28 країн світу визнали Голодомор актом геноциду українського народу. У Сполучених Штатах на національному рівні такого рішення немає, попри резолюції, які ухвалили, як в Сенаті, так і в Палаті представників ще у 2018-му році. Водночас нині 35 американських штатів або визнали Голодомор геноцидом, або ж приєдналися до вшанувань жертв цієї трагедії. Про роботу, яку проводить посольство та українська громада та вплив повномасштабного російського вторгнення на усвідомлення громадянами США подій 90-річної давнини — в ексклюзивному інтерв'ю Надзвичайного і Повноважного Посла України в США Оксани Маркарової для Суспільного.
Що відбувається із визнанням Голодомору актом геноциду у США? Чи є рішення на загальнодержавному рівні?
Це надзвичайно важлива фаза роботи і до повномасштабної фази війни, і після. Ми над цим постійно працюємо. Відповідь на питання “Чи визнано Голодомор геноцидом у Сполучених Штатах?” можна дати: і так, і ні. Якщо говорити про повноцінне визнання на національному рівні, на сьогодні поки що не визнано.
Станом на сьогодні вже 35 штатів або визнали його геноцидом, або приєдналися до вшанування. І фактично на рівні цих 35 штатів Голодомор вже визнано геноцидом. Щодо визнання на національному рівні, ми дуже активно рухаємося в цьому напрямку і ще в 2018 році і Сенат, в жовтні 2018 року, і пізніше в грудні Палата представників також визнала своїми резолюціями Голодомор геноцидом українського народу.
Для формального, юридично завершеного визнання Голодомору геноцидом потрібні або дві ідентичні Резолюції, які тоді будуть мати фактичну силу закону в Конгресі, або визнання президентом.
Це для нас ще завдання, ми активно займаємося і дуже сподіваємося, що найближчим часом нам вдасться такого визнання досягнути. Ми не зупиняємось. Цей процес визнання штатами — це дуже такий великий, довгий, клопіткий процес роботи на місцевому рівні.
Цим дуже активно займається посольство, але також і наш Краєвий комітет з визнання Голодомору геноцидом, який очолює Михайло Савків, і дуже багато організацій насправді в Україні. Це така командна робота.
Тільки за 2022 рік нам вдалося додати понад 20 штатів. Ми зараз бачимо прискорення цієї роботи. Вся ця робота і на рівні штатів, і на рівні міст, і на рівні Конгресу, і на рівні адміністрацій — вона наближає нас до того моменту, коли не залишиться насправді місць, де Голодомор не визнано геноцидом. Невизнання Голодомору геноцидом в деяких поки що місцях не означає, що є інша точка зору. Це просто процес, десь залучені юристи. Це не тільки політичне рішення в цьому випадку.
Чи під час цієї роботи в якихось окремих місцях зустрічається опір, небажання визнавати Голодомор геноцидом? Чи більше йдеться про юридичні моменти легалізації?
Опору, як такого, ми не зустрічаємо. Якщо раніше, 20 років тому — я згадую себе у США, коли навчалась тут, — проблема була в іншому — проблема була пробитися через величезні шари російської пропаганди, наслідків ще радянської, які стосувалися не тільки Голодомору. Треба було пояснювати взагалі, що таке Україна, що ми є окремою країною, що ми — нація, яка існувала задовго до того, як Московія оформилася в Росію тощо.
Ці всі нашарування пропаганди, брехні… Через те, що Дюранті (Волтер Дюранті — журналіст, який у 1922-1934 роках очолював московське бюро The New York Times. Нагороджений Пулітцерівською премією за низку статей, у яких доводив, що індивідуалізм і приватна ініціатива для росіян є чужими, а колективізм є методом соціалізації селян. Журналіст всіляко виправдовував деспотичну політику СРСР та не визнавав Голодомору в Україні, — ред.), який виправдовував радянський режим досі не позбавлений Пулітцерівської премії, про те, що довгий час Радянський союз і потім вже Росія, РФ продовжувала не просто заперечувати, витрачати величезні кошти на Заході для того, щоб підтримувати сумнівні теорії про посуху, голод не тільки в Україні.
Коли стало зрозуміло, що просто заперечувати (Голодомор, — ред.) після величезної роботи, після Конгресової комісії з українського голоду, після того, як величезна кількість свідчень була зібрана у США ще до 1991 року, бо Комісія почала працювати ще після 1985 року, а також в Україні вже після 1991 року, оформлено дуже багато робіт, просто заперечувати стало не можна і тоді Росія стала витрачати просто величезні кошти на, з їхньої точки зору, мабуть, дуже креативні варіанти, щоб спробувати уникнути, розмити, розказати, що “Ми визнаємо, що якийсь голод був, але це було всюди — і на Кубані, і ще десь”, знайти якісь нібито об'єктивні фактори.
Але правда дуже чітка, проста і прямолінійна — це був цілеспрямований, задокументований акт геноциду, винищення саме українців, у яких просто відібрали всю їжу, не дозволяли виїжджати і розстрілювали за будь-які спроби вижити.
Опору немає, але зараз ще дуже багато зусиль треба витратити для того, щоб і підтримати тих науковців, які активно займаються цією темою, бо вони завжди були тут у Сполучених Штатах, зокрема. І найголовніше - розказати про це широкому загалу.
Це те, чим ми активно займаємося: заходи, відкриті лекції, слухання в Соборі святого Патріка, проведення панахид. Все це спрямоване не тільки на те, щоб зібрати українців.
Нам не треба себе переконувати, але для того, щоб донести широкому загалу через призму конкретних історій, через призму конкретних людей, які писали про це, для того, щоб пам’ять про це була частиною надбання не тільки української історії, наша трагедія, яку ми пережили, але також, щоб всі наші стратегічні друзі тут, у США розуміли, що ті злочини, які вчиняє Росія зараз — це не якийсь певний історичний етап їхнього варварства, це справді системне продовження злочинів, які вони чинили проти українців і в 32-33 роках, і в 46-му, і під час Другої світової війни, і після того, як окупували незалежну Українську народну республіку, і багато-багато разів, коли ми боролися за незалежність, проти колективізації, проти радянщини — проти російської окупації де-факто, а росіяни намагалися або підкорити, або знищити нас. Це бачимо не тільки ми, а сьогодні, після майже двох років повномасштабної фази війни, це бачить весь світ.
Наскільки американське суспільство долучається до заходів з вшанування жертв Голодомору?
Дуже активно залучаються. По-перше, заходи, які проводять в Штатах, в Нью-Йорку це такий традиційний захід в центральному Соборі святого Патріка, в цю суботу ми проводимо також традиційний захід біля меморіалу Голодомору в Вашингтоні, протягом цього місяця сотні подій проходять в Чикаго, у Філадельфії, дуже в багатьох містах. Вони націлені на те, щоб не тільки зібрати громаду, але зібрати всю спільноту, яка знаходиться поруч.
По-друге, ми проводимо дуже багато заходів з університетами, тут можна сказати, що більшість залучених слухачів, студентів — це американці. В Українському домі, після його створення, уже фактично третій рік, коли у нас листопад присвячений повністю Голодомору — від мистецтва, тематичних виставок до читання спогадів, проведення різних заходів.
Ми збираємо всіх — від наших колег в адміністрації до дипломатичного корпусу, до просто американців, вашингтонців, яким ми відкриваємо двері Українського дому і робимо все, щоб через призму різних досвідів розказати про цю нашу трагедію.
Торік, приміром, кожен відвідувач, хто приходив на виставку, при виході отримував шматочок чорного хлібу з невеликою історією про те, що взагалі їли українці упродовж тих жахливих двох років, або не їли.
Намагаємось задіювати різноманітні формати і це взагалі постійна робота. Не буде моменту, коли ми скажемо: “Ну, все, ми вже визнали Голодомор геноцидом, можемо про це забути”. Ні. Це велика робота, яку ми, українці, маємо робити, це велика частина того, що трапилося з нами, нашого досвіду.
Цей жахливий злочин, коли люди мільйонами вмирають, коли люди бачать, як вмирають їх діти, коли розстрілюють тих активних, хто проти колективізації — це величезний травматичний досвід для цілого народу і нам теж треба його постійно осмислювати, переживати і використати, щоб стати сильнішими.
Як повномасштабне російське вторгнення вплинуло на сприйняття подій часів Голодомору серед громадян США?
Звичайно, що люди, які займалися дослідженнями цього, читали багато книжок, вони розуміли правду і раніше.
Якщо говорити про широкий загал, то, звичайно, після повномасштабного вторгнення і того, що люди побачили — і тут треба подякувати співробітникам ЗМІ — звичайні американці побачили справжнє обличчя Російської Федерації, справжнє загарбницьке, агресивне обличчя. Вони побачили Бучу, вони побачили Ізюм, вони побачили Маріуполь, вони побачили всі жахи, які відбувалися в Харкові і не тільки, по всій Україні фактично.
Насправді це не тільки дало усвідомлення широкому загалу про те, чим зараз є ця війна, але це також підтвердило все те, що ми говорили — про радянський час поневолення, про Голодомор, про злочини, які чинилися після Другої світової війни, про мільйони українців, які залишили свої життя в Гулазі, про розстріляне Відродження, про театр “Березіль” — про все. Нарешті, мені здається, ми достукалися, і бачачи те, що відбувається зараз, широка громадськість тут зрозуміла, що увесь цей час українці говорили правду.
Хоча це величезна трагедія, що потрібна була ще одна трагедія, ще одна війна проти українського народу, щоб наш голос був почутий щодо попередніх трагедій. Однак, ми точно бачимо зовсім інше сприйняття, набагато відкритіше серед широкого загалу.
Водночас, це не означає, що ми можемо сказати: “Окей, всі нас підтримують, всі розуміють”. Це не так, на жаль. Дюранті досі не позбавлений Пулітцерівської премії. І це дуже важливо, бо людина, яка, на відміну від британського журналіста Гарета Джонса, який намагався говорити правду і поплатився за це життям в молодому віці, Дюранті закінчив своє життя людиною, яку поважали, вручали премії і все-таки треба поставити крапку в цьому.
І він же не один був такий Дюранті, такого виправдовування радянського режиму, знаючи, що відбувалося насправді, було дуже багато, на жаль. Тому роботи ще дуже багато попереду.
