1 жовтня Україна відзначає День захисників та захисниць. Це державне свято, що було започатковане у 2014 році як день "захисника", а у 2021 році стало днем "захисників та захисниць".
З початку російсько-української війни мільйони українців та українок стали до лав ЗСУ, щоб захистити свою землю. Переходили в армію також українські спортсмени.
За даними Міністерства молоді та спорту України, 361 український спортсмен загинув на війні.
У День захисників та захисниць Суспільне Спорт розповідає історії трьох українських спортсменок, що стали військовослужбовицями та захищають Україну.
“Життя в мене одне, і я зробила свій вибір”
- Світлана “Фенікс” Гоцик, 27 років
- Бійчиня MMA, військовослужбовиця ЗСУ
Світлана зі школи мріяла навчатися у військовій академії й, щоб фізично підготуватися до вступних іспитів, пішла на бокс, де вже в першому спарингу “посадила хлопчика по печінці”. Тренер був настільки вражений, що запропонував їй залишитися у спорті навсправжки. Так військова мрія дівчини з Кам’янського, що на Дніпровщині, “відійшла вбік”. Як виявилося пізніше, не назавжди.
У 2014 році Світлана Гоцик змінила бокс на MMA. Новий напрямок вимагав стати “універсальною бійчинею”, тож паралельно спортсменка почала займатися джиу-джитсу, дзюдо й муайтаєм, аби вдосконалити свої навички.
“Коли починала спортивну діяльність, було мало поєдинків та промоушенів, у яких можна було показувати себе. Готувалася самостійно. Мені допомагали батьки, які купували екіпірування та відправляли на збори. Але завдяки настійливості я вийшла на такий рівень, що мене помітила організація WWFCWorld Warriors Fighting Championship, заснований в Україні. Шлях був тяжкий, але я щаслива, що його пройшла. Я стала дуже сильною морально”.
Її пристрасть до єдиноборств розуміли не всі: “Говорили, що я чоловікоподібна, що мені повибивають мізки. Навіть коли вчилася у спортивному коледжі, були вчителі, які в обличчя казали: «Свєто, ти будеш тупою. Що ти робиш?» У тому віці мені було складно, але я горіла тим, чим займалася. Увесь вільний час я була в залі. Моєю мрією було виступити за кордоном на великій арені, і було начхати на людей, які постійно мене гейтили. Що цікаво, коли я перемагала, всі були поруч, підтримували: «Ти така розумничка. Давай-давай!» А коли були поразки, без яких ніяк, знову казали: «Та тобі треба закінчувати. Ти не зможеш мати дітей». Це було смішно”.
Світлана знаходила підтримку в команді та родині, від батьків і сестер. Урешті саме в MMA Гоцик досягла найбільших спортивних успіхів та стала чотириразовою чемпіонкою світу, зокрема двічі за версією WWFC.
У клітці Світлана Гоцик виступала під прізвиськом “Птаха Фенікс”. Цей спортивний псевдонім пізніше залишився з нею й у війську, а його образ – на тілі у формі тату.
“Фенікс – це птаха, яка спалює себе, а потім відновлюється. Так само і я: хоч які б випробування були, я обов’язково відроджуся з попелу й буду сильнішою, фізично й психологічно. У спорті всі мої поєдинки були емоційними, яскравими. Інколи здавалося, що я вже програю, але знаходила вихід і перемагала. Навіть коли були поразки, я поверталася й забирала перемогу. У житті я так само підіймаюся та йду вперед. Фенікс – це моє”.
У квітні 2021-го, Світлана Гоцик вирушила до США, де на неї чекав один із найпрестижніших і найризикованіших поєдинків у кар’єрі. Це був бій проти венесуелки П’єри Родріґес за пояс чемпіонки світу за версією LFA (Legacy Fighting Alliance), а також за контракт із найбільшою організацією змішаних єдиноборств у світі – UFC (Ultimate Fighting Championship).
“Я поїхала туди абсолютно сама: у мене на той час уже не було тренерської команди. Тоді ще був карантин, час ішов, і щоб я не простоювалася й не падала в рейтингу, вирішила зробити такий крок: пан або пропав. Чотири раунди я виграла, а в п’ятому припустилася помилки – навіть не розумію, як це сталося, – та зазнала поразки. А та дівчина отримала все, що стояло на кону.
Після цього бою я зрозуміла, що сильно вигоріла, що дуже мало давала собі відпочити. Серце моє вже не горіло, очі не горіли. Дуже хотілося потрапити в UFC, але я зовсім не слухала себе, свій стан”.
Повернувшись додому, Світлана поставила спортивну кар’єру на паузу та відкрила для себе новий шлях. Її запросили до Дніпра, де проходив набір тілоохоронниць, який вона успішно пройшла.
Саме на новій роботі, в охоронній компанії, Світлана зустріла повномасштабне вторгнення Росії. Близько пів року вона була вимушена працювати за кордоном, проте вже тоді знала: коли повернеться, піде воювати.
Коли Світлана розповіла про свій намір батькові, він відповів: “Доцю, я також піду. Я ж не буду за тобою ховатися”. “Коли я була за кордоном, він уже був на «нулі», – розповідає спортсменка про рішення тата також стати військовим. – Мої думки були тільки про нього: як він там, що він там. Багато разів він не виходив на зв’язок. А потім усе дійшло до того, що він потрапив у реанімацію з серцем, і його комісували через стан здоров’я. Зараз він удома, чому я дуже рада. Хочу, щоб мої батьки були разом. Усе, що міг, він уже зробив”.
У 2023-му до армії долучилася вже Світлана. Нині Фенікс – зовнішня пілотеса БПЛА, проходить навчання та працює з FPV дронами. “Я розумію, що ця спеціалізація буде дуже корисною, і хочеться завдати максимально багато шкоди росіянам, – пояснює свій вибір військова. – Це постійні тренування. Вдячна, що хлопці мені допомагають, тому що в них є бойовий досвід”.
“Побратими мене поважають, керівництво бачить, що я роблю все, що потрібно. Усі фізичні навантаження витягую на рівні з чоловіками. Усе показую ділом. Я прийшла сюди бути корисною та допомогти вигнати мос**лів з нашої землі. Мотивує, що мене сприймають як бійчиню, а не дівчинку. Це круто, бо я хочу робити те, що роблять інші, й щоб мене не виділяли”.
На думку Світлани, війна має торкатися не лише чоловіків, а й жінок, але переконана, що армія – не єдиний шлях.
“Хотілося б, щоб цивільні не забували, що війна триває, що не тільки вони втомилися, але й воїни. Дуже бісять і злять люди, які думають: моя хата скраю, нічого не знаю. Так не повинно бути. Якщо війна ще когось не торкнулася, то рано чи пізно торкнеться абсолютно всіх. Якщо ми не продовжуватимемо боротися за нашу перемогу… навіть не хочу про це думати. Не кажу, що всі повинні йти воювати, але можна виконувати функції в цивільному житті: волонтерити, донатити, виходити на мітинги”.
Того самого Світлана очікує від спортсменів, які продовжують цивільне життя та виїжджають за кордон на змагання й збори: “Важливо, щоб вони там згадували про нас, про Україну. Не забувайте, що нам треба допомагати”.
Сама повертатися до спорту Фенікс поки не планує. Свої пріоритети вона розставила на початку повномасштабної війни, коли відмовилася від низки пропозицій відновити кар’єру в MMA. Зокрема, її запрошували до Бразилії та жіночої ліги Invicta, а також пропонували переїхати до США, аби стати спарингпартнеркою бійчині UFC – бразилійки Аманди Рібас.
“Усі ці пропозиції я відхилила. Для мене важливо розуміти й відчувати, чого я хочу. Якщо робитиму те, від чого не ловитиму кайф, адреналін, для мене не буде мотивації розвиватися. Відчуваю, що з мене досить. Життя в мене одне, і я зробила свій вибір. Зараз я дуже жадібна до знань, і це мене мотивує. Я там, де маю бути, та роблю те, що можу”.
“Еля робила революцію у своєму війську”
- Елеонора Мальцева, 34 роки
- Колишня футзалістка, військовослужбовиця ЗСУ
Рівно половина життя Елеонори – 17 років – минула на військовій службі. Перші ж 17 цивільних, або, як вона їх називала, “дитячих” років Елеонора Мальцева здебільшого жила спортом.
Першим її спортивним захопленням було плавання, яким вона їздила займатися до Києва. “Тренери свого часу пропонували забрати її на підготовку до професійного плавання, але мати не дала згоду: сказала, що дівчині це не треба, бо буде громіздка дитина, міцної статури”, – згадує батько Елеонори Сергій Мальцев
Плавчинею Елеонора не стала, проте знайшла себе в ігровому спорті. У її рідному селищі Коцюбинське, що на Київщині, дівчина приєдналася до футзального клубу “Біличанка”. За цю команду вона незмінно грала з семи років і до самого студентства.
“Майже всі дівчата в Коцюбинському пройшли через футзал. Це був єдиний вид спорту, куди вони могли податися, – ділиться спогадами подруга Елеонори і її партнерка по команді Юлія Базилівська. – Коли ми тільки прийшли на футзал, тренер [Володимир Колок] оголосив, що треба обрати капітана команди. У нас було дві кандидатки: я та Еля. Якщо я була більш надійною гравчинею, то Еля була в’юнкою, грала на позиції нападниці, завжди брала ініціативу на себе. Дівчата проголосували порівну, але останній голос – за тренером. Мені здається, він відчував саме в ній лідерські початки та віддав голос маленькій Елі”.
Юлія згадує подругу як здібну капітанку, яка на полі могла проявити спортивне нахабство й жорстку гру, але поза майданчиком “завжди була усміхнена”.
З часом команда вийшла на дорослий рівень, брала участь у чемпіонаті України та змагалася на міжнародних турнірах. Пліч-о-пліч із Елеонорою свій шлях у команді, зокрема, починали Юлія Форсюк та Ірина Дубицька, які майже 20 років по тому дійшли до звання віцечемпіонок Європи.
У 2004-му “Біличанка” вперше за вісім років здобула національний титул, а три роки по тому на її основі відродили жіночу збірну України з футзалу, що до цього не грала вже десятиліття. Матч-повернення 2007 року став першим домашнім в історії української збірної. Тоді “синьо-жовті” зійшлися в товариському поєдинку з Узбекистаном та перемогли з розгромним рахунком – 7:1.
Саме цей матч був дебютним і останнім для Елеонори Мальцевої у формі збірної. Гравчині вдалося реалізувати цю мрію перед самим завершенням спортивної кар’єри.
“Вона просто фізично не встигала, – пояснює Юлія. – Але, боже, як вона рвалася! Гадаю, якби вона продовжувала, то точно досягла б ще більших успіхів. Пішла на самому піку, якраз на тому етапі, коли у футзалі тільки [з’явилася можливість будувати] майбутнє”.
Елеонора відмовилася йти до Драгоманова й натомість вступила до військового інституту при університеті Шевченка та вивчала картографію, топографію і геодезію. Любов до цієї справи спортсменці прищепив тато, військовий топограф за фахом.
Упродовж трьох років Елеонора намагалася поєднувати навчання зі спортом і навіть після того, як долучилася до топографічного загону в Чернівцях, грала за футбольний клуб “Буковинська Надія”. Та після переведення назад до Києва й народження сина Тимофія на спорт часу не лишилося.
З 2014 року Елеонора брала участь у російсько-українській війні в лавах ЗСУ. Тимофієм тим часом опікувалися її батьки. “Писали згоду на виховання сина, щоб вона могла їздити на операції. Інакше б її не пустили як матір-одиначку, – ділиться її батько. – Що робити, військова специфіка несе обов'язок захищати. Звісно, син це розумів”.
Коли Елеонора була спортсменкою, батьки її майже не бачили через постійні тренування й подорожі на турніри. Стільки ж вона віддавала військовій справі. “Якщо приїжджала на декілька днів додому, весь час була на телефоні, розмовляла з волонтерами, – розповідає її батько. – Вона працювала на забезпечення військових. Я з нею їздив, коли треба було допомагати”.
За словами подруги Юлії, Елеонору зачіпало, що багато хто не задумувався про війну до повномасштабного вторгнення 2022 року: “Вона ніколи не висловлювала образу, але її очі передавали занепокоєння: якщо не будемо всі разом, отримаємо халепу. Ми прийшли до цієї халепи у 2022-му”.
З початком широкомасштабної війни Елеонора дочекалася цього об’єднання, зокрема з боку спортивної спільноти. “Об'єднала нас, – каже Юлія. – У неї завжди відчувалася жага справедливості, їй воно боліло, тому вона й організовувала волонтерські заходи, щоб більше біля себе зібрати однодумців. Вона жила тільки війною та давала розуміння, що війна – це [справа] не тільки тих, хто на передовій, це війна кожного”.
Улітку 2022 року Елеонора, яка вже на той час мала звання підполковниці, зв’язалася з фондом Markus Foundation та запропонувала провести навчання для військових з картографії.
“Я подумала: ого, нічого собі, – згадує її майбутня посестра Олена, яка тоді відповідала за організацію навчань для військових 47-го батальйону. – У нас не було жодного спеціаліста з цієї теми, і я одразу погодилася. Вона сказала, що хоче навчити, як і де правильно робити окопи, щоб це було безпечно. Пояснила, що їздить по бойових частинах, часто в зону бойових дій і допомагає з облаштуванням позицій”.
Тоді навчання так і не вдалося організувати, проте вже в грудні Елеонора перевелася до новосформованої 47-ї ОМБр, де очолила оперативний відділ.
“Їй бачилося, що там вона надасть більше користі”, – пояснює вибір доньки Сергій Мальцев. “Вона пішла з великою надією будувати щось нове, – додає Юлія Базилівська. – Еля казала, що були й проблеми, але в неї була класна команда. Жартувала, що приїде в 47-му й скине мені фото з Маркусом. Але, на жаль, я не дочекалася”.
На новому місці, уже разом із Оленою, Елеонора працювала над планом оборонних дій на півночі України, а тоді основним напрямком бригади став Запорізький. Посестри здружилися, коли їхні відділення, де вони були єдиними жінками, почали тісно співпрацювати над планом бойових дій для контрнаступу.
Елеонора, за словами Олени, асоціюється в неї з “допомогою та навчанням”.
“Вона добре зналася на картах, що для мене було вищою математикою. Одразу могла сказати, де краще прокласти шляхи висування. Розбиралася в мінних загородженнях, фортифікаціях, у тому, як правильно й де облаштовувати позиції, на якій висоті, на якій низині. Могла плюс-мінус сказати, з якої позиції ворог почне нас бачити, яку краще зайняти, щоб мати перевагу у веденні вогню. Ці знання даються не лише в інституті: було видно, що вона має великий практичний досвід. Особисто мене це захоплювало.
Перше, за що вона завжди переживала, – це як забезпечити живучість наших підрозділів. Вона не тільки виконувала свої службові обов'язки, пов'язані з плануванням операцій, а й завжди співпрацювала з підрозділом, мала якісь зустрічі, комусь щось скидала, малювала, пояснювала. У цьому була вся Елеонора”.
“Еля рвалася в бій, тому що максимально хотіла допомогти, – погоджується її спортивна подруга Юлія. – Вона робила революцію у своєму війську, намагалася зламати стару радянську систему. Била в цю стіну, і, мені здається, таким маленьким стукотом пробивала її”.
Однією з визначальних рис Елеонори її сестра по службі виокремлює те, що вона не боялася висловлювати свою думку та сперечатися з керівництвом: “Вона своїм прикладом показала, що будь-якого полковника може запхати за пояс виключно знаннями: могла навести купу аргументів, нормативки військової та поставити на місце. Була маса сварок, відстоювання позицій, підвищених тонів, коли вона була незгодна з вищим керівництвом і доводила свою думку. Насправді в армії непогодження з командиром може тягнути багато негативних наслідків, і далеко не кожен зможе висловити незгоду. Вона ж була переконана у своїй правоті й свою позицію відстоювала до кінця”.
Чимало своїх задумів захисниця не встигла реалізувати. Елеонора загинула 30 липня 2023 року. Російська ракета влучила в їхній штаб в Оріхові та забрала життя майже двадцяти людей.
“За мою службу в армії – майже півтора року – це найтрагічніший день, – ділиться Олена. – Він трагічний не лише для мене, для родичів і друзів. Я вважаю, що він трагічний для всієї України. У той день загинуло багато людей, яких я б назвала мозком нашої бригади. Коли кажуть, що своє життя віддають найкращі, я точно знаю, що це не пусті слова.
Так сталося, що за тиждень до цієї події мені потрібно було переїхати з місця нашого розташування. До того в ході контрнаступу ми постійно були разом, сиділи в одному приміщенні. У переддень [її загибелі] Елеонора взяла собі вихідний, і ми вперше за останній рік пішли з нею в кіно, на “Барбі”. Ми тоді гуляли містом, спілкувалися, зробили останнє селфі”.
Тоді Елеонора розповіла, що запланувала довгоочікувану відпустку та збиралася повернутися додому на день народження сина, якому 2 серпня виповнювалося 14.
Зі слів її рідних та друзів, захисниця мріяла, що колись матиме можливість подорожувати світом, але за своє військове життя не встигла нічого зробити для себе: жила справою, “горіла тим, що потрібна перемога України”, і, якби не Тимофій, можливо б, і не брала відпусток.
“У неділю ми ще списувалися, – повертається до того дня Олена. – А потім мені повідомили, що був обстріл і зник зв’язок. Я почала всім писати, усім – одне й те саме: “Як справи? Чи все добре?” Жодне моє повідомлення не доставилося. Я продовжую це робити, просто пишу всім по черзі… Наступного дня про трагедію вже знали всі. Елеонору дістали одну з перших. Шансів уже не було”.
Найбільшим досягненням доньки Сергій Мальцев вважає врятовані життя її побратимів і посестер, яким вона встигла допомогти. У серпні спортивна спільнота запустила збір підписів під петицією про присвоєння Елеонорі звання Героя України. Кампанія виявилася успішною, і нині це звернення очікує на розгляд президента України Володимира Зеленського.
“Доки людину пам'ятають, доти вона живе”, – відзначив батько Елеонори та розповів, що доньку також планують посмертно нагородити орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
У День Незалежності, 24 серпня, на честь Елеонори Мальцевої в Тарасівці провели всеукраїнський турнір серед дівочих команд. Змагання планували з приводу свята, та коли стало відомо про загибель Елеонори, українська футзалістка Анастасія Кліпаченко разом зі своєю подругою й співорганізаторкою цього заходу Алісою Дубровою запропонували використати цей майданчик, щоб ушанувати пам’ять про колишню колегу та запросити на турнір гравчинь, які знали її особисто.
“Був сумний привід, але ми точно не хотіли в цей день плакати. Еля б хотіла, щоб ми всміхалися, жили далі й продовжували її справу”, – переконана її давня подруга Юлія, яка тепер має в планах організувати подібні змагання вже в Коцюбинському.
Учасниці турніру отримали медалі з написом “Незламна”, що, на думку Юлії, “100% про Елю”. Одну з таких медалей мати Елеонори повісила вдома на рамку з її фото.
На поле гравчині вийшли у футболках, на яких був написаний уривок із допису Елеонори у Facebook: “Заради вас, українців, ідуть у бій найкращі патріоти! Цінуйте це й ставайте варті цього! Розвивайте нашу країну, поки ми воюємо!”
“На запрошення на чемпіонати світу відповідаю: Sorry, I’m in the military”
- Ганна “Тучка” Васюк, 28 років
- Силачка/стронгвумен, військовослужбовиця СБУ
Дебют на Всесвітніх іграх стронгвумен (Official Strongman Games), “срібло” на престижному Arnold Classic у Європі, звання силачки року в Україні та низка національних рекордів – 2021 рік став для Ганни Васюк проривом у спортивній кар’єрі. Перед початком повномасштабного вторгнення Росії атлетка вийшла на пік форми та була налаштована боротися за призові місця чемпіонату світу-2022. Та новий російський наступ завадив Ганні реалізувати ці плани – натомість вона стала на захист рідного Харкова.
Силовий спорт Васюк відкрила для себе у 18 років, коли прийшла до тренажерної зали, “щоб схуднути”. Усвідомлення, наскільки сміховинною була ця ідея, прийшло пізніше: коли Ганна навчилася “дружити” зі своїм тілом та любити його.
“Проблем з головою, що були в тієї дівчинки, яку все не влаштовувало у своєму тілі, вже немає давно, – ділиться спортсменка. – Я можу їсти що хочу й коли захочу, і можу легко це регулювати, тому що зараз розумію свої особливості”.
Спершу Ганну зацікавив паверліфтинг, а згодом зайнялася армліфтингом і кросліфтингом. Утім, найбільші успіхи на неї чекали в богатирському багатоборстві. Паралельно серед інтересів з’явився ножовий бій, а також кульова стрільба, що стало в пригоді пізніше, з початком повномасштабної війни.
У спортивному колі, за словами Ганни, здебільшого підтримували її жагу до розвитку в силовому напрямку. А от у сім’ї схвалення було менше, адже рідних непокоїли ризики через її дитячу травму спини.
“Негатив був тільки від дуже близьких. Вони запитували: “Нащо тобі це потрібно? Може, [обереш щось] менш травмонебезпечне?” Це не змінилося. Усі скептично ставляться. Це їхня думка, але вони радіють моїм успіхам і підтримують. За це я дуже вдячна”.
Одним зі своїх головних досягнень Ганна називає вихід до фіналу чемпіонату світу серед силачок у Дейтоні-Біч, куди її вперше запросили у 2021 році. “Я була там наймолодша, найменша у своїй ваговій категорії, тому це – перемога для мене”, – вважає стронгвумен.
Ганна планувала поборотися й за світовий рекорд у вправі "дамбл”, для чого необхідно підняти 75-кілограмову гантелю. Хоч її напрацювання й були втрачені через російську агресію, від цієї мрії вона не відмовляється.
Та передусім спортивну кар’єру Ганні довелося відкласти через рішення взяти до рук зброю, аби обороняти Харківщину.
“Усе почалося з того, що 24 лютого я всіма правдами й неправдами відправила мати й брата до Дніпра в штаб ЄС та пішла до подружки і її хлопця – царство йому небесне – Тарасенка Жори, до “ФрайкоруНезалежний добровольчий підрозділ”. Деякий час була з ними".
Форму отримала чоловічу, в якій штани “застібалася під грудьми”. Ганна жартує, що “тримав їх, напевно, тільки ПМ (пістолет Макарова) на стегні”, але тоді ні з чого було обирати. “Хлопці давали мені свої термухи та фліски. У чоловічому ульотово! Ну а що, розмір великий, тепло”, – додала спортсменка.
Проте лідер “Фрайкору”, як згадує Васюк, забезпечив зброєю, касками й бронею. За останню, хоч вона була не за розміром, Ганна отримала комплімент від іноземців: “Коли забирали гуманітарку, здається, у британській пресслужбі сказали: “Оh, it's good!” – і показали на мій бронежилет, мовляв, це одна з найкращих ходових моделей у Британії”.
Разом із підрозділом, як розповідає Ганна, вона працювала на виїздах, а потім допомагала як волонтерка.
Згодом Ганна перейшла на службу до СБУ, де нині вже має звання головної сержантки. “На той момент у Харкові були тільки спецпідрозділ ТОРПідрозділ патрульної поліції з охорони громадського порядку (тактико-оперативне реагування) та наша крейзігрупа, – згадує захисниця. – Оце ми в парочках їздили на завдання, працювали за наказами по ДРГ, по маячках, затримки були”.
На війні Ганна отримала позивний “Тучка”. “Мене назвали так, коли в нас сформувалася бригада, – пояснює силачка. – Тучка – тому, що ніякі сексистські вислови й нічого такого про мене не можна було сказати. Це було зрозуміло по моєму обличчю. На вигляд була дуже сувора, відповідала коротко. Тобто дуже серйозна людина – насуплена Тучка”.
Стежити за спортом з початком служби Ганна перестала. Водночас власний спортивний досвід виявився помічним.
“Було таке, що йшли на зачистку 30 кілометрів туди й назад у повній броні, з РПК. Якби не моя спортивна кар'єра й витривалість, я б, мабуть, усе кинула й залишилася десь на пагорбі сидіти”, – завдячує стронгвумен своїй підготовці.
Щоправда, далися взнаки давні проблеми зі спиною, особливо коли в Ганни різко знизилася вага з її змагальних 83 кг до 67.3 і навантаження пішло на поперек.
“Броня без магазинів у мене важила 15.4 кг. Коли гуманітарка приходила, ти ж її розвантажуєш, завантажуєш, видаєш теж у броні, потім по постах усіх розвозиш. Знімаєш тільки пізно ввечері, і то, на пару годин сну, а вночі на виїзд їдеш. Тобто за день, можливо, години чотири була без неї. Спина просто відвалювалася”.
Попри це Ганна називає себе фартовою, адже неодноразово дивом уникала поранень та зберігала життя, своє й побратимів. Найбільше пекло, за спогадами Ганни, вона пережила в Куп’янську-Вузловому: “Там просто жах. Арта відстрілює, переміщується й криє наш квадрат. Взаємодії не дуже багато було, коли ми заїхали. 92-га [бригада] десь стояла, а вночі треба патрулювати. Якби не рації й знання одне одного, був би френдлі фаєр”.
Спортсменка розповіла, що долучилася до звільнення кількох населених пунктів Харківської області й працювала здебільшого на зачистці.
“Ми стояли, як пам'ятаю зараз, у Печенігах, а перед нами через пункт пропуску почали проїжджати різні бати, зі зброєю, з машинами. Людей було, напевно, під сотню. Питаємо в комбата, що відбувається, тому що стільки військових на цій точці не було ніколи. Відповідає, зараз буде зачистка, наступ. Ну, ми втрьох стояли й кажемо: “Ми з вами”. Примкнули до цих батів і разом з ними 30 кілометрів пройшли. Це була Артемівка, Мартове і ще два населені пункти.
Під час таких звільнень Ганну приголомшували люди, які виходили й “мало не кланялися, плакали”. “Купа дітей було. Це було й лячно, й радісно одночасно, – пригадує ті моменти захисниця. – Але це швидко припиняється, тому що починають запускати “пташок”. Одного з наших хлопців ВОГомОсколковий боєприпас. затрьохсотило, і ми одразу кинулися на його порятунок. Так усі гарні емоції зникли”.
На запитання, що допомагало “вивозити” фізичні й психічні навантаження, Ганна відповіла: “А нічого. У тебе була команда, яка не нила або нила разом з тобою. Ви розуміли, що це не допомагає, і все. Якось так”.
Нині Ганна базується в Харкові, але запевняє: для неї війна не закінчилася. “Завдання є в кожного підрозділу. Чекаємо, куди нас направлять, – розповідає Васюк. – Але зараз я маю змогу займатися особистими справами, наприклад, пекти тортики, за якими сумували друзі”.
З адаптацією до цивільного життя, за її словами, проблем не виникло. Після повернення до більш мирного життя Ганна поки не помічає за собою тривожності чи інших наслідків стресу, але усвідомлює цінність психологічної підтримки для військових.
“Знаю багато воєнних психологів, які добровільно приїжджають до харківського воєнного госпіталю й працюють по п’ять-шість годин щодня. Вони розуміють, що мало хто звернеться до них, і їдуть самі.
Щодо мене, єдині переживання [виникають], коли читаю про товаришів, які загинули чи постраждали. Може, щось зі мною не так, але в мене немає того страху, який повинен, напевне, бути в кожного. У солдата є завдання – ідеш і виконуєш, а потім уже думаєш”.
Наразі Ганна використовує будь-яку можливість, аби не вдягати військову форму, від якої так втомилася, та переважно вбирається в цивільне. Після війни хоче передати форму, разом із іншими речами, які купляла для служби, до фонду “Землячки”.
Тепер Ганна знову ходить до зали та відновила вагу хоча б до 71 кг, але професійно займатися досі не може. У порівнянні з тією формою, в якій спортсменка перебувала за місяць до повномасштабної війни, свою нинішню оцінює на 35-40%.
“Думаю, я зможу розпочати заново, тому що є потенціал, енергія, жага. Я не завершила того, чого хочу. Досі на пошту приходять запрошення на чемпіонати світу й Європи, на які я відповідаю: “Sorry, I’m in the military”.
