Олександр Хара — виконавчий директор «Центру оборонних стратегій», експерт із питань зовнішньої та безпекової політики. У 2020 році був радником міністра оборони України.
Суспільне зустрілося з Олександром Харою, щоб обговорити активізацію США у спробах досягти миру між Києвом та Москвою, нарощування РФ ударів по мирному населенню України та все частіші провокації проти країн НАТО у Європі. Про все це — у проєкті «Ремовська Інтервʼю».
Текстовий варіант розмови публікується зі скороченнями. Повне інтервʼю дивіться тут.
«Нам вдасться домовитися, і це станеться швидше, ніж очікується», — сказав Дональд Трамп під час засідання Генасамблеї ООН, згадуючи про російсько-українську війну. Ми дійсно наближаємося до укладення миру, чи чим можна пояснити цей оптимізм Дональда Трампа?
Він був оптимістом від початку другої каденції, розповідаючи, що за 24 години зупинить цю війну. Але є низка системних речей, які заважають йому впритул зайнятися цим питанням.
Торік у США затвердили оновлену Стратегію національної безпеки, де окреслили, що для них є критично важливим. І передусім це Західна півкуля — так звана «доктрина Донро». Колись була «доктрина Монро» — фактично реакція на вплив колоніальних потуг у Західній півкулі. Тоді американці сказали: «Ні, тут наша пісочниця й ми нікого сюди не пускаємо». «Доктрина Донро» — це фактично те саме плюс можливість активних дій. Це удари по наркотрафіку, і викрадення Мадуро, і можлива воєнна кампанія проти Куби.
Куба критично важлива для США, оскільки 80% товарів — і передусім енерготоварів — або виробляються в [наближеній до острова] частині США, або транспортуються [через цей регіон]. Тому вони збираються це робити (встановлювати контроль над островом. — Ред.). І, звичайно, Куба є легкою ціллю. Я вже не кажу про те, що на Кубі є принаймні чотири розвідувальні об'єкти, які використовують китайці.
Отже, перший пріоритет – Західна півкуля. А другий – Індо-Тихоокеанський регіон. Це захист Тайваню, Південної Кореї та Японії. Наприклад, на Корейському півострові перебувають 35-38 тисяч американських військових і в разі війни з Північною Кореєю американці керуватимуть корейськими військами. Це передбачає двостороння угода з 1950-х років. З Японією та ж історія. Тож якщо буде кампанія Китаю із захоплення Тайваню, перші удари будуть по Південній Кореї й передусім по ОкінавіОдна з префектур Японії — ряд невеликих островів, які простягаються від основного острівного архіпелагу країни аж до Тайваню. Є місцем зосередження основної частини американського військового контингенту в країні., де є оцей військово-повітряний «кулак» Сполучених Штатів. Тобто ця частина.
І третя — це Близький Схід. Це має значення і погляду стратегічно важливих для світу й американської економіки енергетичних ресурсів, і з погляду союзників США, насамперед Ізраїлю й Саудівської Аравії.
Європа ж — на периферії цих інтересів.
Де в такому разі насправді місце російсько-української війни в картині світу адміністрації Трампа?
Тепер про Європу. Фактично США оголосили політичну війну Європейському Союзу. Це було на першій [з моменту повернення Трампа в Білий Дім] Мюнхенській конференції. Віцепрезидент Джей Ді Венс у виступі розповідав: не Росія і не Китай є загрозою Європи, а ви самі з вашими ліберальними практиками. Цього року вже Марко Рубіо сказав те саме, але більш дипломатичною мовою. І ми бачимо, що, наприклад, антураж Дональда Трампа – той же Ілон Маск — привітав, наприклад, перемогу AfD«Альтернатива для Німеччини» (AfD) — ультраправа політична партія. в одній з німецьких земель.
Тобто вони роблять ставку на антиєвропейські сили. І так сталося, що фактично всі вони є проросійськими силами. Таким чином, у Сполучених Штатів і росіян щодо обʼєднаної Європи є спільне бачення: вони хочуть бачити Європу роз'єднаною. І, власне, повернутися до нормальних відносин із Росією.
Тут ще є китайський фактор. Китайці розповідають, що вони не впливають і не підливають олії в багаття, але насправді це неправда. Вони створили паралельну фінансову систему, допомагаючи росіянам, іранцям та іншим обходити міжнародні санкції. Вони постачають товари подвійного призначення. Правда, вони й Україні це роблять — компоненти до дронів, чипи й так далі, але й Російській Федерації. І є інші дипломатичні види прикриття. Також Китай хоче роз'єднання Європи. Йому цікавий тільки ринок і не подобається, коли розповідають про геноцид уйгурів, знищення свободи в Гонконзі чи агресивні наміри щодо Тайваню.
Тобто три світові важковаговики (Росія — з погляду розміру і ядерного запасу, а всі інші — в економічному, технологічному й іншому планах) всі обʼєдналися проти об'єднаної Європи.
Україна ж заважає Трампу почати нормальні відносини з Путіним, передусім збагачуючи його і найближче оточення. Адже буквально щомісяця є скандали, які показують, як заробляють і сім'я Трампа, і сам Трамп, і люди навколо нього включно з росіянами.
Свіжий приклад: олігарх з оточення Путіна оплатив вечірку сина Дональда Трампа, орендував для нього цілий острів. Звичайно, в цих умовах виникає запитання: до якого завершення війни може вести Україну президент США Трамп?
Про так звані мирні перемовини. З першого дня американська дипломатія зайняла позицію відсутності критики Російської Федерації. Жодного разу США не голосували за проукраїнські резолюції Генеральної Асамблеї ООН. При тому, що Генасамблея є фактично дорадчим голосом. Це не Рада безпеки, рішення якої мають бути виконані й вони дають можливість запровадити санкції чи навіть воєнну кампанію якусь почати.
Наступна річ — перемовниками призначено абсолютно некомпетентні дві людини з найближчого оточення [Трампа]. Я кажу про Джареда Кушнера й Стіва Віткоффа. Вони є русофілами по суті, і в них геть немає розуміння, що таке Росія і що таке дипломатія.
І ми бачили 28 пунктів мирного плану, буцімто американські пропозиції. Але сам переклад, кондовий, з російської мови англійською — було видно, що писали це не англомовні люди.
Тобто вони просувають фактично російське бачення того, як завершити конфлікт. Оскільки цій адміністрації байдужа Європа, вони готові за рахунок наш і Європи — і, на жаль, вони не розуміють, що й за рахунок Сполучених Штатів також — припинити цю війну на умовах Путіна.
Жодних серйозних санкцій [проти Росії] ця адміністрація не запровадила. Зараз ми маємо підписаний вже, слава Богу, «закон Ліндсі Ґрема» про «пекельні» санкції — але тут є нюанси. По-перше, навіть без цього закону Трамп міг би запровадити санкції щодо російських компаній чи третіх країн, які допомагають Росії заробляти нафтодолари й витрачати їх на вбивство українців. Оскільки він, наприклад, запровадив санкції проти своїх союзників — Канади, Європейського Союзу, Японії. І є побоювання, що тепер він може використовувати це як у своїх інтересах, так і проти союзників, а не щоби тиснути на Путіна.
Він не звинувачує Путіна ні в чому. Каже, що в нього добрі відносини, і що от «треба зупинити», і «там гинуть з обох боків військові». Тобто він урівнює росіян, які прийшли нас убивати й захоплювати нашу землю, з українцями, які боронять.
Тому в мене немає ілюзій, що він може повернутися [обличчям до України].
Єдині позитивні моменти, які можуть бути, – це, по-перше, коли Джаред Кушнер і Стів Віткофф були тут, Україна інтегрувала європейських партнерів. Там були представники Британії, Франції, Німеччини. На жаль, не було представника Польщі — але це інша історія, пов'язана з Каролем Навроцьким, який фактично зайняв антиукраїнську позицію і через це політиканство може програвати національні інтереси самої Варшави.
Друга позитивна історія, яка може бути, — це або роль у перемовинах, або очолення перемовин директором ЦРУ Джоном Реткліффом. Це для нас була б позитивна новина, оскільки «црушники» добре розуміють загрози з боку Російської Федерації, там професіонали працюють. Крім того, ЦРУ надає нам розвідувальну інформацію, яка нам потрібна, щоб знищувати обʼєкти в глибині РФ.
Ця людина в курсі багатьох речей. І, звісно, він знає, що відбувається на полі бою й точно не читає [зведення] з Russia Today чи з того, що йому розповідають Кіріл ДмітрієвНеформальний перемовник із боку Росії. про те, що Україна неминуче програє.
Але поки що інформація про можливе приєднання Джона Реткліффа до переговорного процесу – на рівні чуток.
Так, поки що це чутки — але було б логічним, щоб так відбулося. Бо проблема ще в тому, що Віткофф і Кушнер діють на власний розсуд. Так, в історії Сполучених Штатів буває таке, що вони призначають політичних послів, губернаторів якихось і так далі. Але в них є дуже добре налаштована державна машина. В кожному посольстві є DCM, заступник голови місії. І це кадровий дипломат. Також у посольствах є розвідники, військові й так далі, які можуть радити послу.
Те саме – з перемовниками. Перемовник може бути просто другом президента, і це гарно, коли є можливість набрати президента й щось з'ясувати. Але саме ці двоє — не радяться ані з Радою національної безпеки, ані з Державним департаментом, ані з ЦРУ.
Ми не можемо назвати США ворогом для України, але ким тоді вони є насправді?
Ну, формально вони є стратегічним партнером. Я чудово пам'ятаю, як ми підписували ці угоди — це за часів Кучми було, потім перепідтверджували їх. Але ж лейби можуть відрізнятися від сутності. Але питання, де особистий інтерес Трампа й інтерес Сполучених Штатів, як вони його бачать. У цій системі України немає.
Власне, тому, ще бувши президентом першої каденції, він призупинив погоджену Конгресом допомогу Україні. Або було вісім місяців, коли спікер Палати представників не давав на голосування [пакет військової допомоги Україні]. Вони (MAGA-республіканці. — Ред.) пояснювали, що хочуть, аби в тому законопроєкті було питання південного кордону, тобто це нелегальна міграція з Латинської Америки. Але потім це розв'язалося, оскільки Ізраїлю й Тайваню потрібна була допомога, і тоді конгресмени погодилися проголосувати в пакеті й за Україну.
І останній приклад – оця тривалаЗаконопроєкт Ліндсі Грема й Річарда Блюменталя про санкції проти Росії вперше було представлено у квітні 2025 року. Відтоді його текст значно помʼякшав — і лише тоді, в середині вересня 2026 року, його підтримав Конгрес і підписав Трамп. історія з Ліндсі Ґремом. Фактично Майк Джонсон, спікер Палати представників, затягував це. Тому я бачу, що Трамп не зацікавлений робити щось.
І це попри те, що минулого тижня ФБР фактично дало інформацію, що на території західних країн, включно зі США, російські спецслужби готували вбивства громадян цих країн, які залучені в допомозі Україні.
І це незважаючи на те, що відбувається зараз в Європі. Це і дронові, й ракетні удари по території НАТО, це і можлива підготовка до диверсій, і підводна інфраструктура. І от нещодавно була інформація про можливість запуску реактивних дронів із контейнерів так званого тіньового флоту проти Франції, Італії. І плюс інформація, що росіяни давали розвідувальні дані іранцям, які били по, власне, американських силах на Близькому Сході й по їхніх союзниках.
Трамп не хоче цього помічати. Але згадаймо першу його каденцію: він казав тоді, що Путіну довіряє більше, ніж власній розвідувальній спільноті.
Багато розмов останнім часом про перспективу «енергетичного перемир'я». На вашу думку, чи може це статися й за яких умов?
Спершу знов невеличка теоретична частина. Томас Шеллінг — Нобелівський лауреат, який працював у RAND Corporation, першому аналітичному центрі у світі — написав чудову книгу «Стратегія конфлікту». На основі того, про що він писав, я виділив чотири опції розв'язання будь-якого конфлікту — між особистостями, між корпораціями чи між державами.
Перша — це програш однієї зі сторін. Зрозуміло, що ми не збираємося програвати, і слава Богу, що у нас є підтримка, ресурси, національна єдність продовжувати власну боротьбу. На жаль, поки що ми не можемо це зробити проти Росії, оскільки вона занадто велика для цього.
Друга — це компроміс, коли обидві сторони щось отримують і щось втрачають. Це не працює, адже в росіян стратегічна, політична культура заснована на «грі з нульовою сумою». Хтось має програти — і в їхньому баченні зрозуміло, що це має бути Україна.
Третя — коли ти бачиш, що витрачання тобою ресурсів не приводить до бажаної мети й тоді раціонально призупинити війну. Поки що це не працює. Однак наші далекобійні санкції впливають на це.
І четверта — і мені здається, що це єдиний варіант зупинити цю війну — це коли одна зі сторін буде нездатна вести бойові дії.
Упродовж уже місяця ми бачимо кампанію всіх «консервів» на Заході, які розповідають: «Припинимо постачати Україні озброєння — і тоді все це гарно завершиться, не буде Третьої світової, не буде безпосереднього зіткнення НАТО й Російської Федерації». Але інша складова, правильна і якою ми маємо йти, — це знищення систем у Росії.
Ми непогано знищили їхні НПЗ — велику кількість, ми полюємо на їхні танкери. А ще є велика кількість серйозних цілей, які поки що ми не чіпали. Вони пов'язані з фінансовою сферою, з інформаційно-комунікаційними вузлами, із транспортною інфраструктурою, починаючи від залізничної, яка поєднує західну частину з далекосхідною. А, нагадаю, Транссибірською магістраллю транспортуються мільйони снарядів із Північної Кореї, товари подвійного призначення з Китаю, а також бензин та інші вироби, які зараз росіяни купують в інших країнах. Іще вони, звичайно, експортують щось через далекосхідні порти, оскільки Чорне море — «негостинне море», як його спочатку греки назвали, і Балтика є проблемною для них.
От, власне, це має бути фокусом.
Тобто, де-факто, ключовий інструмент України зараз — це далекобійні удари по, як ви це назвали, системах у Росії?
Якщо дивитися в комплексі, перше й головне — це національна єдність. Вона наче абстрактна, але ми бачили, наприклад, як саудівські вояки залишили велику кількість озброєння, коли на них насувалися хусити з «калашниками» у в'єтнамках, умовно кажучи. І в історії дуже багато випадків, коли нація була не об'єднана й не було волі до спротиву або ж вона була придушена. І ці нації програвали, навіть якщо технологічно були кращими, ніж супротивник.
Друга річ — це те, що відбувається на полі бою на сході України. І формула наша — не знаю, так по факту вийшло чи це сплановано нашим вищим політичним керівництвом, — не давати росіянам отримати тактичні, оперативні чи стратегічні перемоги.
Зі стратегічними — зрозуміло, у них немає шансів. З оперативними на початку року були складності. Попри великі втрати, росіяни просувалися, тобто тактично іноді брали гору. Зараз, особливо от операція «Вівальді», [змінює цю ситуацію].
Тобто ми це робимо — тримаємо фронт і не даємо [Росії] досягти результатів, знищуючи цю наволоч на Сході.
Також важливі далекобійні удари, які мають деградувати здатність систем оцих, про які я казав, вести війну. Адже нафта — це і паливо для танків чи літаків, але також це нафтодолари, потрібні Росії, щоб продовжувати війну й тримати стабільність режиму. Адже ключове завдання як для Сі Цзіньпіна, так і для Путіна — це не дати режиму хитатися.
І плюс, звичайно, знищення виробництва передусім дронів і ракет російських. Ми розуміємо, що ця зима буде для нас складною з багатьох причин. Можемо трохи поговорити про енергетику і невтішні цифри, що росіяни вже знищили. Але найголовніше — що Трамп витратив половину чи дві третини протиракет до Patriot на Близькому Сході й продовжує це робити.
Вони виробляють десь 550 ракет на рік. І лише за три-чотири роки мають вийти на 2 тисячі на рік. Ще виробляють японці 60 на рік (вони можуть трохи більше, але вузьким місцем є корпорації Boeing та Lockheed Martin, які дають критично важливі компоненти з наведення й так далі). Німеччина отримала ліцензію, але коли вони почнуть виробляти ці протиракети, невідомо.
Тобто ми не будемо захищені належним чином у цю зиму. Тоді цю формулу ми можемо інакше вирішити — знищуючи виробництво, знищуючи склади з ракетами й дронами, і полюючи на пускові установки.
Поверну вас до питання «енергетичного перемир'я». З того, що ви описали,— чи вигідне воно Українї? І чи реалістичне?
Тут у росіян в голові борються дві думки. З одного боку, вони нарощують виробництво балістичних ракет. Місяць тому українська розвідка казала, що на 10-20% на місяць перевиконують плани. Те ж можна сказати щодо реактивних дронів.
З відкритих джерел я знайшов інформацію, що 80% теплогенерації в Україні знищено або пошкоджено. Втрачено приблизно 60% потужностей із виробництва електрики. Крім того, половина електромереж «Укренерго» перебуває в окупації, знищена або пошкоджена. Тобто ми перебуваємо в критичному стані, оскільки зрозуміло, що електроенергетика потрібна для оборонно-промислових компаній, щоб ми не програли цю війну, а також для [забезпечення базового рівня життя] людей, особливо у великих містах.
Тобто перед росіянами вибір: вони можуть добити українську енергетику, але також, очевидно, зазнати ще більше втрат у відповідь?
Так, безумовно. Вони можуть порахувати математично, як ми можемо нарощувати виробництво ракет або дронів. Можуть подивитися на ефективність українських ракет — скільки вони збивають своїми системами ППО і, виходячи з обсягів нашого виробництва, розрахувати, скільки вони на місяць можуть втратити об'єктів енергетики. Також вони зважують, скільки потрібно часу, щоб, умовно кажучи, пошкоджений НПЗ хоч якось відновити.
І це ж не лише питання НПЗ і електрики в Україні — це питання нашого морського коридору. І мова про припинення знищення Росією нашої портової інфраструктури. Бо росіяни ж знищують не просто воєнні об'єкти, або не просто здійснюють терор щодо цивільних громадян — вони методично знищують те, що приносить гроші нашому бюджету. Ми й так залежимо від Європейського Союзу — але, звичайно, нам потрібно заробляти щось і самим. І лінії морської комунікації для України критично важливі. Тому президент України про це казав [у контексті енергетичного перемирʼя].
Поки що росіяни на це не погоджуються. Але ефективність і темп наших ударів, які роблять їм боляче, можуть схилити їх до згоди на таке перемир'я.
На вашу думку, під тиском часу, постійних обстрілів, гуманітарних проблем, з якими ми вже стикнулися й ще, ймовірно, стикнемося, — чи може Росія дійсно досягти якоїсь разючої зміни громадської думки про те, як і коли ця війна має закінчитися?
Сподіваюсь, ні. І поки що соціологія показує, що ні. Так, приблизно 60% проголосували б за дипломатичне розв'язання цього конфлікту. Це нормальна історія для будь-якої нормальної людини. Але 70% українців проти поступок неокупованою частиною Донецької області. Там 40 кілометрів, умовно кажучи, — але люди розуміють, що ця війна після таких поступок не завершиться, навіть якщо бойові дії й припиняться на певний час.
З 2014 року було десятки перемир'їв — «хлібне», «першовересневе» й так далі. Росія завжди їх порушувала. Або згадайте, як за посередництва ООН і Туреччини ми підписали угоди про зерновий коридор. Наступного дня після початку його роботи росіяни завдали удар ракетами по Одеському порту.
Тобто вірити «русским» — це себе не поважати. Вони завжди брешуть. І тому, звичайно, немає гарантій, що вони не відновлять наступальні дії в будь-який момент, щойно ми погодили б це перемир'я.
