Ксенія Возніцина очолює державний Центр психічного здоров'я та реабілітації ветеранів "Лісова поляна". Тут допомагають військовим зі складними стресовими розладами та іншими травмами війни, які впливають не лише на фізичне здоров'я, але й на ментальне. До початку російсько-української війни у 2014 році цей центр у Пущі-Водиці в Києві допомагав переважно ветеранам війни в Афганістані. Кілька років тому сферу його діяльності розширили. Ксенія Возніцина — лікарка-неврологиня. Також займається просвітництвом, зокрема — спростуванням міфів щодо впливу війни на психічне здоров’я військових.
Що це за міфи, а також про "провину вцілілого" та медичний канабіс для реабілітації учасників війни — Возніцина розповіла в проєкті "Ремовська Інтерв’ю".
“Лісова поляна” — це такий собі вулик, відразу помітно. Скільки у вас пацієнтів?
Вулик, точно, ми так його і звемо. Заклад розрахований на 220 пацієнтів, але зараз у нас постійно лежить 230-235. Більшість — військовослужбовці. Але є також мами, дружини загиблих воїнів. Є родичі людей, які в полоні, родичі зниклих безвісти. Також є цивільні, які пережили полон або тортури, з деокупованих територій.
На якому етапі і в якому стані ці люди до вас потрапляють?
Що стосується військових — це гострі стадії психологічних розладів. Або люди з так званою контузією, легкою черепно-мозковою травмою. Щодо родичів загиблих — вони в більш такому пролонгованому хронічному стані прибувають, коли їм вже потрібна наша підтримка. Ті ж, хто потрапляє з фронту, — це люди, яким потрібна допомога вже от зараз і сьогодні.
Що є найпоширенішими проблемами, з якими ви маєте справу?
Гостра реакція на стреси, посттравматичні розлади, почуття провини вцілілого.
Почуття провини — це така проблема, з якою є сенс звернутися до спеціалістів?
Звісно, бо це може потім розвинутися в якийсь сталий розлад — тривожний чи депресивний. І, власне, з ними ми й працюємо. Розладів сну багато. Це небезпечна річ, яка потім може вилитися в більш складний розлад. Бо сон є надважливим елементом відновлення — і фізичного, і психологічного.
Окрема тема — люди, які пережили полон і тортури. Це наша додаткова спеціалізація. І, звісно, з огляду на мою неврологічну спеціалізацію, одна з найпоширеніших проблем на фронті — легка черепно-мозкова травма, та “контузія”, про яку ми часто згадуємо. Це така дуже небезпечна комбінація, коли є і ураження мозку, і психологічна проблема.
Що змінилися для центру після 24 лютого 2022 року?
Принципи роботи, підходи, спілкування. У 2018-20 роках 90-95% наших пацієнтів були ветерани, тобто люди демобілізовані, або ті, в кого закінчився контракт. Можна сказати, що вони вже були цивільними з досвідом війни. Робота з ними — це один пласт.
24 лютого все змінилось докорінно. Ми відкрились тільки в травні, тому що Пуща-Водиця не так далеко від Мощуна, Бучі та Ірпеня. Від вибухової хвилі вилетіло багато вікон. Тут гуляв вітер, дикі звірі ходили. Наприкінці травня 2022 року ми вже приймали військовослужбовців, яких направляли з фронту начмеди їхніх частин. І зараз ця тенденція зберігається.
Робота з військовослужбовцем, який буде повертатися знову на фронт, а не додому, як було до 24 лютого, потребує інших підходів. Це вимагає відновлення більшої кількості функцій, ніж раніше. І самі психологи, і психотерапевти змінили підхід. Раніше ми намагалися повертати людей у соціум, давати їм можливість залишити війну “за порогом”. А зараз ми говоримо, що у випадку 90-95% — це таке максимальне відновлення, яке можна дати за два-три тижні, і людина повертається знову до виконання бойових задач.
Звісно, є випадки достатньо складні, коли ми бачимо, що людина просто не може повернутися на фронт. Тоді треба вирішувати ці всі моменти з частиною, військовим шпиталем. Задача — відокремити випадки, коли ми можемо людину, так би мовити, зібрати, “підлатати” і відправити назад, а коли це вже неможливо і буде небезпечно і для самої людини, і для підрозділу, куди вона повертається.
У травні цього року міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна озвучила цифру, що після війни кількість ветеранів в Україні може збільшитися до 4-5 мільйонів. Зараз ми говоримо про цифру десь понад мільйон. Чи зрозуміло вже, яка частина від цих людей потребуватиме допомоги центрів на кшталт “Лісової поляни”?
Уточню про ці 4-5 мільйонів. У цю цифру входять не тільки ветерани, тобто військовослужбовці, які вже будуть звільнені. Таких людей буде близько півтора мільйона, мільйон вісімсот. А в цю велику цифру будуть входити, наприклад, члени родини, тобто перше оточення, яке потенційно може потребувати певної психологічної підтримки. Це також родини загиблих, родини зниклих безвісті. Тобто ці 4-5 мільйонів — це найбільш дотична велика категорія, яка найбільше буде в зоні ризику щодо розвитку стресових реакцій.
На українську статистику зараз поки що важко спиратися — її як такої немає, і недоречно зараз говорити про цифри. Але якщо взяти складні розлади, такі як ПТСР, є чітка світова статистика про плюс-мінус 15-20%, у яких він може розвинутися, якщо людина відчувала оцю величезну травматизацію. І частина з цих 20% може достатньо швидко відновитися — за рахунок гарної реабілітації, власної цілісності. Але так, залишиться все одно певний відсоток людей, які матимуть сталі серйозні хронічні порушення — той же ПТСР, якісь депресивні, тривожні розлади, розлади особистості.
Розмови про те, що у всіх буде ПТСР, — міф, який ми постійно розвінчуємо. Він буде у невеликої кількості людей. Решті з цих 5 мільйонів значно більше буде потрібна так звана психосоціальна підтримка. Тобто підтримка на рівні громад, соціальних служб, на рівні профорієнтації і працевлаштування. Це такі базові речі, які допомагають психіці відновлюватись.
Цього року багато уваги до процедур, пов’язаних із військово-лікарськими комісіями, всією цією бюрократичної тяганиною. Чи легко отримати направлення до вас?
Залежить від розуміння командування або начмедів підрозділів. Є підрозділи, де проактивні начмеди самі з нами зв'язуються і кажуть: у мене є такий-то, я бачу, йому дуже потрібно, давайте ми до вас направимо. Є друга категорія, якій ми мусимо подзвонити і довести. Є люди, які взагалі не хочуть відправляти до нас. Мовляв, зберися і пішов. Але це ж не працює.
Один відомий полководець сказав, що війну виграють легкопоранені. Це про те, що якщо людину з невеликим пораненням (у нашому випадку — душі) відновити, дати їй ресурс і мотивацію, це буде дуже потужний воїн. І, звісно, добре було б, якби про це дбало керівництво. Але ми все ж бачимо певний прогрес. Таких проактивних звернень, як зараз, не було в 2014-15 роках. Зараз офіцерський склад бачить: якщо людина в його підрозділі активна, потужна, має досвід, треба дати їй можливість все ж таки відновитись, щоб вона і в майбутньому була ефективною.
Можлива ще така проблема, коли сам військовослужбовець або військовослужбовиця вважають, що їм не потрібна допомога. Або, можливо, у них відчуття сорому від того, що вони звернуться в центр психологічної реабілітації. Ви часто стикаєтеся з відчуттям сорому у пацієнтів?
Нам трохи легше, бо майже всі наші пацієнти самі звертаються до нас із запитом. Вони вже знають про нас, довіряють, у закладу є певна репутація. А що важливо в такій допомозі в сфері психічного здоров'я? Довіра і безпека — це два стовпи. Для військовослужбовця важливо знати, що це безпечне місце — і я маю на увазі не в плані фізичному, а загалом. І довіра. Це базові речі, які дозволяють надати людині допомогу.
Звісно, є такі почуття, що, мовляв, як же я тут лікуюсь, відновлююсь, а мої там не мають цієї можливості. Це один із проявів травматичного досвіду, і з цим у нас працюють психологи.
Чи складно налагодити контакт?
Достукатись і отримати можливість працювати з такою людиною — це мистецтво. От саме для цього контакту ми в закладі робимо колосальні зусилля. Це залежить від усього — від підготовки молодшого, середнього персоналу, як ти спілкуєшся, чи ти привітний, чи усміхаєшся. У нас є внутрішній телеграм-канал, де ми пишемо смішні і цікаві речі. У нашому закладі є кейс-менеджери. Це п'ятеро фахівців, які допомагають лікарям і психологам менеджерити всю нашу велику програму. Вони зустрічають пацієнтів, відразу роблять невелику екскурсію.
Звичайно, має значення рівень фахівців. Я завжди кажу, що абсолютно не важливо, чи був фахівець, психолог, наприклад, на фронті, для того, щоб надавати допомогу. Часто такий досвід може навпаки нашкодити, бо психологічна допомога на фронті — зовсім інша. Там мова про гострий стан, який виникає тут і зараз. До нас натомість потрапляють люди вже через якийсь час.
Ми в себе використовуємо ізраїльський підхід, згідно з яким кожна людина має свій канал сприйняття інформації. Хтось сприймає через когніції Когніція — розумове сприйняття та обробка інформаціїбільше, хтось — через фізичні вправи, хтось через емоційну, творчу складову. Часто дивуються, чому ми для людини з депресивним розладом використовуємо фізичну реабілітацію і заняття в залі. Тому що робота з тілом важлива. Може, в цієї людини “канал входу” якраз через фізичну активність. Є багато елементів, щоб людина довірилась і контакт відбувся.
Чи можете ви пояснити, що відбувається в голові у військовослужбовця? Для розуміння рідних і близьких, які, можливо, вже стикаються з труднощами у спілкуванні.
Від того, як тебе зустрінуть, залежить, виникне якийсь більш важкий розлад чи ні. Перш за все, як зустрінуть в родині. Сім’я, яка сприймає і розуміє, — це, мабуть, 50% того, що людина зможе гарно відновитися. Але не кожна родина має потрібні знання і навички. Тут недостатньо лише терпіння і любові. Тому мало на людину просто чекати. Готуйтесь. Я завжди раджу відвідувати групи підтримки — зараз є такі можливості. Часто це відбувається онлайн. У таких групах можна отримати навички, які б допомогли родині правильно зустріти військовослужбовця.
Але головний аспект, який треба пам'ятати, — правила війни і перебування на війні достатньо швидко закарбовуються у мозку як сталі. Людина там живе абсолютно в іншій ситуації, де є побратими, де є тільки чорне і біле, де немає півтонів. Також є певна ієрархія. Коли людина повертається додому, це все не зникає просто тому, що він переступив поріг дому. Буде певний етап адаптації — у когось це швидше, у когось довше, але точно кілька місяців людина буде жити по тих правилах. Вона не буде бачити півтонів, буде нетерплячою до неправди, до подвійних стандартів. Буде часто згадувати про час, проведений на війні. Цей досвід одночасно і важкий, але й цікавий, важливий для людини. І його треба буде не забути, а правильно використати в цивільному житті. Тому варто опанувати певні навички. Має бути золота середина. Не нав'язуватися з запитанням “Розкажи, що і як”.
Так, це, до речі, поширена історія, що, мовляв, він не хоче говорити. Чи потрібно намагатися почути від людини те, що її турбує?
Не треба постійно добиватися, щоб людина щось розповіла. Але також треба дати надію: я поруч, я буду намагатися зрозуміти тебе. І якщо ти захочеш про це поговорити, завжди знай, я можу це вислухати. Підтримувати спроби уникнути таких розмов не варто, це може бути однією з ознак певних стресових розладів. Важливо слідкувати. Однак справа, якщо це триває кілька місяців і людина поступово виходить з цього стану. Але якщо цей апатичний стан і абсолютне небажання спілкування затягуються на 3-4 місяці, півроку — це говорить про те, що стан вже перейшов з перехідного в якийсь такий більш серйозний. Треба слідкувати, як ваша близька людина спить, чи є розлади сну, чи прокидається від нічних жахіть. Треба пробувати говорити, що є в Україні така допомога, є заклади, які знаються на цьому. Можна пошукати когось із побратимів, хто був із досвідом такої роботи, це дуже допоможе. Це складний період для родини, але це можливо витримати. Потрібно пам'ятати про те, що ця людина зробила і для родини, і для України. Те, що вони переживали – часто людині навіть важко розповідь про це витримати. А вони в цьому жили. Таке поважне ставлення, підтримка – вони будуть найголовнішими.
Чи треба сподіватися, що людина, яка пережила досвід війни, буде “такою, як колись”?
Не варто. Вона дійсно може залишитись із певними відмінностями назавжди. І це не про погане насамперед. Те, що людина стала іншою, – це часто не зі знаком “мінус”, є і знак “плюс”. Тут ми говоримо про посттравматичне зростання. Це такий феномен, коли людина мала травматичний досвід і змогла певним чином його пропрацювати, пережити. І вона може показувати зовсім інші результати в житті. Вона може зайнятися іншою професією. Вона може зацікавитися громадською діяльністю, іншими соціальними активностями. Так, це буває не так часто. Всі ті випадки посттравматичного зростання, що ми бачили серед наших пацієнтів за дев'ять років, – усі ці люди мали тотальну підтримку родини, колег, побратимів. Вони підтримували зв'язок із нами, як такий собі якір. Натомість людям, які самотні, які живуть у маленьких населених пунктах, добитися такого зростання буде значно важче.
Зараз часто ми говоримо про те, що учасники війни після повернення можуть створювати для суспільства якісь проблеми. Ви ж кажете, що ми можемо говорити про посттравматичне зростання.
Оцей міф про проблеми мене дуже бентежить. Треба кожному з нас просто пам'ятати, щодня, коли ви дивитесь або на людину в військовій формі, або це вже ветеран, – ці люди зупинили російську армію, крапка. Ці люди вберегли нас. Часом мені військові розповідають, що вони помічають напругу, коли, наприклад, заходять у кав’ярню. Ніби як неспокійно, людина в формі, що їй сказати, чого від неї очікувати. Для мене це катастрофічно. Ви маєте відчувати щастя і повагу, що поруч з вами ця людина. Це просто люди-велетні. Я не люблю слово "герой", та й самі військові часто не люблять про себе таке чути. Тому що часто вони думають, що зробили не достатньо, що хтось загинув, а вони залишились живими. Для нас це люди-велетні, які були в страшних умовах, вижили і тепер вони з нами. Від них іде таке внутрішнє світло. Тому я завжди дуже прошу суспільство перестати боятися цих людей. Змініть своє уявлення про них і вам стане від цього легше.
В одному зі своїх публічних виступів ви сказали: не ветерани мають адаптуватися до суспільства після війни, а суспільство має адаптуватися до ветеранів. Як ви це бачите?
Це має стосуватися всіх сфер. Це і поважне, вдячне ставлення, коли людина, наприклад, звертається до соціальної служби. У ЦНАПах зараз роблять окремо вікно для ветеранів, наприклад. Це і про допомогу в громаді. Громада має знати, скільки у неї ветеранів – 20 чи 200. І з цим треба подумати, як їх організувати, як надати допомогу. Тобто всі наші структури мають бути дружніми до тих людей, які повертаються. Моя заступниця Тетяна Сіренко, яка відповідає за психологічних напрямок, завжди каже про те, що досвід, який отримали люди на фронті, є надзвичайно важливим і цікавим. Нам треба зробити так, щоб їм було цікаво з нами. Маємо бути гідними тих, хто повертається з фронту.
Ми з вами торкнулися питання, що може бути такими тривожними дзвіночками, як зрозуміти, що людині, можливо, потрібна допомога. А як спонукати людину звернутися за допомогою?
Так, буває складно, бо певна стигма ще існує. Хоча вона серед військових, ветеранів менша, ніж серед цивільного населення. Тому що з 2014 року з ветеранською спільнотою в сфері психічного здоров'я достатньо багато працювали.
Має бути м'який підхід, не наказового характеру. Я завжди пояснюю: якщо у тебе болить зуб, ти ж ідеш до стоматолога? Чому ти думаєш, що зі своєї психікою справишся сам? Але не завжди це працює, треба пробувати. Треба давати інформацію. Коли хтось хоче відправити до нас, наприклад, свого близького, родича, ми даємо посилання на наш фейсбук, щоб він ознайомився, подивився, що тут дійсно військовослужбовці, значить, є якась певна довіра. Тобто готувати людину. Може, хтось із близьких чи знайомих уже звертався і є позитивне враження – це б дуже допомогло.
Чи бувають такі випадки, коли ви не можете допомогти?
Звісно. І це часто залежить від відсутності системності цього процесу допомоги в сфері психічного здоров'я. Ми абсолютно свідомі того, що людина з серйозним розладом за два-три тижні не зможе відновитися і вилікуватися. А після нашої спеціалізованої допомоги вона має повернутися до себе в громаду, у свою родину. І там має бути постійний психосоціальний супровід. Це такий системний процес, який складається з високоспеціалізованих закладів, але також – із ланки первинної допомоги, щоби сімейний лікар був в курсі таких проблем і міг підтримати. Окремо – це родина і, може, громадські організації, куди людину можна спрямувати.
Бувають дуже резистентні форми, такі стійкі і до терапії, і до лікування, з якими не працюють стандартні методи. На жаль. Тому ми були ініціатором і зараз продовжуємо ініціювати можливість застосування в Україні психоделічно-асистованої терапії – це додатковий метод лікування, який дозволяє боротися з важкими формами захворювань.
До слова, у липні Верховна Рада України ухвалила за основу законопроект про легалізацію медичного канабісу. Багато дискусій триває досі довкола нього – наприклад, чи не призведе це до зростання залежності в Україні. Чи такий закон допоміг би якось вам у вашій практиці? Чи може медичний канабіс допомогти в реабілітації учасників війни?
І медичний канабіс, і психоделічно-асистована терапія. Тобто всі ці, пожартую, “наркоманські” методи. Знов-таки, ми говоримо про міфи, поширені серед людей. Про використання таких методів в даному випадку йдеться виключно в медичній сфері, виключно в умовах стаціонарної медичної допомоги. А залежності відбуваються тому, що люди це приймають неконтрольовано, рекреаційно.
Але з цим законопроєктом не все так просто. У тексті відбулися певні зміни, які насправді обмежують застосування медичного канабісу – того, як би ми хотіли. І обмежують дослідження, які можна було б проводити в Україні, і виробництво власних, українських, препаратів. Тобто про цей законопроєкт – це окрема тема. Зараз перед другим читанням триває обговорення, там багато прогресивних людей намагаються внести зміни в певні розділи.
Але глобально, якщо не брати ці нюанси з неточностями в законопроєкті, то такі методи абсолютно валідні і мають право на існування. Це не є панацеєю, це не є єдиним, що ми такі запровадили і – алілуя, будемо всіх цим лікувати. Абсолютно ні. Наприклад, що стосується того ж ПТСР: у США міністерство у справах ветеранів не рекомендує використання канабісу. Він більше рекомендований при окремих симптомах – розладах сну, окремих тривожних станах. Канабіс же має дуже широку сферу застосування – це і онкологічні захворювання, і неврологічні захворювання, зокрема – важка епілепсія у дітей. І це знеболювальний ефект. Тому все одно рухатися в цьому напрямі абсолютно необхідно. За умов, коли в нас стільки людей перебувають у травмі, нам дуже важливо мати великий арсенал методів, які ми можемо використовувати. Від йоги до антидепресантів, від mindfulness (концепції усвідомленості) до канабісу та психоделічно-асистованої терапії. Тут має бути величезний перелік можливостей.
Якщо це допомагає, і людина відчує, що це допомагає, чи не може бути такого, що вона почне цим зловживати?
Чим відрізняється медичний канабіс? Людина не відчуває того кайфу, який відчувають при рекреаційному вживанні. Вона відчуває зменшення симптомів, зменшення тривожності. Налагоджується сон. І таким чином людина стає більш адекватною і ефективною, навіть фізично більше спроможною.
Тож це не про "кайф", який людина може хотіти ще і ще. Якщо це медичний канабіс, ми говоримо про те, що дозволяє людині отримати нову якість життя. І вона, повірте, не дуже часто буде хотіти щось такого ще додаткового.
Коли я готувалася до інтерв'ю, розмовляла з різними людьми, які мали той чи інший досвід із вашим центром, всі мені казали: це – найкращий центр у цій сфері. Тож хотілося б торкнутися питання в цілому системи психічної допомоги ветеранам в Україні. Що, на ваш погляд, робить ваш центр найкращим?
Коли ми це все починали в 2014 році, вирішили обрати таку вузьку спеціалізацію і в ній "нарощувати м'язи". Так воно і відбувається: на сьогодні ми застосували найкращі практики, які є в цій сфері, не лише класичні. У сфері ментального здоров’я є багато такого цікавого, що можна додати в перелік лікувальної програми. І це не вигадки, а абсолютно міжнародний досвід – американський, ізраїльський.
Ми використовуємо так званий біопсихосоціальний підхід. Тобто ми працюємо з тілом, з психікою і з соціальною складовою. І от ця комбінація дійсно унікальна і дає змогу до кожної людини підходити дуже індивідуально. Не всім підходить якась класична схема.
До речі, 29-30 серпня ми робимо в нашому закладі дводенний воркшоп щодо моделі нашого центру “Лісова поляна”. Ми хочемо цей досвід віддати людям в Україну. Це буде вже такий документ окремо виписаний – умовно скажемо, франшиза (але це не франшиза, звісно). Є заклади, які хотіли б надавати такого роду допомогу, але в них немає досвіду. “Лісової поляни” не буде достатньо, ми хотіли б, щоб хоча би п'ять-сім центрів ще було таких сателітних у регіонах. Ми детально розписали наш досвід, наші напрацювання, методи.
Окремий аспект у цій системі – це сімейна медицина. Дуже важливо, щоби сімейні лікарі були в темі ветеранського і взагалі психічного здоров'я. Тут є вже певні напрацювання, багато лікарів зараз проходять програму навчання щодо ведення певних психічних розладів на рівні первинної ланки.
Ще один аспект – це допомога в громадах. Громада має подумати, як організувати ветеранську допомогу, де потрібен соціальний працівник, де потрібні соціальні кейс-менеджери. Зараз цей напрям опрацьовується і державою, і громадськими організаціями. Потрібні люди, які можуть визначити потреби, перенаправити куди треба, бути таким собі координатором для людини, яка повертається.
Тобто це такий багаторівневий процес, який має працювати і горизонтально, і вертикально. Зараз ця система формується, пробує свої сили.
Чи можуть приватні центри надавати таку допомогу?
Абсолютно. Головне, щоб там були витримані ці правила. Не просто собі якийсь приватний центр, який вирішив в 2023 році щось побудувати і діяти на свій розсуд. Головне – це якість послуги. Бо саме в сфері психічного здоров'я дуже легко нашкодити людині нефаховим, неправильним підходом. Дуже легко такими діями відкинути людину назад, далеко від відновлення.
На що, до речі, варто звернути увагу, якщо людина обирає оцей шлях – звернутися до фахівця в приватному порядку? Як зрозуміти, що обраний фахівець – та людина, яка їй допоможе, а не нашкодить?
Людині в травмі взагалі важко визначитися з фахівцем. Тут було б добре, якби допомагала родина, близькі люди. Не соромтеся питати про освіту. Крім диплома, що людина має вищу освіту, є додаткові методи навчання. І це зазвичай не триденні чи тижневі курси, які пройшла людина. Ми говоримо про майже післядипломну освіту.
На сайті організації Mental Health for Ukraine є поради щодо того, як вибрати фахівця, – можна поставити три-чотири запитання з цього переліку. Варто почитати відгуки – без цього ніяк. Третій момент – відчувайте свою легкість і цей контакт з фахівцем. Якщо вам із ним важко, якщо він часто переходить кордони і ви це відчуваєте, кидайте і йдіть шукайте іншого. Не треба думати, що якщо в людини великий перелік регалій, то треба продовжувати терапію, яка вам не комфортна. Відмовляйтесь і шукайте інший варіант.
Яка взагалі в Україні ситуація з фахівцями, які можуть надавати таку допомогу? Ми можемо мріяти про п'ять-сім центрів на кшталт “Лісової поляни”, але чи буде кому в них працювати?
Якщо ми говоримо про фахівців для центрів, це одне. Будемо шукати фахівців, допомагати в цьому. Але я вже згадувала, що не всім буде потрібна така високоспеціалізована психотерапевтична допомога. Нижній рівень, рівень психосоціальної підтримки, він зовсім не про психологічну допомогу, не про роботу з психологом. Це про роботу інших сфер, які тут можуть допомогти, – соціальну сферу, службу зайнятості тощо.
Жодна країна не буде мати достатню кількість психологів, психотерапевтів. Зазвичай це послуга недешева. Але вона і не буде всім потрібна. Що стосується рівня психологів, які можуть вести просто консультативну, супровідну роботу, – їх зараз велика кількість. Важливо, щоб вони вміли побачити більшу проблему і перенаправити людину на вищий рівень, а не намагалися самі, без відповідної кваліфікації, щось там “розрулювати”.
Зараз велике вікно можливостей для навчання. Самі фахівці часто не мають змоги його собі забезпечити – таке навчання дороге, коштує 2-4 тисячі євро. Але зараз міжнародні організації дуже в цьому допомагають. Тобто цей потенціал збільшується – його ще не достатньо в наших масштабах, але певний прогрес намічається.
Як Ви і Ваші колеги справляєтеся з тим, що чуєте і бачите?
Тетяна, моя заступниця, яка керує всіма нашими психологами, дуже уважно за всіма нами слідкує. Помічає всі первинні елементи вигорання. Неефективність роботи, недосипання, помилки, якщо хтось припускається, – це обов'язково. Було вже декілька випадків, коли ми відправляли людей у таку імперативну відпустку. Казали: все, йдеш додому, тиждень відновлюєшся, спиш гарно, читаєш книжки – і потім ми чекаємо тебе назад.
Намагаємося проводити спільні зустрічі, бо соціалізація, сміх, розмови – це величезний потужний ресурс. Ми часто беремо квитки на п'ятницю кудись в театр, в кіно, йдемо компанією 15-20 людей. На роботі ми говоримо тільки про пацієнтів, про ліки, про психотерапію, про наші методи. А там ми “виключаємося” зовсім.
Зараз ми навіть плануємо на три дні ретрит для команди. Нам це оплачують наші міжнародні партнери. Це не просто відпочинок, там буде і психотерапевт, який буде працювати, з ким необхідно.
Тобто психотерапевт для фахівців, які працюють в центрі реабілітації?
Так. Кожен наш фахівець має свого супервізора – це такий фахівець, який надає допомогу і оцінює якість допомоги, яку ти надавав.
Також намагаємося робити якісь заходи на території центру періодично. Багато з наших активностей можуть відвідувати і наші фахівці. У такому закладі з відновлення психічного здоров'я це має бути дуже важливим компонентом, за ним дуже треба слідкувати. Якщо ми не в ресурсі, то ніякої якісної допомоги не зможемо надати.
Які ваші особисті лайфхаки, щоб бути в ресурсі?
Для мене важливий сон, намагаюся спати не менше 7-8 годин. Якщо сплю 3-4 – все, моя працездатність просто катастрофічна падає. Крім того, я дуже соціальна людина, мені потрібні люди – зустрічі, жарти, суперечки.
Про сон – раджу дуже багатьом людям за ним слідкувати. Часто люди не помічають, що сплять дуже мало, але це має накопичувальний ефект. Під час сну мозок дуже потужно відновлюється, з кровотоком виводяться продукти метаболізму. До сну треба ставитися дуже уважно.
Щодо питання психічного здоров'я цивільних. Є вже певні соціологічні опитування – наприклад, соціологія за осінь минулого року (компанія Gradus) дала такі результати: 71% українців відчували останнім часом стрес або сильну знервованість, 50% людей переживають тривожність і напругу. І при цьому лише 2% звертається за психологічною допомогою.
Оцей дуже низький відсоток звертань за допомогою – це про стигму. Я тут хочу відзначити той поштовх, який зробила перша леді Олена Зеленська програмою підтримки психічного здоров'я «Ти як?». По-перше, це стало на слуху – раніше ми про це дуже мало говорили. Є платформа, де перелічені навички самодопомоги. Прості вправи рятують життя – це я перевірила вже на собі: вправи заземлення, вправи дихальні, як впоратися з простими життєвими стресами. Люди часто навіть уявлення не мали, як можна навичками самодопомоги контролювати свій стресовий стан.
Цьому треба теж навчати людей – як і тому, як родині зустрічати людину з війни. Навіть прості навички про сон, про збалансоване харчування, про фізичне навантаження. Це не про якісь важкі вправи в спортзалі – це загалом фізична активність (наприклад, ходіння пішки), які потужно підтримує нашу психіку.
Також треба думати, чим займатися додатково, шукати якісь речі, які можуть бути цікавими і корисними. Хтось малює, хтось вишиває. Будь-яка робота – фізична, емоційна, творча – теж є підтримкою психічного здоров'я.
Нам усім треба триматись. Не вийде просто відлежатись і прожити це життя. Його треба проживати, а не прожити. Проживати, усвідомлювати кожний день, радіти кожному дню. Коли після ракетного обстрілу ти вижив, подумай, що є прекрасного в твоєму житті. Це не просто слова, повірте. Вони виглядають трохи такими, знаєте, патетичними і недієвими, але це про наше сьогоднішнє життя. У нас немає виходу вирватися з цієї ситуації, немає виходу десь опинитися, де безпечно. Якщо ми вже обрали цей шлях – бути в країні, працювати тут і допомагати армії, ростити дітей, треба думати, як подбати про себе. По-іншому ніяк.
Ви радите не відкладати на “після війни”?
Треба планувати – хоча би ненадовго, але ж можна спланувати хоча би на ближчі три дні, тижні, спланувати свої вихідні. Пробувати це робити. Я днями зустрічалася зі своєю подругою, вона теж психотерапевт. Її старша дочка запланувала весілля на травень 2024 року. І це так класно! Ці діти, які живуть на 16-му поверсі, бігають у підвал щоразу під час повітряної тривоги – але вони планують своє весілля. І в цьому наша стійкість – це теж такий дуже зараз потужний наш ресурс. Його треба використовувати.
Ми зараз чуємо різні цифри, які стосуються відновлення. Наприклад, коли говорять про розмінування України, кажуть хто про 30, хто про 700 років, які знадобляться на те, щоб позбутися наслідків війни у цій сфері. Чи вам зрозуміло в сфері ментального здоров'я, як довго Україна буде пожинати наслідки війни?
Тут можна теж брати якийсь досвід країн, які давно з цим працюють – та ж Америка, інші країни, НАТО, країни колишньої Югославії. Так, певний етап життя, найближчі 5-10 років, напевно, буде з якимось “шлейфом”. Але дуже багато буде залежати не від психотерапевтів, а від усієї соціально-економічної ситуації в країні. Чи буде надійною допомога світу у відновленні держави – сама вона, думаю, не так швидко впорається. Чи будуть робочі місця, можливість отримувати гарну зарплату, ростити дітей. Це дуже спростило б цей вихід травматичний.
Чи ви для себе маєте відповідь на запитання, як нам усім співіснувати – з нашими переживаннями, травмами і, можливо, діагнозами, спричиненими війною?
Немає в мене рецепту, на жаль. Зараз бачу багато таких моментів, що спільнота роз'єднується за своїми інтересами. Такі собі “бульбашки”, знаєте, в яких комфортно, яких ресурсно, ніхто тобі не виносить мозок, не треба ні з ким сперечатися. З одного боку, це зберігає наш ресурс, нам добре. З іншого – це недобре в цілому для суспільства. Але як усіх інтегрувати, я правда не знаю. Думаю, тут мова про глобальну державну політику з відновлення. І дуже багато буде залежати від того, скільки триватиме війна і як вона закінчиться. Тому це таке складне питання.
