Від вересня жоден учень у класі Анни Нєєлової не відмовився від метрошколи, навпаки — ті, хто спершу вагався й не погодився на підземне навчання, тепер шкодує про це, каже вчителька.
Як працювати з першачками, які через епідемію ковіду і війну не отримали потрібних комунікативних навичок, мають травматичний досвід і гіршу підготовку — інтерв'ю Ганни Силаєвої із вчителькою початкових класів підземної школи Анною Нєєловою.
"Онлайн чи метро — це був шок, виклик для вчителів, для батьків"
Ви — вчителька початкової школи харківського ліцею №12, класна керівниця першого класу, який навчається у харківській метрошколі. Ваш клас — 1-МА? Що це означає?
Клас 1-МА. "М" — тому, що метрошкола і "А".
Суспільне знімало сюжет про ваш клас на початку вересня. Тоді у вас було 24 учні. Пройшло пів року. Що показало навчання в метрошколі? Учнів більше або менше?
Учнів стало б більше, але більше — просто неможливо. Є дітки, які дуже хочуть потрапити. Можливість потрапити в метрошколу є, але навіть не в наш район, а до іншого району. Я пропоную, кажу батькам, що є така можливість. Але, ви знаєте, початкова школа — вони часто йдуть до вчителя. Вже вони кажуть: "Будемо чекати. Може, з другого класу, але ми хочемо з вами". Побоялися на початку року йти до метрошколи.
Дивіться: У харківському метро пройшли перші уроки для школярів
Які були сумніви? Що саме людей відлякувало?
Сумніви були у всіх: як це буде, що це буде. Ми сиділи сховані якось у своїх нірочках, в підвалах, хто — де. Люди повернулися, почали виходити назовні, дивитися на сонечко. Люди чекали, що буде якийсь підвал школи, де ми швиденько зайшли, позаймалися і вийшли. А тут, нам пропонують у серпні метро, і жодних підвалів. Онлайн чи метро — це був шок, виклик для вчителів, для батьків. Побоювань було багато. По-перше, метро — незрозуміло, що і як.
Ті, хто на початку не записався, тепер шкодують про це?
Дуже. Кожні батьківські збори починаються: "А як нам потрапити?". 24 учні — більше просто не може бути.
Парти немає, куди поставити. Все, просто до кінця. У нас, напевно, найменший ігровий майданчик у класі.
А без нього не можна?
Ні. Вони малі. Їм хочеться встати, піти відпочити, пограти. Буває завдання — по групах розійшлися і також ми використовуємо цей простір. Без цього не можна. Початкова школа — це точно, а перший клас взагалі.
"Мене запитують: "Як потрапити? Ми побоялися, а зараз хочемо"
Скільки ви займаєтеся годин, днів? Скільки уроків?
Ми займаємося, наприклад, якщо у нас друга зміна — це в понеділок: приїжджаємо близько першої години, готуємося, дітки спілкуються. Хто запізнився — буває. Тьютор виходить і забирає дитину. Є дітки, які постійно на автобусі, а є такі, що підвозять. Але більшість — на автобусі.
Тобто, шкільний автобус збирає дітей і привозить сюди?
Так, біля ліцею ми збираємося. У нас є підвал у 9-тій школі — ми можемо спуститися. Якщо тривога — ми не їдемо. Якщо немає — сіли, поїхали.
Або можуть батьки самі, якщо були десь у справах, привезти вже самі?
Так, це на початку було. Вони писали заяви: хто хотів на автобус, хто — тільки сам. Батьки просто боялися віддати своїх дітей. Ви собі не уявляєте. Перші дні — батьки тримали своїх дітей. А тут — її просто посадити в автобус і віддати. Це такий крок для них.
Я кажу: "Відпускайте, ми все зробимо". Були тьютори, психологи. На початку було мало дітей в автобусі, але після тижня вони почали віддавати діточок. Дітям весело, вони їдять, розмовляють. Це дуже багато вартує зараз для дітей. Це — важливий момент, коли вони їдуть, коли вони спілкуються. Цього дуже не вистачає. Дефіцит був.
У нас є батьки, які іноді їздять за нами до метро. За поліцією, за автобусом, тому що вони, наприклад, спочатку не записалися — возили машиною дитину. Тут дитина попросилася: "Я хочу з усіма". Ми ж їдемо, вони збираються, тобто, є хвилина ще поспілкуватися
Тих батьків, які пошкодували, що віддали дітей в метрошколу, немає? Ніхто на другий день не сказав, що туди не піде, а навпаки?
Навпаки. Мене запитують: "Як потрапити. Ми хочемо. Ми уже в місті. Ми побоялися, а зараз хочемо. Як нам бути?". З цим же питанням і до директора звертаються.
Але, ми нічого не можемо зробити — тільки запропонувати іншу школу. Навіть інший район, тому що в нашому районі немає місця, фізично. Якби хтось відмовився, швидко прибігли б інші, але немає таких — всі хочуть.
Хоча, відкрили другу школу на станції метро "Академіка Павлова". Можливо, ще десь знайдуть приміщення?
На ті класи, на ті школи також чекали дітки, які пішли до метрошколи не у вересні, а у жовтні, наприклад. Це були заздалегідь набрані колективи, які мали прийти навчатися в метрошколу.
І у вас два дні навчальних саме в метрошколі?
Вже три, тому що батьки звернулися з проханням на початку вересня: "Чи можна нам ще один день — третій додати?". І мерія, міський голова наш відреагував. Так, була можливість. Інший клас тут, у метро, іншого району. Просто нам дозволили займати цей клас ще у четвер.
"Питають: "Чи чуєш щось? Як тобі дихається?". Я взагалі про це не думаю. Я чую голоси дітей"
Є відчуття, що ви в метрополітені?
Я забуваю взагалі. Я настільки поринаю в роботу. Мені теж цього не вистачало. Мене запитують: "Чи чуєш щось? Як тобі дихається?". Я взагалі про це не думаю. Я не думаю, як я дихаю, що я чую — я нічого не чую. Я чую голоси дітей.
Ви захоплені роботою.
Так. І діти цього не відчувають. Не було такого, щоб мені щось шумить. Іноді може бути чутно розгон, коли в класі тиша і всі пишуть.
Не тільки шум потягів, а те, що немає світла природного, що не можна, як у школі побігати поверхами? Комплекс факторів.
Мало часу, щоб нам було щось не так. Ми приходимо, швиденько хапаємо, насолоджуємося цими моментами, і вже час їхати. Можливо, якби роки пройшли, то ми б до цього дійшли.
Якби це був не третій клас, а другий, третій, п'ятий? У них вже був досвід навчання у звичайній школі. Але ж вони його не мали?
Ні, ви знаєте, це — дітки, які й у садочок мало ходили. Спочатку це був ковід, потім — повномасштабна війна. Це — дітки, які багато чого не побачили, не змогли поспілкуватися з однолітками, чомусь навчитися, підготуватися.
Батьки теж хочуть, щоб дитинка знала більше. Ми зіткнулися з тим, щоб треба почати з дошкільної освіти, більше приділити увагу комунікації. Було на початку таке, що не змогли помиритися, наприклад, а садочок цьому вчить. Вони прийшли зовсім різні.
Хтось — приїхав до нас влітку зі Львова, тому що з Донеччини переїхав сюди, хтось — із Харкова на захід поїхав, хтось — приїхав з-за кордону. Хтось весь час був десь під Харковом. Хтось пішов у садочок, а хтось — просто сидів десь, і мама змогла щось дати й приділити увагу. Не було змоги поспілкуватись
Тобто, раніше до вас приходили діти, які навіть вміли читати, то зараз…?
Зараз різні. Є такі, що прийшли, і читаємо, рахуємо. Але ми все починаємо спочатку.
У нас є "добукварний" період. Якась мала бути адаптація. Вся історія з тьюторами, з психологами — на "ура". Я дуже вдячна, тому що ми працювали в мирному житті, до нас приходили першачки.
Що відбувалося — я одна вчителька, біля мене 30-36 учнів. Всі вони — різні, і немає ні психолога, ні тьютора. І я, з мокрою спиною, біля них цілий день щось розказую, показую. Але, це дітки, які мене вже бачили, відчували — адаптація швидше проходила. Тут цього не було.
Дітки різні. Взагалі це дуже мудро, коли у вчителя є хоча б один помічник саме у першому класі. Коли дитина плаче на уроці, щось не може знайти, ти не відриваєшся від уроку – йдеш далі. Не всі поринають в цю ситуацію.
Тобто, це не тільки у ваших інтересах, а радше в інтересах дитини, щоб вона більше уваги й підтримки отримала?
Такий у мене досвід. Не тільки одна дитина, а весь клас. В такі ситуації занурюються всі діти. Припиняється урок, дитина плаче, і я ж не можу вести далі урок. Я підхожу, перериваю урок, ми починаємо шукати щось, або щось сталося, і все. А це перший клас. Поки вони стануть самостійними, поки вони опанують свої емоції. Ми вчилися багато.
Я дуже вдячна психологам, які приходять і проводять заняття. Мені також допомагають, тому що я вчуся, дивлюся на ці вправи, й також з ними повторюю потім. Ці страхи — треба їх знімати.
"Що дитина в цьому віці придбає — піде з нею далі": Анна Нєєлова — про підхід до першачків
Перший клас — це стрес для дитини. Ці діти, ця генерація, вони більш стресостійкі, чи навпаки, травмовані? З ваших спостережень.
Все індивідуально. Кожна дитина була в різних ситуаціях, з ними по-різному спілкуються батьки. Дуже багато факторів. Коли ми, наприклад, взяли цілеспрямовано фізкультхвилинку, яка називається "Перемога". Там йдеться про укриття, що ми швиденько ховаємося і так далі, я побачила в цій веселій фізкультурі проговорювання цієї ситуації. Ми швиденько ховаємося, у нас рюкзачок, все буде добре, перемога. Навіть, щоб не боятися сирен. Все-таки діти по-різному реагують, і воно переходить вже на інший план у дітей. Коли ми чуємо сирену, ми вже згадуємо щось приємне — коли ми танцювали в класі.
Є діти, яким батьки пояснюють, що відбувається, що війна, хто наш ворог і які є небезпеки, а є ті, з ким не розмовляють?
Розмовляють, але намагаються вберегти свою дитину, щоб діти менше це розуміли. Це навіть мудро, тому що все рано чи пізно закінчиться. Для кожної дитини головне — пережити це якомога меншими травмами психологічними, тому що нам далі із цим жити. Що дитина в цьому віці придбає — піде з нею далі.
Першачкам зараз не виставляють вже оцінки у кінці чверті, півріччя. Якби ви виставляли, якими б вони були? Вони були б гіршими, ніж у ваших попередніх учнів?
Напевне, так. Сумно, але так. Зараз ми працюємо в НУШ. Це, коли я спостерігаю за поступом кожної дитини, як вона зростає. У мене немає шкали оцінити — це зробив, а це не зробив. Кожна дитина прийшла зі своїм рівнем. Вона вчиться, вона вже пішла у темп, набирає, чому навчилася.
Динаміка повільніша, бо з нижчого старту, тому що це — наше сьогодення.
"Я можу щось зробити для цих дітей — прийти у метро і працювати з ними. Бачитися, спілкуватися"
Ви навчаєтеся три дні у метрошколі, а решту часу — онлайн. А є у вас учні, які не пішли в офлайн-школу. і долучаються до вас?
Я з ними співпрацюю онлайн, тому що дитина перебуває в Рівному, вона не йде в школу — вона хоче вчитися з Анною Сергіївною. І що з цим робити?
Такі є в Рівному, є в Полтаві. Це наші, харківські діти. Але вони зараз там, і батьки або не мають можливості, або не хочуть. І вони з нами.
Вони не хочуть ходити у звичайну школу, але від вас не можуть відмовитись?
Завжди йдемо на зустріч. Намагаємося зробити так, щоб дітки потім повернулися назад у наше місто.
Діти, які онлайн, вони долучаються до класу в метрошколі?
Ні. Ми просто все те ж саме проходимо онлайн.
У них, по суті, немає однокласників?
Знають. Онлайн. Вони дуже спілкуються класно. Я їм влаштовую перерви. Вони починають спілкуватися. Ми вітаємо один одного з днем народження. Ми показуємо свої надбання. Вони ходять на гуртки — у дітей, які не в Харкові, більше можливостей. Вони показують, що вміють, де ходять. Це, я думаю, єдиний вихід, щоб клас зробити однією сім’єю, щоб дітки потім спокійніше увійшли в колектив, коли вони бачитимуть один одного тут, будуть разом вчитися.
Чи Вам довелося щось змінити у педагогічних підходах: якось по-іншому розмовляєте з дітьми, будуєте навчання, щось довелося в собі змінювати?
Я весь час думаю про те, що я маю бути дуже обережною, тому що я теж мама. І ми не виїжджали. Були під Харковом. Ми живемо в Покотилівці. Я за молодшою донькою спостерігала. Досі я бачу зміни в її поведінці. Я бачу, що це — ще менші дітки. Що там всередині у кожної — я не знаю.
Навчання — це дуже важливо. У мене не було вагань, що я не піду, що дитина вдома сама у цей час навчається, що не піду вчити інших. Я розуміла, що щось я можу зробити для цих дітей — прийти у метро і працювати з ними. Бачитися, спілкуватися. Треба завжди думати, згадувати та розуміти, що ти робиш. І що важливіше зараз — щоб дитина вивчила зараз й запам’ятала, чи трішечки відкласти це.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
