Після початку повномасштабного вторгнення українці не тільки з тимчасово окупованих територій чи областей, де ведуться активні бойові дії, мають досвід життя у стані постійного стресу і небезпеки для життя. Це і діти, чиє дитинство стало воєнним.
Як війна змінює дітей та наскільки глибокими й травматичними можуть бути наслідки хронічного стресу під час війни для їхнього майбутнього, вже дорослого, життя розповіла дитяча, підліткова психологиня Тетяна Матвійчук.
Пані Тетяно, як змінювався емоційний і психологічний стан дітей від початку війни й до сьогодні?
На початку війни ми всі зіштовхнулись з тим, що це перша для нас неконтрольована небезпека. Ми й наші діти потрапили в незнайому ситуацію. Спочатку — розгубленість, безпорадність, безнадійність. Дорослі намагалися убезпечити дітей, виїхати з ними у більш-менш безпечне місце. Це нормальна реакція.
З часом люди, які живуть в ситуації стресу, адаптуються. У дітей — це повернення навесні 2022 до онлайн-навчання у школі. Діти повернулися до того, що є добре знайомим, того, що можна контролювати. Стосовно ж того, що ми не можемо контролювати, то це відчуття, що ми можемо щось робити з викликами, які є перед нами сьогодні. Ми познайомилися з певними стресами, тривогами, якимись певними травмуючими ситуаціями переїзду, адаптації до нових місць, вибухів. І, відповідно, ми навчилися створювати безпечний простір. Ми між тривогами повертаємось до відносно знайомого життя, що дає відчуття нашої відносної стабільності.
Чи може бути так, що намагання згадати минуле, якось повернутися подумки чи емоційно в мирний час не завжди може бути доречним, бо тоді людина починає жити у світі ілюзій? Я про дорослих говорю. А як діти?
Так само. Звичайно, що ми живемо у тому просторі, де це не є мирний час. Це не є поверненням у мирний час. Це більше адаптація до сьогодення, до знайомих викликів, до ситуації, яка є для нас відомою, і ми вже маємо досвід певної реалізації себе в цій ситуації. Навчання, відвідування гуртків для дітей є стабільним, рутинним, знайомим. Тобто це все є повернення до знайомого життя, але у воєнний час.
На початку вторгнення діти влаштовували блок-пости, де збирали кошти для допомоги військовим. Потім долучалися до ініціатив, були ініціаторами якихось активностей по збору коштів. Як це впливає на їхній психоемоційний стан?
Насправді це є реагуванням на певні свої емоції й нормально в ситуації, коли порушується звичний спосіб життя, відчувати гнів і агресію. Таким чином, це могло бути й реагування у вигляді донатів, продажу своїх поробок. Це така імітація дорослого життя, адже ми всі живемо в просторі, де засоби масової інформації нам багато дають різної інформації й діти це зчитують. Це така ігрова діяльність. Ми бачили, що це зазвичай були діти до 8-10 років, для них провідною діяльністю є гра. І гра якраз мала такий характер відтворення військових дій. Адже в нашому дитинстві ми так само грали у війну. У нас також були добрі та погані.
Ми грали у війну, не знаючи, що таке війна, а тільки уявляючи собі це за фільмами чи книгами. Напевно, діти таким чином відчувають свою потрібність?
Звичайно, це є насправді внесок, який може зробити кожен своїми власними силами. Діти маленькі можуть це робити, підтримуючи, до прикладу, батьків. І ми знаємо багато випадків, коли діти віддавали свої кишенькові гроші для того, щоб придбати дрони. У багатьох школах діти плетуть сітки на перервах, виготовляють окопні свічки. Це долученість дітей до того, щоб підтримати свою країну, допомогти та рухатися на шляху до перемоги. Це дуже важливо.
Але, певно, до вас протягом двох років зверталися батьки з якимись проблемами, які є у їхніх дітей. З чим пов'язані ці проблеми й хто ті діти, які ці проблеми мають?
Я б розділила їх на декілька категорій. Навесні 2022 було багато тимчасово переселених осіб. Відповідно, це були сім'ї з дітьми, і там була залежність від того, яку психотравмуючу ситуацію пережила дитина до переїзду або під час переїзду. Звичайно, була адаптація до нового місця проживання, робота з тривогою, з реакцією на гучні звуки, які могли нагадувати вибухи. Але великою частиною звернень була все ж адаптація до нового місця проживання.
Пізніше звернення більше стосувалися симптомів посттравматичного стресового розладу, коли у дітей через три-шість місяців після евакуації починали з'являтися жахливі сновидіння, різкі перепади настрою. Це стосувалося також і жителів Хмельницького, які пережили певні стресові події, пов'язані з вибухами на території міста, громади. Після цього частішали звернення, щодо тривоги, реакції на гучні вибухи, страхи темряви, небажання дітей бути вдома самим.
Що стосується підлітків, то там були інші звернення. Підлітки, змінюючи місце проживання, втрачали своїх друзів і звичне коло спілкування, в якому вони були адаптовані й мали свій певний статус. І перебуваючи на новому місці, вони не могли знайти швидко друзів, уникали контактів, не виходили на вулиці, не знайомились з новим містом. І це також впливало на їхню самооцінку, на ставлення до себе і відчуття сенсу того, що може бути далі. Адже у кожного були плани й вони були зруйновані.
Згадаю принаймні одну таку історію. Дитина, яка живе в Києві, приїхала сюди. Це підліток. Він дізнався з мережі, що там, у Києві, стаються вибухи й пошкоджена школа, в якій він навчався. Це спокійна дитина, але у нього сталася буквально істерика. Він казав, що не хоче помирати. Тобто отакий наслідок: у відносно спокійному Хмельницькому, отримавши цю інформацію, дитина так зреагувала. Які події найбільш травматичні для дітей?
Найбільш травматичною подією є те, коли дитина втрачає когось зі своїх близьких. А ще більше, коли це втрата на очах дитини. Це підвищує ризик розвитку посттравматичного стресового розладу і дитині дуже важко з тим далі жити. Звичайно — це втрата стабільності. Цей випадок, який ви привели у приклад, це може бути про те, що школа — це частина життя дитини, і ця втрата сприймається як втрата якоїсь частини життя. А ще відчуття того, що немає куди повертатися. І це підсилює відчуття безпорадності, безнадійності, розгубленості. Коли дитина стає свідком жахливих подій, це підсилює ризик розвитку посттравматичного стресового розладу. Ще важливим є те, хто був поруч з дитиною в ці моменти. І якщо дитина була не сама, то це може бути одним з позитивних моментів, які можуть впливати на ефективність подальшої роботи з дитиною, з фахівцем для того, щоб знизити ризик виникнення стресового розладу.
Роботу з дітьми, про яку ви сказали, можна назвати реабілітацією? Взагалі: чи можлива реабілітація в той час, як психотравмуючі події продовжують ставатися?
Це більше про стабілізацію, про підтримку, про навчання технік самодопомоги в ситуаціях, у які може потрапляти дитина, на основі того, що ми працюємо, опрацьовуємо досвід і відповідно можемо корегувати певну поведінку. Ми можемо дійсно працювати в контексті терапії психотравмуючої ситуації й роботи, спрямованої на те, щоб подолати наслідки цієї травмуючої ситуації й знизити ризик розвитку посттравматичного стресового розладу, адже далі це може бути ускладнено і, відповідно, робота буде набагато складнішою. Тому тут важливим є те, щоб батьки, якщо вони бачать певні зміни у поведінці дитини, зверталися за допомогою якомога швидше.
Є дуже непрості теми для спілкування з дитиною. Наскільки чесними треба бути, говорячи, наприклад, про смерть?
Потрібно бути чесними. Про смерть, про втрату близької людини ми можемо говорити відповідно до віку дитини. Але приховувати інформацію не можна, тому що діти досить емоційні та досить чутливі. І вони реагують на емоційний стан дорослих, які їх оточують. І тоді вони потрапляють у ситуацію ще більшої розгубленості, тому що їм транслюють те, що все добре, а насправді відчувається, що щось не так. Дитячі психологи говорять про те, що до 6-7 років дитину на похорон брати не треба. Тому що для неї це є ситуація непережита, вона не може її опрацювати. І сама по собі атмосфера, яка створюється навколо, для дитини може бути ще більше травмуючою. Адже у цьому віці для дитини є нормотиповим страх смерті близької людини й смерті себе. А це може ще більше вразити дитину. Ситуацію можна вирішити тим, щоб дитина побувала на могилі близької людини, але без великої присутності людей. Якщо ми з дитиною говоримо, то ми говоримо правду, можливо, без якихось деталей. Ми говоримо ще й про те, що людина помирає фізично, тіло її не функціонує, але людина завжди залишається у нашому серці й ми її завжди пам'ятаємо.
Ви говорили про сни, жахи, які приходять до дітей у снах. Наскільки успішно можна цього позбутися? Чи є методики стабілізації особливо гострих станів?
Для дитини, яка переживає жахливі сновидіння, важливо, щоб коли вона прокидалася, поруч була доросла людина, яка її не сварить, а заспокоює. Дорослий просить дитину подивитися в очі, дихати з ним разом, заспокоїтись, і при необхідності дитина може продовжити свій сон поруч з тим дорослим, який її стабілізує. Якщо це разовий формат такого сновидіння, то звісно, що такі дії можуть допомогти дитині заспокоїтися і надалі не боятися. Якщо це повторювані сновидіння, де дитина може переживати, або в снах можуть приходити ті події, які дитина пережила, це може бути ознакою посттравматичного стресового розладу і без допомоги фахівця точно не обійтись.
Що із того, що відбувається, пережитих жахів, понесуть наші діти в доросле життя? Що робити, аби в них таки залишилося дитинство, а не тільки спогади, жахливі сни?
Звичайно, наші діти понесуть в доросле життя той досвід, який вони пережили. Але наскільки цей досвід буде для них травмуючим, чи він буде досвідом, з яким вони справилися і стали стійкішими, сміливішими? Для цього розвиток стресостійкості важливий. І це залежить від дорослих, які оточують дитину. Важливо, щоб ці дорослі так само відчували, наскільки вони можуть бути спокійними поруч зі своїми дітьми. Щоб ми не відкладали на потім те, що може відчути дитина зараз, і що для неї важливо. Для дітей до певного віку важливими є свята, яких вони чекають, бо там є подарунки, увага, підтримка, друзі, які для них важливі. Потрібно допомогти дітям створити це свято.
У безпечному просторі ми можемо мати певні розваги. Зараз у нас працюють заклади, які дозволяють дітям разом з дорослими подивитися мультфільм. Це досвід проведення часу разом. Крім того, це нові ритуали й традиції, які з'явилися в сім'ях. Минулої зими ми були без світла, і дуже багато сімей почало грати в настільні ігри. Це зближує, адже діти стають спокійнішими, і вони отримують досвід підтримки, допомоги, вдячності. Вони самі вчаться бути вдячними тим дорослим, які для них створюють безпечний простір.
Ми не можемо сказати дитині, що все буде добре. Ми не знаємо, чи так воно буде. Але ми можемо зробити все для того, щоб наразі було безпечно. І ми можемо вчити дитину правилам безпеки, розподіляти кола контролю. Тобто, що дитина може контролювати, а що — ні. Але потрібно починати з себе. Чим спокійнішими й стабільнішими будуть дорослі поруч з дитиною, тим кращий досвід для майбутнього вона отримає, аби не повертатися до жахливих подій і зневірюватися у світі та у людях.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.
