Електронна музика в Україні має свою тривалу історію. Українські танцмайданчики та фестивалі залюблені й захвалені іноземними медіа, а багато українських електронних артистів досягли значного успіху за кордоном.
Стрімкий розвиток рейв-культури в Україні, про який знімали фільми, писали книги та численні статті, спершу уповільнила пандемія Covid-19, потім майже унеможливила повномасштабна війна Росії проти України.
У новому випуску проєкту "Artилерія" Юля Ткачук розповідає про історію української електронної сцени та з'ясовує, чи не померла вона після 2022-го. Публікуємо текстову версію на Суспільне Культура.
База про жанр
Спершу розберемося з термінологією. Електронна музика — це дуже-дуже широке поняття. Не розповідатимемо про історію жанру, але якщо коротко — це не лише техно чи який ще звук зґявився у вас у голові.
У цій таблиці зібрана хронологія жанрів та піджанрів, починаючи з 1950-х років XX століття. Їх тут десятки.
Є і те, що не можна зарахувати до жодних жанрів. Це узагальнено назвемо експериментальною електронікою.
"Експериментальна електроніка передусім побудована на дивних тембрах, вона зовсім відрізняється тембрально. Структура нестандартна, дуже часто ламана, великі контрасти, співставлення. Там немає однакового ритму, завжди щось змінюється. Це дуже широке поняття, в кожного експерименти свої, у тебе немає рамок", — розповідає композиторка й артистка Katarina Gryvul (далі — Катерина ГривулКатерина виступала на Radio France, має колосальний академічний досвід. Її твори виконувалися на престижних фестивалях, таких як Ars Electronica, CTM, Gaudeamus і Warsaw Autumn.).
Катерина Гривул — авторка альбому Spomyn — одного з найкращих українських повноформатників 2025 року за версією редакції "Artилерії". Робота розповідає про пам'ять як ключовий елемент, який необхідно зберегти в часи війни. На цей концепт Катерину частково наштовхнула бабуся, яка пережила Другу світову війну:
"Коли я питалася своєї бабці за ті часи, вона казала, що краще про це не говорити, краще це забути. Це була табуйована тема. Я вважаю, що пам'ять — це те, що творить нас. Без цього ми не можемо йти далі як нація. І для мене цей альбом — це пам'ять про людей, яких я втратила. На обкладинці в мене дуже довге волосся. Воно символізує пам'ять. І, власне, чим довше волосся, тим довшу пам'ять воно носить".
Катерина Гривул презентувала альбом під час свого сету на одному з провідних електронних фестивалів України Brave! Factory. Тут представлені найрізноманітніші жанри — від театрально-музичних вистав, диско-сетів, виступів електронних артистів з живим складом і до хард-техно, драм-н-бейсу і інших більш важких жанрів.
За словами співзасновника фестивалю Сергія Яценка, все це — щоб ознайомити відвідувачів із максимально різною електронною музикою:
"У мене електронна музика завжди була в тому самому контексті, що і все інше, пов'язане з культурою. Ти гортаєш журнал: тут тексти про новітніх електронних артистів, а тут про нові постановки в театрах, а тут кіно. Для мене наша основна місія — показувати нашими подіями, що електронна музика повинна йти в тому самому контексті. Вона настільки різна, що не треба її узагальнювати чи проводити якісь паралелі. Вона дійсно є культурною складовою".
Українські 90-ті: синти, сквоти і перші рейви
Дисклеймер: Більш детально про історію українського рейву та української саме танцювальної сцени ви можете почитати в книзі Ігоря Панасова "Історія українського рейву". Далі ми іноді цитуватимемо дещо звідти.
Рейви — це танцювальні вечірки з диджеями, на яких переважно грає хаус, техно, транс та інша електронна танцювальна музика. Спершу такі вечірки були нелегальними, але в кожної країни є своя історія. Говоритимемо про український контекст.
На телебаченні початку 90-х йшов єдиний і незмінний хітпарад "Територія А", де серед усього різноманіття музики викреслювався тренд на євроденс — європейську танцювальну електроніку, яка зазвичай виконувалась дуетом: хлопець читав реп, а дівчина була на вокалах.
Серед таких гуртів у нас були "Ван Гог", "Аква-Віта", "Фантом-2", "Турбо-техно-саунд", "Степ".
Елементи різних електронних жанрів були і в тодішній поп-, хіпхоп- та рок-музиці. Так, у перших альбомах гурту "Скрябін" відчутні впливи Kraftwerk та берлінської техно-сцени. Аранжування попкоролеви 90-х Ірини Білик теж майже цілком електронні, та все ж її позиціювання заважає мені зарахувати її до електронних виконавиць.
Експериментальна українська електроніка в 90-х теж була, утім, їй велося складніше. Святлана Няньо і гурт, де вона була фронтвумен — "Цукор — біла смерть" — видавалися через польський незалежний лейбл Koka Records.
На цьому ж лейблі шукали кращих можливостей і інші експериментальні проєкти різних жанрів. Причина проста — коли в нас музичні лейбли лише зароджувались, Польща як найближча європейська країна могла запропонувати українськомим артистам більше можливостей: як для запису, так і в просуванні.
Окремо варто виділити ще один експериментальний реліз, якому більше пощастило зі своєчасним визнанням — альбом Rusalki in da House Каті Чилі. Він є одним з основоположних для нині поширеного в Україні піджанру фольктроніки — поєднання електроніки та народних пісень.
Свій абсолютно унікальний шлях у 90-х проторювали "Хамерман Знищує Віруси", та про це вже існує окремий випуск "Artилерії".
А що ж вечірки? Коли вони перестали були просто "дискотеками" і коли сформувались перші українські рейви?
Віктор Бардецький — український музичний журналіст, підприємець, автор фільму "Вусатий Фанк" та в минулому засновник столичного клубу Xlib. У 1993 році він поїхав у Берлін, застряг там на п'ять років і сповна пізнав дух берлінських рейвів 90-х.
Після падіння Берлінського муру в східній частині Німеччини залишилось досить багато закинутих індустріальних приміщень, де організовувались сквотиСквот — покинуте приміщення або будинок, замешканий зазвичай без згоди власників.. Молодь прагнула розслаблення та свободи і нелегальні рейви давали їй таку можливість. Віталій Бардецький розповідає:
"Я познайомився з організаторами таких нелегальних рейвів, вони називались Spiral Tribal, з Великої Британії, вони сиділи у внутрішньому дворику культового Tacheles Cafe, де і робили нелегальні рейви.
Там були радянські зруйновані літаки, ходили люди з дітьми, всі були з пірсингом. Я тоді не знав про дії різноманітних речовин, мені здавалося, що люди просто дуже позитивні, дуже енергійні, і весь час потім це переходило в нічні вечірки".
Першою локацією в Києві з невеликими техно-вечірками був сквот "Паризька комуна" на Великій Житомирській. Локальні малочисленні рейви відбувались і в інших сквотах. Також андеграундні вечірки в Києві проходили в готелі "Русь", на території Київської фортеці, у їдальні біля кінотеатру "Київська Русь", планували вечірку в Цирку, яка так і не відбулася через брак коштів.
Схожі рухи відбувались і в інших великих містах: Харкові, Одесі, Дніпрі, Донецьку та Луганську.
Поступово "дискотеки", де диджей радше слугував як людина, що перемикає треки на двокасетному магнітофоні, перетворювались на справжні великі вечірки з повноцінними диджей-сетами.
Віталій Бардецький наголошує, що якщо в Європі електронна танцювальна сцена розвивалась від андеграунд-рухів до великих вечірок, то в Україні одразу були "мажорні" рейви з якісним продакшеном: "В ексбандитських клубах («бандитських» у лапках), на кшталт «Фламінго», «Нью-Йорк», воно зразу вийшло до доволі широких мас людей, доволі забезпечених".
Першим великим рейвом у Києві стала Torba Party. За три роки, з 1995 по 1997 рік, формація організувала близько 20 вечірок, понад 10 були великими та концептуальними. Це було фактично мініфестивалем, де окрім музики були перформанси, авангардна мода та візуальне мистецтво. На Torba Party ходили, зокрема, Андрій Шевченко та брати Клички.
Поступово до організаторів приходило усвідомлення, що без розвитку андеграунд-клубів електронна сцена не прогресуватиме.
Наприкінці 90-х у Харкові відкрилася культова локація — "Живот". Перший відвідувач клубу Вова Doz в одному з епізодів циклу Суспільного "Наші 30" згадував: "У межах вечірки я почув драм-н-бас, джангл. Це було як ковток свіжого повітря в клубному житті Харкова".
"Нульові": гламур проти Xlib'у
Наприкінці 90-х у Києві на Русанівці відкривається клуб Cinema, який задає планку іншим нічним клубам. Тут проводяться великі події, як-от Kiev Techno Fest та Time2Bass, грають найкращі диджеї — як України, так і світу.
"Cinema був місцем трушного андеграунду, предметом культу з людяним обличчям. Cinema — це приклад того, як робити бізнес і при цьому не пригнічувати свої ідеали", — Микола Связний (із книги Панасова "Історія українського рейву").
Після Cinema, набравшись досвіду та бажання поширити берлінський вайб у Києві, Віталій Бардецький та його друг DJ Move винаймають підвал на Кирилівській на Подолі та роблять там клуб Xlib.
"Звісно, ми орієнтувалися на Берлін, — каже Віталій. — Андеграунд, під землею, бетон, хоча ми видозмінили програму, це не був суто техно-клуб. Техно становило 25 % на відміну від 99 % берлінських клубів того часу. Ми грали і диско, у нас були і живі концерти, ми робили і дабстеп. І на відміну від Берліна тут, в Києві, ми хотіли, щоб це місце було дуже веселе, позитивне".
У Xlib ходили всі — і столична молодь, і попзірки. Тут їх дивувала "трушність", відсутність гламурного вайбу, широке різноманіття музики та сам вигляд приміщення.
"Понтів там не було, — продовжує свою розповідь Бардецький. — Приходили якісь зірки. Вони спершу були вражені, казали: «Де ремонт?», хоча насправді в ремонт ми там вклали дуже-дуже багато. На зірок ніхто не звертав уваги. Вони трохи висаджувалися, а потім ходили до нас. Бо це наче як Робі Вільямс переїхав жити в Лос-Анджелес, вийшов у в'єтнамках, і на нього ніхто не зважав. Їм це дуже подобалось".
У різні роки в Xlib'і виступали не лише українські, а й топові світові артисти і диджеї: Afrika Bambaataa, My Robot Friends, Pilooski та інші. Тут проводили вечірки формації Kievbass, Svoi, Zhiguli/Rewind та купу інших.
Паралельно з андеграундними і "трушними" вечірками нульові асоціюються і з більш масовою клубною культурою. Саме тоді поступово в Києві та інших містах з’являлось безліч великих вечірок: Godskitchen, Global Gathering, Techno Invasion, Qievdance, Skovorodub.
Своя сцена формується в Донецьку. Саме з тамтешніх клубів у нульових вийшло кілька топових артистів і диджеїв, серед яких — Dj Major, він же Євген Філатов, він же — The Maneken.
В артцентрі "Ізоляція" працював бар Gung`ю’buzz, де збиралися прихильники вінілу, ставили улюблені треки і танцювали.
У Луганську було посольство, мабуть, одного з найвідоміших українських фестів Kazantip. А в одному з кафе свої вечірки проводив Антон Птушкін. До речі, про Kazantip ми вже розповідали в епізоді про музику Криму.
Харківський "Живот" продовжував свою роботу, а власні фестивалі та вечірки проходили в Одесі, Дніпрі, Львові, Ужгороді, Херсоні, Севастополі, Ялті та інших обласних центрах.
Також з'являлись тематичні премії, які відзначали найкращих в індустрії, тематичні радіо, флагманами серед яких були Kiss FM та DJ FM, та друковані журнали, як-от DJ.Am та "Афіша".
Нульові подарували українській сцені насамперед багато імен серед диджеїв, наприклад Kon`, Tapolsky, Smailov. У 2003-му чернівецький диджей T-zhuk створює хітяру, яка свого часу зайняла топи світових чартів — трек Amaga. Зізнайтесь, у кого вона була на рингтоні на мобілці?
Серед електронних артистів того часу виділю три проєкти. Перший гурт Нати Жижченко, вона ж Onuka — Tomato Jaws, другий — гурт Gorchitza, третій — більш меланхолійний та експериментальний проєкт Zavoloka.
З настанням 2010-х на фоні кризи, що наростала з президентством Віктора Януковича, запит молоді почав трансформуватися. У 2012 році Xlib закрився, а бажання змін зійшлись у часі зі ще однією вагомою всеукраїнською подією — Революцією Гідності.
Постмайданна сцена
Іноземні медіа (та й українські теж) звикли проводити прямі паралелі між подіями Революції Гідності та бумом електронної сцени після 2014 року.
Європейські медіа пов'язували нову хвилю "трушної" рейв-культури з бажанням українців "витанцювати" страшні події, які їх оточували: революція, анексія Криму, а згодом — початок війни на сході України.
Утім, підґрунтя до цих змін були закладені ще до всіх цих подій. На вулиці Нижньоюрківській, на території стрічкоткацької фабрики у 2013 році відкрився один із головних клубів для рейв-спільноти не лише України, а й східної Європи — Closer.
Його співзасновник Сергій Яценко зазначає, що на час подій Революції Гідності, заклад вже починав працювати, тож не бачить прямого зв'язку: "Для нас це просто інша подія, вона важлива більше для нас як українців, але ніякого впливу на нас як на культурну інституцію не справила".
Так вже повелося, що суспільно-політичні зміни в Україні підвищують зацікавленість українців до своєї культури. Таку хвилю інтересу до всієї української музики ми спостерігали з початком повномасштабного вторгнення, дуже схоже відбулось і після 2014-го.
Річ не в тім, що рейвів не було, а потім вони різко з'явилися. Просто більша частина людей звернула на це увагу. Сергій Яценко каже: "Різні іноземні й українські медіа намагалися роздути з цього, пов'язати ці дві події. Через це про нас було трохи більше публікацій, ніж ми могли б зробити самі про себе".
І справді, після 2014-го іноземні медіа та поціновувачі звернули більше уваги саме на українську електронну танцювальну сцену. Музичні медіа приїжджають на нові фестивалі та вечірки — "Стрічка", Brave! Factory, Black! Factory, "Cxema", Ostrov.
Сергій Яценко пов'язує це з тим, що в Україні для європейського слухацтва зійшлось одразу кілька факторів:
"Якщо ти живеш в Берліні, то у тебе є перелік подій, де ти можеш хоча б раз на рік почути свого улюбленого артиста. А якщо ти живеш в іншому місті Європи, то тобі все рівно треба кудись поїхати, щоб почути улюбленого артиста чи диджея.
У нас якраз були всі переваги: достатньо дешево, дуже гарна атмосфера — українці всі привітні, ввічливі. Також дуже гарна саунд-система, дуже гарне місце, і плюс — багато класних артистів тут грали в маленькому залі.
Це зовсім інший досвід — ти можеш не просто взяти авторграф у артиста, а й провести з ним у спілкуванні 15–20 хвилин".
Іноземні відвідувачі, приїжджаючи сюди, відчували дух справжніх рейвів, схожий на той, що у 90-х був у Берліні. Віталій Бардецький додає, що люди в Берліні нудьгували, адже знали про всі можливості, які в них були там. А в Україні в них була можливість потрапити на абсолютно виняткову подію.
Розвиток київської сцени мотивує й локальні. У Харкові виникає артформація Kultura Zvuka, у Запоріжжі — платформа Instance та Electroperedachi, у Дніпрі формується ціла електронна спільнота довкола клубу Module, у Львові — формація Zavtra, в Івано-Франківську — Detali.
Але чи знаєте, хто привіз Boiler Room до Слов'янська? І як розвивалась електронна сцена на території Донецької та Луганської областей після того, як туди прийшла війна?
Рейви Донбасу
З 2014 року на території Донецької та Луганської областей виникло безліч культурних та соціальних ініціатив. Війна підвищила громадянську активність, а міжнародні організації були готові фінансувати ініціативи, здатні працювати проти кремлівської пропаганди в регіоні.
У цей час розвиток локальної культури та громадянського суспільства в регіоні став критично важливим. Усе це не виникло "з повітря", утім, однозначно посилилося з початком російської війни, яка першочергово торкнулася Криму, а згодом — і Донеччини та Луганщини.
Радимо ознайомитись із альманахом "За Нас, за Вас і за Донбас", де діячі та діячки діляться своїми спогадами про ключові громадські організації, рухи та проєкти регіону у 2014–2022 роках. Ми ж зосередимо свою увагу на рейвах.
Слов'янськ
Епіцентром рейв-культури усієї Донеччини та головним проєктом, що вийшов поза межі регіональної бульбашки, є Shum Rave. Її співзасновником був громадський активіст Євгеній Скрипник.
Shum починався у вересні 2019 року як нічна вечірка у барі Євгенового друга:
"До нас приїжджає молодь із сусідніх регіонів — з Луганщини: Сіверськодонецька, Лисичанська, з Донеччини: Дружківка, Краматорськ, Константинівка.
До цього ми робили заходи за гроші USAID, намагалися змусити людей почати їздити всередині регіону, і воно ніяк не вирішувалося. А створення вечірки, де молодь могла провести ніч, стала причиною, чому молодь сама взяла і приїхала. Ніхто їх не змушував, вони купували квитки, приїздили, тусили, і їм було цікаво".
Переломною для Shum Rave стала третя подія, яка відбулась уже на більшій локації. Туди Євгеній намагався запросити київських диджеїв. І перше повідомлення, яке він отримував: "А Слов'янськ — це Україна чи ні?".
Надворі був 2020 рік. Євгеній Скрипник додає: "І тут ми розуміємо, що є велика частина молоді, для якої ми досі війна, донбаське бидло і якийсь прошарок регіону, культури, який вони для себе відкидають. Ми зрозуміли, що маємо робити щось більше, ніж просто вечірку. І Shum перетворився не на рейв, а на інструмент взаємодії з молоддю, щоб розповісти культурну історію".
Як не дивно, пандемія коронавірусу радше допомагає Shum Rave виконати свою місію. Заручившись грантом, вони знімають серію відеосетів у визначних локаціях Донеччини та Луганщини. Так у трьох відео диджеї грають на фоні Білокузьминівських скель, бельгійської спадщини Лисичанська та в Науково-дослідницькому інституті високої напруги у Слов'янську.
Паралельно з цим Shum Rave знімають фільм про себе, який потрапляє в руки журналістки провідного британського медіа про електронну музику Mixmag. Онлайн-медіа пише про них текст, а згодом на організаторів Shum Rave виходять Boiler Room та пропонують організувати вечірку в межах всеєвропейського фестивалю.
Перша вечірка Boiler Room в Україні була в Києві спільно зі "Схемою". Shum Rave стають другими та поки останніми, хто має цей міжнародний кейс у своєму портфоліо. Надворі осінь 2021 року.
Для резидентів Shum Rave проведення стриму Boiler Room у Слов'янську спричинило вау-ефект, адже вони мріяли про це. Для Євгена Скрипника такий кейс спрацював з активістської точки зору — нарешті міжнародний бренд звернув увагу на Слов'янськ! Shum Rave ставить Слов'янськ на культурну мапу світу.
Втілити подальші плани Shum Rave у Слов'янську завадила Росія, яка за кілька місяців після Boiler Room розгорнула повномасштабне вторгнення в Україну. Відтоді Shum Rave переїхали до Києва і займаються тут низкою культурних проєктів. Один із них — Ukrainian Beasts, присвячений творчості Марії Примаченко.
"Ми були представлені великим тиражем в українському музеї в Нью-Йорку. Ми зробили співпрацю з «Сільпо». І ми зараз представлені в ЦУМ", — додає Євген Скрипник.
Також Shum Rave спільно з Gasoline Radio оцифрували традиційні музичні інструменти Гуцульщини та оформили в семпл-пак для саундпродюсерів.
Цього року вони роблять схожий проєкт із традиційними кримськотатарськими інструментами. На основі кримськотатарського семпл-паку вже вийшла музична збірка Shum:Qirim.
Костянтинівка
Фестиваль The Most Fest у Костянтинівці поєднував і музику, і кіно, і театр, і лекторій, і дискусійну панель. Він проходив на промзоні біля ріки та старого автомобільного мосту (звідки і назва).
Сіверськодонецьк
У лютому 2019-му на міжнародному рейві "Завод сопротивлений" у Сіверськодонецьку виступали музиканти і диджеї з України, Латвії, Британії, Швеції.
Співорганізовували рейв артрезиденція "Плюс/Мінус", яка також робила вечірки в культовому місцевому кафе "Шахматная".
Лисичанськ
Киянин вірменського походження Левон Азізян після служби в одному з добровольчих батальйонів на Сході організував велику контркультурну подію — "Террафокс-фест". Кілька років вона поєднувала рок-музику, нічну електронну сцену та провокативні мистецькі перформанси.
Маріуполь
Маріуполь мав свої вечірки — "Якоря" і "Перестройка". Тут також працювала платформа "Тю" Діани Берг. Окрім правозахисних панелей та виставок вони запрошували до себе грати музикантів, організовували фестивалі та рейви, як-от "Фрік-рейв" у 2017 році.
Донецьк
Серія вечірок проходила навіть у тимчасово окупованому Донецьку. Свого часу про це знімали репортаж Vice. Вечірки "Призма" організував Антон Бабіч, "щоб не вішатись із нудьги".
"Це був наш простір свободи, наш спротив ситуації, у якій ми опинилися", — Антон Бабіч (із книги "За нас, за вас і за Донбас").
"Призма" не були єдиними вечірками в окупованій частині Донеччини, але були найвідомішими. На заходи постійно приїжджала поліція, тож із часом квитки почали продавати лише перевіреним людям, а локації засекречували. Кінець "Призми" настав у 2019-му, коли організаторів вечірок почали затримувати і викликати на допити.
Сорокіне
У тимчасово окупованому Сорокіному на Луганщині в закинутому пологовому реалізували артсквот "Будка". Тут проводили лайв-імпровізації, тихі вечірки, художні виставки та навіть презентації коміксів.
"Усе це відбувалося на локальних домовленостях. Звичайно, коли було багато народу і грала музика, сусіди піднімали ґвалт, тож до 11 все життя там закінчувалось", — Vitalka Project (із книги "За нас, за вас і за Донбас").
Музику артистів окупованої частини Луганщини та Донеччини тоді збирав канал у нині забороненому "Вконтакті" "F:\\Music\Донбасс". Адміністратор каналу також робив стрими, де слухав останні альбоми тутешніх виконавців.
Євгеній Скрипник виділив для нас кілька електронних проєктів із Донеччини та Луганщини. Він радить послухати збірку Underground Of Sievierodonetsk 17 Smells Of A Dead Chemical City, де представлені здебільшого експериментальні композиції.
Ми ж радимо вам послухати Parking Spot. Марко Медведєв — родом із Горлівки, а зараз живе в Дніпрі. Нещодавно у нас вийшло велике інтерв'ю про його новий реліз Moai!.
Також раніше ми вже говорили з Олексієм Податєм зі Слов'янська. Прочитайте наше архівне інтерв'ю про його минулорічний альбом "Лагідні стосунки зі світом на дні землі".
А ще — Symonenko, Сrematorium, Jm Dasha, Євген Гордєєв з його альтер его — від Kurs Valut та MC Brehunets до Ksztalt та Donbasanova. Також не суто електронний, але все ж дотичний до жанру проєкт Стаса Корольова, який родом з Авдіївки.
"Смерть" рейвів з початком повномасштабного вторгнення
Це трохи нагадуватиме вам слова Тараса Чмута, але якщо говорити про ситуацію з рейвами в Україні зараз, то… все погано. Через війну рейви, які традиційно тривають цілу ніч, стали неможливими. Зараз всі фестивалі та вечірки закінчуються о 22:00.
Для покоління, молодість якого припала на часи пандемії Covid-19, а згодом вторгнення, таке явище, як "вечірки до ранку", і взагалі є непізнаним. За спостереженнями Сергія Яценка, клуби і рейви зараз чи не найбільш стигматизований вид розваг. До того ж електронні вечірки конкурують не лише між собою, а й з іншими видами відпочинку: концертами, кіно, театром — усім дозвіллям, що люди відкладають на вихідні.
"Почуття провини у людей: "я пішов у клуб, а там люди в цей час воюють", нікуди не поділося, — додає Сергій Яценко. — Люди можуть прийти в клуб, але намагаються це робити не так часто, щоб менше зустрічатися з цими почуттями".
Результат — Closer вже кілька років у стані виживання: не мають достатньо фінансування, людей в команді та й відвідувачів стало значно менше. Сергій Яценко пояснює детальніше:
"Ми на холдіутриманні завдяки спонсорам.. Майже всі наші проєкти, не пов'язані з музикою, заморожені. Ні галереї, ні лекції, нічого немає. Ми від цих приміщень відмовилися, люди, які цим займалися, поїхали. Ми фактично в стадії "ще трохи протриматися, ще трохи протриматися, коли стане краще". Ми наче і прийняли, що в найближчі часи краще не стане. Але працювати наповну нам це прийняття не дає".
Та культура електронних вечірок точно не вимерла, адже танець за своєю суттю є ефективним способом прожити і випустити весь жах, який відбувається з людьми під час вторгнення.
Вечірка — своєрідний спосіб позбутися стресу, і в часи, коли ночі цивільних із рейвових перетворились у шахедні, чи можна засуджувати людей за бажання перемкнутись? Комусь відволіктись допомагає читання, комусь кіно, комусь — відвідування концерту чи театру. Та саме танці чомусь зазнали найбільшої стигматизації. Війна жорстоко вдарила по кількох флагманах.
Утім, постійні вечірки відбуваються, зокрема, у клубі на Кирилівській, 41, який зараз є однією з основних локацій для поціновувачів "трушних" рейвів. Також регулярними і популярними є вечірки Laboratorium, "Механіка", "Грань". Регулярні події проводять у клубах Keller, "Брухт", Otel`, вініловому просторі "Або" тощо.
Часто ці події підкріплені зборами для військових підрозділів. Утім, зараз це вже норма, і обурення викликають радше ті заходи, які не збирають на потреби війська.
Особливий слід залишив по собі концепт організації Repair Together, де молодь відбудовує знищені Росією будинки в сусідніх областях та на Київщині, і робить це під електронні сети.
Команда Closer відновила і проводить свої фестивалі Strichka, Black! Factory та Brave! Factory. Останній вже два роки відбувається на кіностудії ім. О. Довженка.
"Для нас також це було дуже складне питання: чи танцювати під час війни, чи радіти життю, чи доречно влаштовувати такого плану заходи? — ділиться маркетинг-директорка Brave! Factory Ольга Семенець. — Відповідь завжди ззовні. Ми отримали таку величезну кількість фідбеку від військових, які приїжджають до нас просто перезавантажитися через тіло, танець, життєстверджувальні картинки. Згадати, як це було, заради чого це все".
На думку Віталія Бардецького, зараз відпочинок молоді став більш концентрованим, адже за кілька годин, що в них є, вони намагаються прожити більшу кількість емоцій:
"Я відчув, що концентрація тепла, емоційного обміну, рівень соціалізації просто неймовірний. Бувають такі моменти, коли хочеться ходити всіх обіймати. Я думаю, що це наразі тільки у нас так.".
Водночас такі "концентровані" заходи повністю руйнують загальну концепцію нічного рейву. З цим погоджується Сергій Яценко, пояснюючи:
"Наша музична політика була про отримання музичного досвіду з часом. Тобто багато музики, тобі потрібен час для того, щоб підхопити цей задум диджея. Він може 2 години просто грати щось, що тебе підготує до наступних 2–3 годин.
Зараз цього всього взагалі немає. Всі артисти приїздять, намагаються за 2 години показати все, що знають. І це всупереч музичній політиці Closer, нам стало через це складніше".
Повномасштабне вторгнення значно зарубало бурхливий розвиток української електронної сцени, який ми спостерігали після Революції Гідності.
"Тільки з музикантів, які воюють, вже можна кілька батальйонів зібрати. Якби не війна, ці люди займалися б зовсім іншим, — каже Сергій Яценко. — Я говорю лише про музикантів, а є ж люди, які прямо музикою не займаються, але дотичні до неї: звукорежисери, прокатники, люди, які щось будують, маркетологи, які могли б далі розвивати музичну сферу. Хтось щось робить в окопі, пишуть треки, але це все одно зовсім не те, що вони могли би зробити".
Іще один очевидний виклик, з яким зіткнулася не лише електронна сцена, — це еміграція музикантів та організаторів за кордон, з різним ступенем законності. Думки щодо цього в експертів розділилися.
Сергій Яценко каже, що фактично половина резидентів Closer зараз живе у різних країнах Європи: "Я не повинен вам розповідати, що я про це думаю, бо це мої відчуття, вони ніяк не повинні торкатися саме оцінки їхніх дій. У них вистачає своїх випробувань. Так, це не випробування на фронті. Але так само майже ніхто, хто переїхав з андеграундного ком'юніті, нічого великого там ще не зміг зробити".
Віталій Бардецький вважає, що в складні моменти історії "наші люди мають бути тут": "Я не можу комусь давати поради. Коли хайп навколо України зникне, я думаю, вони приберуть цю ремарку «raised in UA». Чи втратимо ми щось? Ну, не знаю".
Євгеній Скрипник підсумовує: "Якщо говорити про електронну сцену, то є відчуття, що є частина людей, яка з**алася, і половина тих представників, хто залишився, мріяла, щоб вони з**алися, бо вони зайняли їхнє місце. З іншого боку, якщо артист говорить про Україну, це важливо. Якщо він нічого не робить, то поф*г. Ця втрата, не думаю, що велика".
Певний час західному світу була знову цікава українська електронна музика. Організатори електронних фестивалів запрошували українських артистів з двох причин — солідарності та маркетингу, який можна витягнути з цієї показової солідарності. Це підтверджує і Катерина Гривул, яка виступає переважно за кордоном:
"Так, почалася більша підтримка. Навіть інколи на фестивалях є квоти, що мають бути хоча б один-два українці. Тобто це дуже велика підтримка. Я це відчула. Перший рік я їхала завжди з прапором — підіймала його після кожного виступу. Багато людей плескало, підходило, у фонди донатило".
За словами Сергія Яценка, підтримка станом на зараз значно зменшилась. Гроші на донати за кордоном стало збирати важче. Та і фокус іноземців змістився на війну між Ізраїлем та Палестиною:
"Навіть ми як Closer робили декілька подій закордоном. На перших ми збирали достатньо багато грошей, а потім — просто нулі. Ми музично цікаві людям, вони приходять. Але задонатити щось — ні. Та навіть іноземні артисти, які погоджувалися грати на цих подіях безкоштовно, передавати все це в Україну, на другий рік теж відмовились".
Утім, Україна має кілька успішних міжнародних кейсів. Ви могли чути імена електронного дуету Artbat чи диджейок Miss Monique та Korolova. Це три найбільш популярні нині українські імена на світовій електронній сцені.
В усіх них за плечима — досвід виступів на провідних світових фестивалях: Tomorrowland, Coachella, а також колаби з провідними артистами і диджеями, як-от David Guetta, чи ремікси на Мадонну, Sia, Empire of the Sun.
Усі ці артисти розвивали свою кар'єру за кордоном ще до повномасштабного вторгнення. Та, ставши популярними там, вони часто говорять про Україну у своїх комунікаціях.
Російські диджеї теж активно виступають за кордоном, доносячи свої меседжі. І часто в межах одного фесту стикаються і українці, і росіяни.
Катерина Гривул каже, що відмовляється, якщо їй пропонують виступати з росіянами: "Там їх дуже багато. І вони стараються спеціально бути поміж українцями, щоби відбілитися. Це зараз дуже небезпечно".
За три роки вторгнення досі не існує готової відповіді: варто чи ні грати на фестивалях, де представлені росіяни. Та це тема для зовсім іншого матеріалу.
Що робить українську електроніку особливою
Протягом усього дослідження ми намагались відповісти собі на два головні питання. Перше: що робить українські вечірки особливими? І друге: чи змогла українська електронна сцена вибудувати власне унікальне звучання, відмінне від Берліна, Лондона, Бразилії, Молдови?
Сергій Яценко вважає, що в українських електронних артистів поки немає притаманного їм єдиного саунду: "Я думаю, що це ще пов'язано з тим, що у нас не так багато людей в цьому зав'язано. Є артисти, яких впізнаєш. Але вони поки ніяк між собою не пов'язані".
Віталій Бардецький розділяє цю думку: "Уявімо, що в Берліні в магазині платівок зробити блок UA Electronic Music. Так, щоб прийшов якийсь покупець і знав, а як це звучить, — це складно. Я думаю, що в якийсь момент вплив традиційної музики був доволі помітний".
На відміну від Віталія та Сергія, Катерина Гривул вважає, що наших електронних музикантів вирізняє сама мова, її ритм та інтонації:
"Я навіть можу відчути, що це якийсь український музикант. Бо те, як будується музична фраза, навіть як тембрально звучить голос — воно дуже передається. А також оскільки в нас мало можливостей і ми творимо не в комфорті, а в дискомфорті, ми набагато більше докладаємо зусиль, щоб емоційно вкластися в цей матеріал".
Євгеній Скрипник же зазначає, що кожен регіон України має своє унікальне звучання: "Я можу сказати про східний регіон. Наприклад, Дніпро для мене звучить як драм-бейс. Східний регіон звучить як глибока, дуже качова бейсова музика. Це якийсь такий даб".
Живучи в умовах, де щодня є ризик загинути від російської ракети, український рейвер став трохи більш унікальним, ніж відвідувачі вечірок за кордоном. За словами наших гостей, це було і до вторгнення: українці відчувають себе вільнішими, виглядають більш яскраво, танцюють до знесилення. А організатори і промогрупи намагаються організувати вечірку на найвищому рівні, навіть маючи обмаль ресурсів.
Сергій Яценко вважає, що енергія та зацікавлення молоді досі залишилась і вони можуть допомогти потім народитися чомусь новому.
На мою думку (авторки тексту — Юлії Ткачук), основне, що українці мають побороти в собі — це внутрішню меншовартість. Порівнювати себе з іноземцями потрібно, бо інакше є ризик застрягнути в теплій ванній внутрішньої кухні (що зараз і відбувається, оскільки іноземці вкрай рідко сюди приїжджають). Та оцінювати себе важливо не з нижчої позиції.
Цьому обурюється Катерина Гривул: "Особливо люблять казати: «Це вже музика європейського формату! європейського рівня!». І я завжди думаю: боже, а який український рівень, до чого тут оце все? Нема такого, як європейський рівень, ми нічим не гірші, це момент знецінення себе".
Євгеній Скрипник вважає, що в цьому порівнянні йдеться не про європейський звук і якість: "Це більш про людяність і розуміння того, що ти даєш людям продукт, і він має бути хорошим на записі та наживо. Музика не так працює, що якщо вона класна, то класна і її полюблять всюди. Щоб бути класною, вам треба бути командою".
Віталій Бардецький додає, що в сучасному світі артист має звучати оригінально й індивідувально: "Люди хочуть почути те, чого вони ще не чули".
Нині електронна музика допомагає не лише "розкруту" цивільних. Вона є частиною в проєктах із реабілітації військових. Та і чимало електронних музикантів, які стали військовими, вилили свої рефлексії в чудові альбоми.
Раніше ми вже розповідали історію John’a Object’a, який випустив альбом із записом розладнаного піаніно, на якому він грав під Бахмутом. Також ми спілкувалися з Module Squad, який повністю сформувався з команди дніпровського клубу Module та електронних музикантів.
Додавайте собі великий плейлист української електронної музики. Там ви точно знайдете щось, що вам сподобається. Головне — не бійтеся розкриватися новому музичному досвіду! І Іноді від нього ви плакатимете від розчулення, як команда "Artилерії" на сеті Мар'яни Клочко на Brave! Factory.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
