13 травня 2023 року. Більше року триває повномасштабне вторгнення. Хмельницький перед світанком прокинувся від вибухів, які лунали один за другим. А в цей час за океаном, у далекому місті Солт-Лейк-Сіті, компанія людей відпочивала на музичному фестивалі. Вони дізналися про те, що відбувається у Хмельницькому. І одна із жінок, яка була в цій компанії, пізніше говорила про своє враження: "Мене охопила хвиля провини".
Суспільне Хмельницький поспілкувалося із Вікторією Тарасюк, керівницею української філії американської благодійної організації "August Mission". І вона нам спробувала пояснити, хто ті люди, які не просто говорять про необхідність допомагати, а і надають допомогу українцям і Україні весь цей час.
То хто ті люди були?
Це мої нові друзі. Я можу називати їх так. Вони приїхали сюди в якості волонтерів від свого мирного життя. Дорослі, поважні чоловіки приїхали сюди, в наше місто, з бажанням допомогти. І якимось чином, напевно, так зійшлися зірки, так мало статися, ми з ними зустрілись і познайомились. Я сказала, що володію англійською, і запропонувала свою допомогу.
Це був новий щебель у вашій діяльності волонтера, напевно. Адже заклад, в якому ви тоді працювали, надавав допомогу переселенцям:і прихистили, і годували, і допомагали, чим могли. Після того, як ви вже мали нових друзів уСША, ви туди поїхали. Що ви там побачили і чи зрозуміліше вам стало, чому вони допомагають?
Так, я поїхала туди на запрошення саме моєї команди, моїх керівників, тому що в нас був великий івент, присвячений першій річниці заснування організації в Америці. Це був і великий івент для збору коштів для допомоги Україні. В Україні американці не відкривали рахунок і не намагалися збирати кошти тут, з українців. Все абсолютно було на волонтерських засадах суто з Америки. Вони мене запросили приєднатися до їхньої команди. Я одна-єдина українка у команді "August Mission". Вони нікого більше навіть не шукали.
Наскільки масштабна ця діяльність?
Насправді благодійна організація не така вже і велика, в нас не надто багато учасників. Просто зібралися однодумці і вирішили підключити когось, щоб робити більше і намагатися допомогти. Для цього ми поширювали відео, пости у соціальних мережах про те, що насправді відбувається. Через те, що я живу в Україні, я українка, майже кожного дня я поширювала всю інформацію про те, що відбувається в нас тут, бо маю можливість відстежувати всю цю інформацію. Я її перекладала, я її передавала американській стороні, і вже від свого імені "August Mission" в Америці поширювала цю інформацію. Це відео, ці обстріли, тим паче, що я живу в тій локації, де моя родина відчула усе на собі. Неодноразово наше місто було пошкоджене.
Інформація —це найважливіше, що може бути для американців.
Ті, хто з нами працює, хоча б якось дотичні до того, що саме відбувається. Перебуваючи в Америці, дивлячись новини, я можу, звісно, зрозуміти, всі переміщення, коли виступає президент Володимир Зеленський, де він знаходиться, за що ми боремося. Це все висвітлюється у медіа, але повсякденне життя українців — цього немає. Коли сталася величезна трагедія у Дніпрі, коли будинок був зруйнований, так, це було, але, розумієте, це була новина двох днів. Я можу абсолютно зрозуміти американців. Вони прагнуть жити, вони будують своє життя, вони у своїй сім'ї. Для них це просто переключив канал і пішов далі. Для нас це не так. Тому важливо донести їм, що насправді тут робиться кожного дня. У нас гинуть люди, у нас страждають діти, пенсіонери, навіть тварини. Ми рятуємо тварин по всій Україні. Мені здається, що це дуже важливо доносити.
Саме тому, напевно, ви, плануючи бути в Штатах кілька днів, залишилися там надовше?
На три тижні. У нас відбулось дуже багато значимих запланованих зустрічей. Вже коли я поїхала вдруге, це дійсно планувалося тиждень, але знову ж таки з'явились нові ідеї, як залучати американський бізнес до підтримки українського.
До цього донорами були фізичні особи?
Так, просто фізичні особи. Просто відкривали збір в Америці, в них є свої сайти, GoFundMe — назва самого сайту, і вони відкривають дуже часто збори. Тому що американці дуже добрі, вони дуже відкриті. Вони коли розуміють, що в когось болить, болить і їм. Але для цього треба отримати цю інформацію.
І саме тому відчуття провини було після надісланого вами відео?
Так, це саме Кейті, редактор. Вона була у нашій найпершій делегації з 35 людей, яких ми привезли, "August Mission" організували. Ми привезли сюди людей різних бізнесів, також дипломатів. Розповіли, що тут відбувається, де нам потрібна допомога. Не просто гуманітарна допомога, але як вони можуть підтримувати економіку країни. Це вже вийшло на український рівень. Ми почали з Хмельницької області, а вийшло на український. І от Кейті була однією з людей, хто був у нас в цій делегації.
І вони щойно повернулися з України?
Так, у нас була делегація у на початку травня, десь 5-6 травня, мені здається. Вони вже прилетіли всі додому, все відбулося чудово, відзвітували всі в Америці, що так, все відбулося, ми зустрілися з абсолютно різними дипломатами, політиками, тут у нас в Україні, всі під надзвичайним враженням. Це, до речі, була поїздка, коли Брюс Роберт, засновник "August Mission" і ще шестеро, здається, дипломатів, вони зустрілись з паном президентом, паном Зеленським. Це було для нас не те щоб визнання, але просто те, що ми робимо щось правильно. І це бачать, і це важливо. І от Кейті була однією з тих людей. Мене вражає те, що кожного разу, коли були обстріли, американці мені постійно писали. Це загальний чат, нас там сорок чоловік, і вони пишуть: «Як там, чи все добре? Віко, напиши». Ось 13 травня, в них вечір, у нас дев’ять годин різниці з Солт Лейк Сіті, вони побачили у сповіщеннях, що у нас тривога, вони також додаток цей мають. Я написала, навіть не писала, я просто скинула відео. Я не знаю навіть, чому я його зняла. Я не знаю, чому я дістала телефон. Я просто увімкнула камеру за три секунди до того, як був вибух.
Як передчуття ніби якесь було?
Так, мало статися. Від початку війни я вже почала вірити в те, що все стається так, як воно має статись. Я скинула це відео, максимальна паніка в американців була. Мені писали протягом тижня. У мене двоє дітей, вони дівчата. Я не можу бути слабкою навіть уже через те, що я мама. Усі делегати писали, незалежно від посади, незалежно від статусу, писали всі. І це настільки… Мені важко передавати і не бути емоційною при тому. І вже після Кеті мені пише: "Віко, може, давай зробимо зум, я просто хочу з тобою поговорити". Вона трошечки старша за мене, ми з нею налагодили зв'язок дуже швидко. Не знаю, мені просто спілкуватися з американцями, можливо, через цю їх відкритість. І вона каже: "З твого дозволу, якщо ти хочеш, якщо ти можеш, це би допомогло привідкрити ту завісу для звичайних людей, хто читає новини в інтернеті, тому що ніхто зараз не думає про газетні статті. У нас є доступ до медіа. Давай будемо про це говорити!". У мене не було відчуття, що мене використовують. Абсолютно ні. Я розуміла, що люди роблять це щиро для того, щоб допомогти нам.
В опублікованій статті ви - як уособлення українки. Чи відчули ви, що повинні відповідати якимось очікуванням?
Рівень відповідальності — однозначно. Після першої делегації, після статті, коли ти розумієш, що це зовсім інше, це вищий рівень, на тебе покладено більше. Але, розумієте, я це сприймаю як нові можливості. Мене це не лякає. Я вже використовую кожну таку можливість, вона для мене — спосіб робити більше.
Зараз ваш офіс-склад практично порожній. Що сталося?
Наразі на нашому складі немає нічого, але ми зараз займаємося дистриб'юцією з великих складів, з великих міст, тому що у самому місті Хмельницькому вже не було таких потреб. У нас є партнери, які нам допомагають.
Ми досі займаємося доставкою контейнерів з гуманітарною допомогою зі Сполучених Штатів до України.
Два місяці тому прийшов контейнер зі спальними мішками та одягом для різних верств населення. Доставили його у Київ, тому що там є більше можливостей. Ми маємо партнерів, які погодились разом займатися логістикою, у них є багато вантажівок. Зараз тут, на місці, я одна, всі мої волонтери та керівництво — усі в Америці, у Штатах. А з Києва ми можемо доставляти будь-куди. Остання доставка - це були Херсон та Запорізький напрямок. У Херсоні місяць тому розбомбили великий склад, штаб гуманітарної організації, якій ми допомагали. Дев’ять палетів одягу просто пішли людям на наступний день після того, як в них просто нічого не було. І ці всі відео, всі звіти, ми все збираємо, ми про все звітуємо.
Тобто це все контролюється?
Так, тому що це надзвичайно важливо для людей в Америці, котрі донатять кошти. Їм потрібно знати це. Ми так само б хотіли знати, коли ми донатимо на когось, на допомогу для населення, для військових.
На Хмельниччині ви придбали житло для внутрішньо переміщених осіб. Розкажіть трохи про це?
Ще на початку війни не було якоїсь єдиної, одної бази усіх, хто переїхав, вона ще формувалася. Маю друзів з "Волонтерів Поділля", з міською радою працюємо. Ми спілкувалися, а ідея придбати житло взагалі виникла у американців після однієї зі статей у нас в новинах про те, що дуже багато людей втратили домівки, абсолютно втратили все — вони просто залишили ті руїни і поїхали. Тому у Брюса з'явилася ідея: слухайте, чому б ні? Давайте займемося, ну хоча б дізнаємося, скільки може коштувати будинок. Нехай не у місті Хмельницькому, але... Тобто це була така добра робота також пророблена. І коли ми побачили ту суму, яку ми побачили, не буду вже її оголошувати, він сказав: "Так ми вдвох на це зберемо — я і ще один мій друг!". І протягом кількох днів це все було зроблено. У цих декілька днів вони готові були дати готівку, але ми мусимо проводити все офіційно.
Ми подарували два будинки: один будинок для сім'ї загиблого героя, там була мама і двоє діток, а інший будинок —сім'ї, де мама, батько, у них три сини, і вони з Маріуполя.
На другий будинок ми вже збирали кошти в Америці, там потрібно було трошки більший будинок. І дуже цікавий факт: дві сім'ї, які задонатили найбільше коштів для придбання цього будинку, приїхали сюди для вручення ключів. Це були мама з сином і ще мама з дочкою. Сину — шістнадцять, доньці — п’ятнадцять, тобто вони тінейджери. Вони не побоялися приїхати в Україну під час бойових дій для того, щоб допомогти українській сім'ї.
З власних спостережень я скажу, що люди, які чують від нас історії, жодного разу не сказали, що ми втомилися від того, не чула від них: "Я не можу більше донатити, тому що я втомився". Протягом цих двох років в мене було майже сорок волонтерів, які самі добровільно приїжджали сюди. І добрий десяток їх поверталися сюди три-чотири рази. Це про те, що люди не втомлюються. Коли вони розуміють, для чого вони це роблять, вони не втомлюються.
Вони за свої кошти їдуть в Україну?
Так, абсолютно. Ми волонтерська організація. У нас немає величезного фонду, ми не збираємо гроші. В Україні ми заснували благодійну організацію, благодійний фонд, але рахунку ми не відкриваємо. Нам це не потрібно, тому що все йде з Америки. І всі волонтери оплачували самі собі квитки. Для них це не можу сказати, що мізер, тому що люди були різні, але для них те, що вони роблять, набагато важливіше за те, скільки вони витратять коштів на це. І за це я щиро їм вдячна і максимально їх ціную.
Що у планах?
Ми плануємо наступну делегацію. Ми плануємо, знову ж таки, привезти хоча б тридцять представників різних бізнесів. Ми залучаємо вже інші штати до цього. Перша делегація наша була суто зі штату Юта. Друга делегація приїжджала вже з Юти і Техасу. Ми вже і Австралію підключили. У нас було двоє впливових бізнесменів, які готові також допомагати, далі вже ведеться робота з ними. І от на квітень-травень плануємо ще одну делегацію, ми залучаємо більше і більше людей. Ми продовжимо працювати, бо роботи багато. Війна ще не закінчена.
У нас вже підписаний меморандум Хмельницької обласної ради з "August Mission", ми підписали меморандум про співпрацю також з Київською військовою адміністрацією. Наші гості з Америки, зі штату Юта, підписали меморандум про співпрацю з Харківською областю. Працюємо далі. У наступній делегації будуть мери міст, які готові надавати підтримку і заключати також угоди, меморандуми про співпрацю та будь-що, аби нам трошечки легше було.
Ми всі вдячні за те, що нам допомагають, і ми повинні виправдати ту довіру і ту віру в нашу силу і в нашу непереможність, бо ми мусимо перемогти.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.
