Одна за одною в реанімаційну залу лікарні Мечникова, що в Дніпрі, заїжджають каталки з пораненими й за кілька хвилин у приміщенні стає тісно. Довкола кожного пацієнта швидко скупчуються лікарі. Їх викликають з різних відділень. Антисептик, маски, рукавички — і медики стають до роботи.
— За зелене простирадло? — запитує медсестра, чіпляючись долонями за салатовий шматок тканини під пацієнтом.
— За зелене, раз, два, три! — командує лікар, шестеро медиків синхронно піднімають чоловіка без свідомості й перекладають його з каталки на ліжко. Медсестри прибирають з нього блискучу термоковдру, розрізають бинти й гіпси, оголюючи ще часом брудні рани. Чоловіка інтубують. Його обличчя забинтоване.
Поряд біля іншого ліжка працює ще одна команда лікарів. Цей пацієнт теж без свідомості, також не може дихати самостійно. Його везуть на КТ і викликають нейрохірурга — поранення голови. Ще трохи далі працює третя команда медиків. Їхній пацієнт при тямі, але говорить повільно. У нього перелом ноги, лікарі мають поставити фіксатор, а потім він поїде у відділення політравми.
В оглядових кімнатах на першому поверсі чекають наступні пацієнти. Їх завозять в реанімаційну залу щойно зʼявляється місце. За рецепцією медсестри приймають дзвінки зі швидких — їдуть ще пацієнти. Усі — військові.
Лікар в синій уніформі виходить на ґанок приймального відділення, куди вже підʼїхала чергова швидка.
— Запоріжжя? — вигукує він до колеги, що розпахує задні дверцята.
— Так! — відповідає той і виштовхує зі швидкої ноші, на яких, вкутаний в термоковдру, лежить ще один поранений військовий.
Політравма
У блоці інтенсивної терапії на першому поверсі тихо і світло, лише чути як несинхронно пищать, риплять і хриплять апарати, до яких підключені пацієнти. Це відділення політравми — місце, де лікують найважчих. До ліжка кожного прикріплений папірець А4 з прізвищем, датою народження і переліком травм. Якщо щось добре описує політравму, це власне список діагнозів, що ледь не у всіх випадках розписаний на сім-вісім рядків невеликим шрифтом.
— У мене вже криша їде, — звертається до медсестри один з пацієнтів. Його руки вкриті татуюваннями, плече перевʼязане бинтом, біля шиї підʼєднані трубочки.
— Що ви кажете? Немає чим дихати? — перепитує медсестра.
— Криша їде, кажу, — сміється він і медсестра усміхається у відповідь, поправляючи підковдру.
Усі пацієнти політравми — військові. Майже кожен поранений проходить однаковий шлях евакуації. Спершу стабілізаційний пункт, де надається базова допомога, наприклад, зупинка критичної кровотечі, стабілізація дихальних шляхів тощо. Далі — найближча до місця дислокації лікарня. У Мечникова поранені потрапляють з госпіталів у Костянтинівці, Дружківці, Покровська. Буває й так, що їх везуть з першого етапу евакуації. Раніше пацієнти надходили й з Херсона, і з Харкова, і з Луганщини. Останнім часом почали привозити з Запоріжжя. Як і в будь-якому військовому госпіталі, у залежності від того, звідки надходять пацієнти, можна зрозуміти, де зараз найбільш інтенсивні бої.
Поряд з ліжком біля вікна стоїть білява жінка. Вона гладить стопу непритомного чоловіка, щось тихо шепоче і періодично втирає сльози. Коли до неї хтось підходить з медсестер, вона здивовано піднімає голову, перестає плакати й відповідає на запитання, а потім знову повертається до чоловіка на ліжку.
Його звати Руслан, її — Світлана, разом вони десять років і це не перша бойова травма в їхньому житті. Восени Руслан отримав поранення руки, пройшов курс лікування і реабілітації вдома, в Одесі, а коли одужав, повернувся на фронт. Кілька днів тому Руслан отримав поранення в голову. В Дніпрі його прооперували, а далі мають евакуювати в Київ.
— Раніше він постійно привозив сюди бійців, а тепер і сам тут, — говорить Світлана. — Я його намагалася зупинити ще в перші дні війни. Казала, почекай, в тебе немає досвіду, куди? Але він був невблаганний — казав, хто як не я? Не шкодував ні секунди. Він би не зміг сидіти вдома.
За півтора року служби Руслан побував багато де. Друге поранення отримав на Донеччині. Сам подзвонив батьку і розповів, що сталося. Потім вже лікар швидкої повідомив родину, що Руслана везуть в Дніпро.
— Буквально перед операцією дзвонив мені. Попросив телефон у медперсоналу. Я ще була вдома. Сказав, що хоче, аби я була поряд. Хочеться, щоб люди розуміли, що таке патріотизм наших воїнів. Вони стараються своїми силами, життям зробити все, аби ми могли спокійно жити. Боляче знати, що йому довелося пройти й на що він був готовий. Тепер хочеться зігріти його, замерз, — говорить Світлана, повертаючи голову до чоловіка.
Загалом в лікарні є близько двохсот реанімаційних ліжок, більшість з яких постійно заповнені. В одній палаті у відділенні політравми на першому поверсі — четверо людей.
— Перевʼязки, наркози, знеболювання, перевірка станів, кому треба в операційну, кому на додаткові обстеження — це все вирішується зранку, — пояснює медичний директор лікарні Сергій Тимчук. — У нас приблизно 10-12 операцій на день, буває чотирнадцять. Іноді вісім — це ми відпочиваємо.
Він підходить до одного з пацієнтів, який тільки починає приходити до тями. Чоловік повільно крутить головою, розпрямляє руки. Його обличчя частково забинтоване, до вилиць пластирами приліплені трубки.
— Прокинувся вже? Трубочка заважає? — запитує в нього пан Сергій, нагинаючись ближче до обличчя пацієнта. — Скоро дістанемо трубочку, потерпи трошки. А подихай сам, без апаратика. Молоде-е-ець. Так легше? Щось болить? Кивни так, чи ні.
Чоловік ледь-ледь повертає голову з боку в бік.
— Не болить. Добре, — говорить пан Сергій і рушає до інших пацієнтів.
Трипала рука
Поки пацієнти в політравмі відновлюються, чекаючи на наступні процедури, на верхніх поверхах тривають операції. В операційну нас проводить старша медсестра Неля. Вона працює в лікарні Мечникова уже 50 років і здається, знає тут кожний куточок.
— Тут військових лікують з 2014 року, але з 24 лютого стало більше роботи, — говорить Неля. — Я памʼятаю, як був Іловайський котел, поранених привозили тоді дуже багато прямо з поля бою в планові операційні. Ми могли виходити на роботу і вночі, і у вихідні. Зараз в нас є чергування для надання ургентної допомоги. Але я взагалі не думала, що в нас буде така війна.
Неля заходить в передопераційну кімнату, перевдягається в синій костюм, миє руки, вдягає на обличчя маску, штовхає двері й заходить в стерильний зал. Тут пахне смаленою шкірою й аптекою. Розмови лікарів і медсестер супроводжує хрипіння відсмоктувача і металевий дзенькіт хірургічних інструментів. Посередині зали на столі лежить пацієнт.
Його звати Міша. Пару днів тому його привезли вночі з Запоріжжя. Міша спить, а тим часом двоє хірургів намагаються врятувати його руку після мінно-вибухової травми. Це чи не найпоширеніший тип поранень серед військових, що часто призводить до ампутацій. Але не в цій операційній і не сьогодні.
Мішу оперує ортопед-травматолог Олег Топка і його молодший колега Олександр. Вдвох вони схиляються над рукою, вздовж якої розкрита рана. Олег пояснює, що це друга операція Міші, що поранення важке, що Міша міг втратити руку через некроз мʼяких тканин. Вночі хірурги прибрали усе зайве, а на ранок Олег побачив в реанімації, що кінцівка тепла, жива.
— Рука була на грані ампутації до передпліччя, — пояснює Олег. — Але він молодий хлопець, а це не нижня кінцівка, це рука і в будь-якому випадку навіть частково збережена, краща за екзопротез. Ми намагаємося відновити мʼязи, шкіру, зростити кістки. Якщо все буде добре, наступним етапом буде кісткова пластика — лікарі візьмуть кістку з гомілки й встановлять в руку. Якщо все заживе нормально, без запалення, він зможе рухати ліктьовим суглобом і трьома пальцями. Тобто ми формуємо трипалу кисть, яка буде функціональна на 70-80%. На жаль, ще два пальці вже не рухатимуться, швидше за все, хоча про це можна буде подумати на наступних етапах лікування. Зараз задача, щоб усе зажило без гною і запального процесу.
На день в Олега може бути по дві-три операції в залежності від їх тривалості. Коли пацієнтів надходить дуже багато, буває й пʼять. З 2014 року це переважно ампутації, реампутації, видалення відмерлих тканин, стабілізація переломів апаратами зовнішньої фіксації.
— Хочеться займатися якоюсь реконструктивною хірургією, відновлювальною. Мені все життя до вподоби була більше ортопедія, ніж травматологія, але ортопедичні хворі — це багатоетапна система реабілітації, для якої треба планування. Хірург, по-своєму, художник, скульптор, який щось мудрує, ліпить. Зараз, на жаль, у нас невідкладна робота, але давайте говорити чесно — вона повʼязана з каліцтвом. Військова хірургія не обходиться без ампутацій. Ніколи.
Залежно від складності поранення в Дніпрі пацієнти перебувають від кількох днів до кількох тижнів. Хірурги роблять планові втручання, стабілізують хворих, а потім їх евакують в інші госпіталі, у ще більш глибокий тил. Лікарня Мечникова — це по суті транзитний пункт для найважчих пацієнтів, проміжний етап спеціалізованої хірургічної допомоги. Міша теж поїде далі, а на його місце будуть надходити інші пацієнти.
— Хотілося б подивитися чим це закінчиться. Хірургам не вистачає бачити кінець роботи. Тобто ти лише сподіваєшся, що в пацієнтів, яким ми допомагали, все добре, — говорить Олег. — Я памʼятаю пацієнта Діму, який у 2015 році підірвався на розтяжці, мав поранення обох нижніх кінцівок. Ноги йому ми зберегли, він лікувався далі в інших лікарів. Але багато років їздив до мене, я за ним спостерігав. Напередодні лютого ми спланували ще одну операцію, останню, щоб уже все. А почалася війна і він до мене приїжджає, каже, що мусить іти на війну, він професійний військовий, офіцер. Я йому сказав, що йому треба носити тільки міцне високе спеціалізоване взуття і все. Аж якось з його підрозділу надходить поранений. Дивиться і каже: "Топка? Привіт, у Діми все нормально". Страшне, що в людей в житті буває. Але коли отак привіти передають, розумієш, що реально зміг комусь допомогти, що в людини продовжується життя.
Олег встає зі стільця і до пацієнта підходить анестезіолог, щоб його розбудити. Операція завершена.
— Саша, щоб ти розумів, ті два пальці заледве трималися, — говорить Олег колезі. — А тепер у нас функціональна трипала рука.
Олег знімає рукавички і йде в передопераційну кімнату мити руки. Він навіть не знімає хірургічну шапочку — через двадцять хвилин його знову запросять в операційну, до нового пацієнта.
Давид і нейрохірургія
Коли черговий поранений надходить в лікарню Мечникова, під час оформлення в приймальному відділенні, медики пишуть на тілі пацієнта номер — 821, 822, 823 і так далі. У картці пацієнта номер дублюється, але попереду вписують ще дві цифри й номер стає пʼятизначним. Так лікарі знають, скільком пацієнтам — і військовим, і цивільним, вони надали допомогу.
Оскільки лікарня Мечникова надає допомогу пораненим з 2014-го, новий підрахунок почався 24 лютого 2022 року. Порядковий номер пацієнта, що лежить на операційному столі нейрохірурга Давида не видно, оскільки чоловік повністю накритий простирадлами, пеленками й серветками. Відкрита тільки маленька ділянка черепа, над якою стоїть Давид. Пацієнт надійшов в лікарню пів години тому з Краматорська. Давид обережно дістає бинти й марлі, якими медики на першому рівні евакуації намагалися зупинити кровотечу.
— Я інколи дивуюся, що це все так грубо робиться, але, мабуть, в тих умовах нічого кращого не придумати, — говорить Давид.
Осколок, яким було поранено пацієнта, пройшов по дотичній траєкторії й вийшов. Але він роздробив череп і маленькі уламки кістки пошкодили мозок. Задача Давида вичистити рану і закрити її титановою пластиною.
— Голову йому просто зашили, в рані ще стирчить бинт. Лобна частина пошкоджена, синус пошкоджений, — Давид зітхає. — Таке, залетіло, наворотило, вилетіло.
Давид пояснює кожен свій крок. Ось він наколює череп спеціальним розчином, аби під час операції було менше крові. Далі робить хвилястий надріз на шкірі, аби коли рана загоїться і волосся відросте, шраму не було видно. Закріплює шкіру пластиковими кліпсами. Припалює основні судини, аби вони не так кровили. Обережно зчищає з черепа надкісницю — напівпрозору тканину між шкірою і кісткою — але лишає невеликий клаптик, яким накриє рану перед тим, як ставити титанову пластину. Так буде краще гоїтися. Давид показує, що в деяких місцях надкісниця знімається не так легко, як хотілося б, оскільки раніше пацієнту вже зашивали голову і там вже є рубець. Через маленький отвір в черепі видно, як в такт дихання пацієнта пульсує його мозок.
— О, цікаво, я бачу надбрівну дугу й око, — говорить Давид, розглядаючи рану. Медсестра передає йому шматок титану, який лікар кусачками обскубує під розмір рани. Пальцями та щипцями він вигинає пластину так, щоб вона повторювала форму черепа.
Давид — молодий хірург. Він лише кілька років тому закінчив інтернатуру. Всього в нейрохірургії Мечникова працює пʼятеро лікарів. Було більше, однак дехто виїхав за кордон.
З початком повномасштабного вторгнення у лікарню стало приїжджати багато спеціалістів з інших країн. З одного боку, вони діляться досвідом лікування бойових травм. З іншого — іноземці самі вчаться в українських хірургів, оскільки типи поранень бувають настільки різними й рідкісними, що в інших країнах такого не побачиш. Як наслідок, буває так, що іноземним клінікам вдається переманити українських лікарів. Безпека їх та їхніх родин стає ключовим фактором. Однак для молодих хірургів лікарня Мечникова — це унікальне місце, щоб здобути досвід.
Операція зі встановлення титанової пластини в череп тривала понад три години. Протягом цього часу до Давида в операційну заходили інші медики та запитували, чи зможе він взяти наступних пацієнтів. Сьогодні Давид — черговий нейрохірург. Він залишиться в лікарні на всю ніч.
— Але ця операція вже завершена, — говорить медсестра, поки Давид оглядає череп пацієнта, оцінюючи результат роботи.
Пастух
— Я третій тиждень не виїжджаю з лікарні. Прокидаюся о пів на шосту ранку і лягаю спати приблизно опівночі, — говорить генеральний директор лікарні Сергій Риженко. — Я увійшов в цей ритм і не відчуваю, що мені чогось бракує. І так багато лікарів тут, не лише я. Знаю, що моя постійна присутність в лікарні подобається не всім медикам. Бо я змушую їх щось робити не так, як вони хотіли б. Раніше я думав, всі задоволені, коли ти постійно на роботі. Але хочеш, не хочеш, а я — пастух серед них. Якщо перестану приходити, всі будуть тільки раді.
До повномасштабного вторгнення лікарня і так була однією з найбільших в Україні. Потужності були розраховані на 60 реанімаційних ліжок — і для військових, і для цивільних. Зараз в Мечникова понад двісті реанімаційних ліжок.
— Нам довелося віддати кімнати для персоналу, учбові кімнати, де раніше ми проводили заняття на манекенах, — каже Риженко. — На третьому поверсі сиділи професори. Ми ці кабінети також віддали під реанімацію. Це була важка боротьба, вони писали листи куди-завгодно, що я найбільший корупціонер. Але треба розуміти пріоритетність — герої, які сидять в окопах і віддають за нас життя мають отримувати найкраще. Реанімаційні ліжка не можна зробити будь-де, потрібна киснева розводка, ліфти, можливість підключити апаратуру. Тому я сказав, що якщо в моєму кабінеті троє людей сидить, то і професори можуть посунутися.
Коли поранених привозять в лікарню, медики бачать усі проблеми та порушення, які допустили під час попередніх етапів евакуації. Так само, коли пацієнт їде в інші лікарні, на етапах реабілітації, лікарі бачать недоліки, що трапилися, в лікарні Мечникова. Саме тому, каже Риженко, для нього важливо бути на роботі та слідкувати за дотриманням наказів і протоколів.
— Етапність має бути обовʼязковою. Спершу знеболення, потім — перевернути, подивитися чи на спині немає отворів від уламків, від куль, від ще чогось. При евакуації часто пропускаються пошкодження на спині. Потім ідуть установки всієї необхідної апаратури, потім реанімація, операції й наступні етапи. Мало хто розуміє, наскільки це все важливо. Саме тому медицина має бути військово-цивільною. Тому що в мирний час військовий лікар деградує. У воєнний час ми багато працюємо, але у мирний медикам немає коли звертати увагу на ці деталі. А пропускаєш етап, пропускаєш якусь хвилину і все, відновити нічого не можна.
За півтора року повномасштабного вторгнення приблизно 10% пацієнтів госпіталю були середньої тяжкості. Решта — важкі, або на апаратах ШВЛ, або мають ампутовані кінцівки, або поранення в живіт, або в голову.
— В більшості випадків ті, хто пройдуть через лікарню Мечникова, будуть далі жити з інвалідністю. Але лікар — не Господь Бог. Ми робимо усе можливе. Так, часто доводиться пояснювати, чому ампутуємо кінцівку. Її теоретично можна лишити, але вона не буде життєздатною, пацієнту все життя доведеться бути на діалізі й штучно підтримувати руку, яка нічого не зможе стиснути. Морально це важко. Але вони вижили, повернуться до рідних.
Відсоток виживання пацієнтів в лікарні Мечникова — 94%, говорить Риженко. Однак поранені тут довго і не затримуються. Три-пʼять днів — і їх евакуюють далі.
— Памʼятаю історію, коли до нас надійшов пацієнт без рук, без ніг, втратив зір, — розповідає Риженко, показуючи в телефоні фотографії чоловіка. — Ось так як був на ньому бронежилет, так йому все й обрубало. Приїхала до нього дружина і вони спілкувалися — він культьою ноги писав їй букви, а вона намагалася розібрати, що він хоче сказати. Можливо, це не найбільш радісна історія, але треба боротися до кінця.
На свободу
Біля входу в приймальне відділення шикуються швидкі. Не менше тридцяти автівок ледь не синхронно починають клацати розсувними дверима і внутрішніми замками. З передніх сидінь зіскакують медики в червоній уніформі. Дістають помаранчеві каталки та штовхають їх у коридор лікарні, куди з різних відділень стікаються пацієнти, їхні родичі та медики.
Так в лікарні Мечникова починається евакуація — військових відправляють в інші госпіталі.
Віталій сидить на краєчку ліжка в політравмі. Половина обличчя поорана численними дрібними ранками. Його очі виглядають постійно опущеними, ніби він уникає погляду. Насправді поки що він може дивитися тільки так.
— Одне око врятували, інше невідомо чи врятують, — говорить хлопець. Йому 24 роки, він з Вінницької області, мобілізувався сам. Ракета прилетіла, коли Віталій був в штабі, так він отримав поранення.
— Готується на евакуацію. Однією ногою уже на виписці! — говорить медсестра про Віталія, допомагаючи йому підвестися. Вона дає йому пакетик з телефоном, військовим квитком, якимись ключами. Сама бере трохи більший клунок — одяг, в якому Віталія привезли. Удвох вони виходять з палати.
В коридорі під стінкою лежить 25-річний Василь. Він сапер, пʼять днів тому заміновував під Бахмутом територію, яка, як виявилося, вже була замінована раніше і Василь підірвався. В Мечникова йому ампутували частину лівої ноги. На руках в нього досі видніються чорні крапки — рештки пластмаси, що впеклася в шкіру. На шиї висить срібна підвіска архангела Михаїла.
— Це мені подарував побратим, бо він покровитель усіх воїнів, — говорить Василь. — Я йому привіз вишиванку з Карпат, а він мені подарував підвіску. Ми були під Бахмутом два місяці. Дзвонив мені, переживав, плакав. Чому? Бо ми як рідні стаємо з хлопцями. Я так само за них переживаю, чи є звʼязок, чому не відписують? Сумно без них.
Василя вивозять на ліжку в гамірний коридор. Сюди вже зʼїхалися пацієнти й медики з інших відділень. Дехто з пацієнтів на візках, дехто, як Василь, поки можуть транспортуватися тільки лежачи.
— Підкажіть, будь ласка, це форма сто? — запитує у медсестри дужий чоловік на каталці.
— Ні, це інша, але вона у вас замість форми сто, — пояснює жінка.
— Доброго дня! Як почуваєтесь? Знеболені? — нахиляється до нього лікар.
— Все добре, — сміється чоловік.
— Та він скоро вже побіжить! — говорить медсестра.
— Я ще й повоювати планую, треба ж ту наволоч з країни вибити, — продовжує військовий.
— Може вам водички? — запитує в нього жінка в рожевій футболці. Її звати Тетяна.
Вона волонтерить в лікарні з 2014 року. На першому поверсі в неї та інших волонтерів склад з їжею, водою, одягом, який тут видають військовим, оскільки найчастіше вони приїжджають без власних речей.
— А чогось міцнішого немає? — жартує військовий.
— Можемо пошукати, але візьміть спершу в дорогу печиво. Поділитеся з хлопцями, — говорить Тетяна і зникає в натовпі. Зʼявляється за кілька секунд з двома великими коробками печива і починає його роздавати військовим довкола.
Тим часом перших пацієнтів на каталках завозять у швидкі.
— Нарешті на свободу випустили! — вигукує пацієнт, рука якого закована в великий металевий апарат зовнішньої фіксації.
На вулиці — гул двигунів, гамір голосів, брязкіт дверей, та звук сирени — у місті оголосили повітряну тривогу.
— Видужуйте, хлопці! — вигукує чоловік з двома ампутованими ногами, штовхаючи візок у напрямку швидкої. І цей вигук перекриває інший шум.
