Набирають воду з криниць, купують газові балони, власноруч печуть хліб — так живуть селяни у Новому Житті, що на Миколаївщині, після деокупації. Без газу та водопостачання 23 родини, які лишилися, виживають за допомогою волонтерів.
Про це кореспондентам Суспільного розповіли місцеві жителі Нового Життя.
Нове Життя, попри назву, згасає. У селі нині мешкають 66 людей, переважно діти та пенсіонери. Два місяці на початку повномасштабної війни село перебувало під окупацією російських військ.
"Були війська російські: стояли, крали, стріляли, знущались. Ну не сильно, бо ми виходить найперші були в окупації. Приїхали до нас, ми як раз зарізали теличку, забрали половину, сто штук яєць, качку, півня, олію, сковорідку, каструлю. Ну шість людей з автоматами зайшло", — розповів місцевий житель Тарас.
У селі відсутнє водо- та газопостачання. Жителі купують газові балони, а воду набирають з криниць.
"Балон газу коштує 969 гривень. Заправляю, я пенсіонер, і їжджу, бо треба їздити, тому що в нас магазинів немає. Вода у нас з криниці, а це нагодувати скотину, напоїти худобу, курей, качок, покупатися. В нас от люди привезли воду, аби ми користувалися. Раз в місяць привозять", — говорить Тарас.
У Нове Життя миколаївська волонтерка Анна Куркуріна раз на два тижні привозить продуктові набори, засоби гігієни та воду.
"Сюди доїхати неможливо. У мене зараз паніка, тому що з настанням непогоди сюди ніхто не проїде".
"В селі немає води, але води не було і до війни, висохли криниці, в одній трохи є, люди набирають. Брудна вода, щоб туалет змити. Ну як технічна. Я почала сюди приїжджати, коли мені сказали, що тут діти є. Було 9, зараз вже 13 дітей. Найменшому два рочки", — розповіла волонтерка Анна Куркуріна.
Найближчий магазин в семи кілометрах від села, розповідає жителька Нового Життя Ірина. Говорить, їздять лише ті, в кого є транспорт.
"Ми забуті Богом, як-то кажуть".
"Тут залишилося нас 66 людей, 23 родини. Переважно у нас тут дітки та пенсіонери. Якби не волонтери, то не знаю як бабусі та дітки тут виживали. Доріг немає. Поки сухо, то до нас ще хтось може приїхати. Води немає, хліба тут купити немає де. Я туди не добираюся. Якщо хтось молодше туди їде, то я можу сказати, аби хтось купив чи хлібу, чи цукру. А так переважно усе привозять волонтери, а хліб буває печемо самі", — говорить Ірина.
