До Дня Незалежності України Суспільне Культура підготувало добірку найважливіших і найяскравіших українських фільмів останніх десяти років. Серед них — переможці міжнародних фестивалів, улюбленці глядачів та перший український лауреат премії "Оскар".
У цьому матеріалі кінокритикиня Альона Шилова разом із колегами — українськими кінокритиками Алексом Малишенко та Ігорем Кромфом і кіножурналісткою Людмилою Чирковою — діляться списком із 13 українських фільмів, які вийшли за останні 10 років, і пояснюють, чому саме ці стрічки мають визначне значення для українського кіно.
Текст було оновлено 18 вересня: у ньоу виправлено опис фільму "Гніздо горлиці".
Гніздо горлиці (2016), реж. Тарас Ткаченко
Сюжет розповідає про Дарину (Римма Зюбіна) – українку, що відправляється на заробітки до Італії, аби фінансово підтримати свою родину. Згодом вона повертається додому на Буковину. Але повертається не сама.
Людмила Чиркова вважає цей фільм недооціненим, але важливим.
"Це класично знята драматична історія про заробітчанство і прості-непрості людські долі. Але запамʼятовується він через вдалий ансамбль і те, як розкрилися ці актори в доволі мінімалістичній постановці — Римма Зюбіна, Наталія Васько, Микола Боклан та вже покійний Віталій Лінецький. А ще і зараз, коли мільйони українців є вимушено переміщеними за кордон, ця історія здається по-новому актуальною", — говорить журналістка у коментарі для Суспільне Культура.
Перша сотня (2018), реж. Ярослав Пілунський, Юлія Шашкова, Юрій Ґрузінов
Це документальний фільм про учасників Майдану, які після Революції Гідності вирушили на війну, щоб захищати Україну.
Стрічка, знята самими очевидцями й учасниками подій, показує народження громадянського суспільства та силу братерства у вирішальний момент історії.
"«Перша сотня» показує, як учасники Майдану стали першими добровольцями на війні, що розв’язала Росія. Це екшн та драма, де зафіксували сумний стан української армії на початку АТО та український герць, що наламав усі плани російського режиму тоді і вже під час повномасштабного вторгнення. Я би радив переглянути його усім, хто цікавиться, як усе починалося, бо кращого художнього свідчення тих часів просто немає", — зазначає кінокритик Алекс Малишенко у коментарі для Суспільне Культура.
Мої думки тихі (2019), реж. Антоніо Лукіч
"Мох думки тихі" — трагікомедія про молодого звукорежисера Вадима, який отримує роботу записати звуки закарпатських тварин, сподіваючись виїхати до Канади.
У подорож несподівано вирушає його мама, і пошук рідкісної пташки перетворюється на шлях до переосмислення стосунків та власних мрій.
"Мої думки тихі" стали повнометражним дебютом Антоніо Лукіча, який представив трагікомедійний почерк режисера ширшій аудиторії (як українській, так і міжнародній). Світова прем'єра стрічки відбулася на міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, де фільм отримав спеціальну нагороду журі.
За час свого прокату "Мої думки тихі" зібрали понад 10 мільйонів гривень, що зробило стрічку однією з найкасовіших українських комедій. Цей прецедент був важливим для української кіноіндустрії: фільм не мав великої піар-компанії, він став популряним (і зібрав касу) завдяки так званому сарафанному радіо — коли глядачі почали просто радити стрічку одне одному, через що інтерес до фільму стрімко зріс.
Атлантида (2019), реж. Валентин Васянович
Події стрічки розгортаються у 2025 році у зруйнованій війною Донеччині. Колишній солдат із ПТСР Сергій працює водієм, доставляє воду в зруйновані райони і долучається до волонтерів, що ексгумують загиблих. Та зустріч із Катею — колишньою археологинею, яка стала волонтеркою — дає йому маленький промінь надії та шанс знайти сенс і людяність серед хаосу.
"Фільми Васяновича впізнаються з перших кадрів. Це автор, який цілеспрямовано розробляє власну кіномову і який знаходить у ній усе нові й нові способи дивувати тих людей, які готові вести інтелектуальний діалог з картиною під час перегляду. «Атлантида» у цьому плані є, безумовно, фільмом Васяновича, але також це — фільм-тріумф, який вперше для українського фільму приніс головну нагороду другого за важливістю конкурсу Венеційського кінофестивалю", — говорить Алекс Малишенко.
За словами Малишенка, "Атлантида" є фільмом-засторогою, що говорить про психологічні, суспільні та екологічні наслідки війни і дає нам можливість підготуватися до них. І фільмом-пророцтвом, де наша майбутня перемога неминуча.
Додому (2019), реж. Наріман Алієв
За сюжетом стрічки, кримський татарин Мустафа приїжджає до Києва, щоб повернути тіло свого загиблого сина на батьківщину для поховання за мусульманськими традиціями, та привезти додому молодшого сина, який залишився в столиці після анексії Криму.
"Додому" Нарімана Алієва — це не просто сімейна драма, а подія, яка відкрила новий горизонт для українського кіно. Стрічка стала повнометражним дебютом кримськотатарського режисера та розповідала історію про втрату і повернення до коріння крізь призму національної ідентичності.
Прем'єра у конкурсній програмі "Особливий погляд" Каннського кінофестивалю 2019 року була знаковою — уперше за багато років український фільм про Крим і кримських татар отримав такий масштабний міжнародний майданчик.
"Додому" важливий тим, що повернув у фокус суспільної уваги тему окупації Криму і зумів показати її не лише як політичну, а й як особистісну, інтимну історію, що торкається кожної родини.
Поміж кадрами (2020), реж. Анастасія Тиха
Документальна стрічка "Поміж кадрами" показує стосунки викладача Тараса Денисенка зі студентами та висвітлює токсичність культу майстра у творчих навчальних закладах.
"Фактично, «Поміж кадрами» випередив свій час і, як багатьом першопрохідцям, йому не пощастило з широким розголосом. Утім, саме зараз час повернути це кіно у суспільний наратив і, маю надію, для окремих кіл його перевідкриття стане не менш вражаючим, як для шкільної системи став серіал «Юнацтво»", — вважає Алекс Малишенко.
Земля блакитна, ніби апельсин (2020), реж. Ірина Цілик
Документальна стрічка "Земля блакитна, ніби апельсин" розповідає про маму Ганну, яка виховує чотирьох дітей у прифронтовій Красногорівці на Донбасі — попри постійні обстріли, родина зберігає світло й тепло в домашньому житті, займаючись музикою та навіть знімаючи власні фільми про життя під час війни.
"Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини Цілик стала справжньою подією в українській документалістики. Це не просто фіксація життя родини в прифронтовій Красногорівці — це погляд на війну крізь творчість, світло та любов, що дозволяють зберігати людяність у нелюдських обставинах.
Фільм отримав головну режисерську нагороду на фестивалі "Санденс" — уперше для українського кіно, чим суттєво повпливав на інтерес до української документалістики на міжнародній арені.
Важливість цієї стрічки у тому, що вона показала: навіть у самому центрі війни можна говорити про кіно, музику та красу — і саме через це український досвід війни став зрозумілим усьому світові.
Стоп-Земля (2021), реж. Катерина Горностай
Це історія про дорослішання, у центрі якої опиняється одинадцятикласниця Маша та її друзі, які балансують між буденністю шкільного життя й хвилюванням перед дорослим світом.
"Із найбільш приємних вражень за останні роки згадується стрічка «Стоп-Земля» Катерини Горностай. Для мене це фільм-досвід, де всі складові — метод роботи з акторами і їхній спосіб існування; гіпнотичний ритм фільму; камера-спостерігачка; магічний саундтрек, документальні вставки з акторами-героями — усе це склалося в мистецький твір, що працює на невловимому емоційному рівні. До того ж цей фільм є таким запотребованим продуктом для підліткової аудиторії (якого в нас вічна нестача!)", — говорить Людмила Чиркова.
Памфір (2022), реж. Дмитро Сухолиткий-Собчук
Уявіть собі: колишній контрабандист Леонід, відомий у селі як Памфір, повертається в рідне західноукраїнське село після тривалого заробітчанства, сподіваючись почати чесне життя і бути гарним прикладом для сина. Але коли син підпалює місцеву каплицю, Леоніду доводиться повернутися до небезпечного криміналу, щоб відшкодувати збитки, і це призводить до фатального замкненого шляху.
Це один із найкращих, якщо не найкращий, повнометражний ігровий фільм в українському кіно за останні десятиліття.
Культурне значення "Памфіра" стало очевидним ще на етапі світової прем'єри стрічки, яка відбулася у 2022 році у межах Каннського кінофестивалю, буквально за декілька місяців після початку повномасштаюного вторгнення.
Знятий на Буковині та Прикарпатті, "Памфір" має відточений візуальний стиль і запам'ятовується ретельно-скоординованими сценами та деталізованими костюмами. Акторські роботи органічні, а сценарій має цілісну історію та персонажів.
Хоча "Памфіра" можна було б назвати "кримінальною драмою" чи "вестерном на Буковині", насправді це значно глибша та ширша історія, що охоплює як міфічні образи, так і погляд на кризу маскулінності, а водночас і непрості сімейні зв'язки. Усе це становить прекрасний повнометражний дебют Дмитра Сухолиткого-Собчука.
Бачення метелика (2022), реж. Максим Наконечний
Аеророзвідницю з позивним Метелик після двомісячного полону обмінюють і вона повертається додому — проте замість порятунку знаходить посттравматичну тишу, складні стосунки з рідними і нові виклики життя. Згодом Ліля дізнається, що вагітна внаслідок насильства, і бореться з внутрішньою кризою та вибором між лікарською рекомендацією аборту і життям, яке вона хоче врятувати.
Як і "Памфір", "Бачення метелика" мало своє прем'єру на Каннському кінофестивалі. Того року обидві стрічки стали важливими символами українського кіно на міжнародних майданчиках. Зокрема, команда фільму "Бачення метелика" влаштувала акцію протесту під звуки сирен повітряної тривоги.
Але окрім прем'єри в Каннах чи високої професійності усієї команди, яка чітко відображається у фінальному результаті, "Бачення метелика" має ще одну важливу рису.
"Бачення метелика" стало першим повнометражним ігровим українським фільмом, в центрі якого була жінка-військовослужбовиця. З початку повномасштбаного вторгнення цей сегмент почав поступово заповнюватися (зокрема, документальними стрічками — "З любов'ю з фронту" Аліси Коваленко чи "Куба і Аляска" Єгора Трояновського). Утім, "Бачення метелика" все одно залишається фільмом, який взявся за рефлексію цієї непростої теми в ігровій формі. Досліджуючи теми обов'язку, психологічних наслідків війни, полону та сексуального насильства, стрічка стала важливою роботою у сучасному українському кіно.
Ля Палісіада (2023), реж. Філіп Сотниченко
Події стрічки розгортаються в Україні 1996 року, за кілька місяців до скасування смертної кари, коли два давніх друга — судовий психіатр і детектив міліції — розслідують убивство свого колеги.
Справа заплутується ще більше через давні почуття до вдови загиблого, змушуючи героїв сумніватися в системі правосуддя і переглянути власні моральні орієнтири.
Як зазначив кінокритик Ігор Кромф у коментарі для Суспільне Культура, на певному етапі розвитку українського кіно кіномитці почали активно та рясно опановувати тему українських 1990-х. Однак особливість усіх цих творчих пошуків була в тому, що це були історії дорослішання, в які вкладався тою чи іншою мірою особистий досвід митця.
"«Ля Палісіада», яку сам режисер охрестив пострадянським нуаром, стала чи не єдиною спробою українського кінематографу останньої декади осмислити буремний початок української незалежності з відстані. Складна архітектура фільму, де глядач, слідкуючи за розкриттям злочину, стає свідком іншого злочину, стала дуже цікавим авторським ключем до того, щоб показати, наскільки складний та неоднозначний був період 1990-х, який ще очікує свого великого осмислення", — каже Ігор Кромф.
20 днів у Маріуполі (2023), реж. Мстислав Чернов
Це документальний фільм, заснований на 30 годинах відеоматеріалів, знятих журналістом Мстиславом Черновим та командою AP у місті Маріуполь під час його облоги російськими військами наприкінці лютого — в середині березня 2022 року. Упродовж 20 днів вони, останні міжнародні репортери в місті, фіксували руйнування, смертельні атаки на медичні заклади, масові поховання та страждання мирного населення.
"Перший «Оскар» для українського режисера та головне свідчення російських злочинів у повномасштабному вторгненні. «20 днів у Маріуполі» стали нашим голосом там, де його не хотіли чути, і підняли репортажну документалістику на недосяжний рівень. Безумовно, це кіно, яке завжди буде важко дивитися, але яке має всі шанси стати нагадуванням та запобіжником майбутніх конфліктів", — Алекс Малишенко.
Ти — космос (2024), реж. Павло Остріков
"Ти — космос" — науково-фантастична історія, що розповідає про космічного далекобійника Андрія Мельника, який протягом двох років перевозить ядерні відходи із Землі на супутник Юпітера. Після раптового вибуху планети він залишається єдиною людиною у Всесвіті, поки не отримує сигнал від французької лаборантки Катрін, яка потребує допомоги. Разом із бортовим комп'ютером Максимом Андрій вирушає на зустріч останній любові у космосі.
Хоча "Ти — космос" вийде в український прокат тільки у листопаді 2025 року, його вже сміливо можна записати до одних з найважливіших українських фільмів останнього десятиліття.
У своєму повнометражному дебюті Павло Остріков досліджує теми самотності, несподіваної дружби та прагнення зв'язку, які він до цього розвивав у короткометражних фільмах.
Що вирізняє "Ти — космос" з-поміж інших фільмів цієї добірки — так це жанр наукової фантастики. Фактично, на сьогоднішній день "Ти — космос" є єдиним кристалічно-чистим представником цього жанру в сучасному українському кіно (так, можна згадати такі стрічки, як "Фокстер і Макс" чи "Номери", але вони не настільки заглиблено працюють із жанром наукової фантастики, як фільм Острікова).
Світова прем'єра фільму відбулася на кінофестивалі у Торонто, і за свою фестивальну історію стрічка вже встигла отримати низку нагород та увійти у програми престижних кінофестивалів.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
