авдіївки, Донеччина, 2024 рік. фото зі сторінки Станіслава Асєєва у соцмережі Х

Про Лісабон

Ви, попри службу, пишете нову книгу. І вона не про війну. Розкажіть, будь ласка.

Робоча назва — "Pellegrino", "Паломник". Вона буде про мою мрію, яка з’явилася ще в полоні — добігти з Києва до Лісабона. Звичка бігати залишилася у мене з часів, коли я готувався до Легіону. Я бігаю майже скрізь, де є можливість. Навіть в полоні, у підвалі, намагався бігати на невеличку відстань "вісімками".

Я збирався пробігти до Лісабона у 2023 році. Тепер спогади про те, як тренувався, переходять в книжку. Лісабон виглядає як якийсь Небесний Єрусалим — мета, що дуже-дуже далеко.

А як взагалі пишеться в умовах служби?

Пишеться на смартфон. Я записую думки, спогади, інколи навіть під час чергувань на ес-пешці (спостережному пункті — ред). Інколи це приходить під час риття траншей. Запам’ятовую уривки, потім у вільний час кидаю в чернетки у пошту.

Інколи здається, на початку повномасштабного вторгнення кінець війни виглядав ближчим. Зараз ми не знаємо, про який термін говоримо. Як ви для себе уявляєте цю перспективу?

Ви праві. На початку війни ми вигравали, навіть коли програвали. Був настільки великий національний підйом, що здавалося, навіть якщо втратимо якесь місто, відіб’ємо його за місяць чи два.

Я кінець війни бачу через повернення Криму. Маємо на сході тримати фронт, а всі зусилля, спрямовувати на південь. Ні втрата Донецька, ні Луганська, ні навіть якоїсь території Росії — скажімо, Бєлгорода, якщо туди умовно зайде "Російський добровольчий корпус", не вдарить по Путіну. Але втрата Криму буде початком його кінця. Можливо, і фізичного. З ним зіграє злий жарт пропаганда, яку він вкладав в Крим 10 років — усім розказував, що це "возвращение в родную гавань" і "хоть камни с неба". Якщо ми забираємо півострів, він не зможе пояснити ні найближчому оточенню, ні росіянам, як так сталося.

Що вам дає надію і натхнення робити все те, що ви робите?

Знаєте, біографія людини для мене — це форма мислення. За тим, як людина живе, можна сказати, думає вона чи ні, в широкому сенсі слова. Це і є відповідь. Для мене не стільки важливий фінал. Бо коли ви — піхотинець на "нулі", будувати плани добігти до Лісабона, виглядає непрактичним. Але для мене важливий сам процес. Можливо, я не допишу книжку і не добіжу до Лісабона. Але я так само думав і про те, що ніколи не вийду з полону. Були часи, що та стопка паперів, які я написав, не мала сенсу. А зараз вона стала книжкою, яку переклали 12-ма мовами. Хто знав?

1 травня Станіслав Асєєв повідомив на своїй сторінці у соцмережі X, що потрапив до шпиталю з контузією. Це сталося внаслідок наступу росіян на позиції його підрозділу. "Я живий, хоч, згідно з законами фізики і ймовірності, мав би загинути", — написав він.

Військовослужбовець ЗСУ, письменник і журналіст Станіслав Асєєв під час інтервʼю Суспільному, Донеччина, 19 квітня 2024 року.