Шеф-редакторка Суспільне Культура Катерина Яковленко у колонці розмірковує над культурою на війні та українськими митцями, а також чому політичне мистецтво беззубе.
Цей світ тримається на стовпах.
Йому майже тридцять, високий темноволосий усміхнений. Його звати Богдан, народився у родині священника. Він — художник, що працює із сучасним мистецтвом, іще кілька місяців тому його роботу можна було побачити в музеї Ханенків, що у будинку колишнього цукрово-бурякового магната та колекціонера в самісінькому центрі Києва. У війську він отримав позивний "Стовп".
Богдан пішов у армію сам. Повномасштабне вторгнення зустрів у монастирі, там йому Бог сказав йти на фронт — той послухався і пішов. Раніше рідко робив, що Бог казав, а зараз взяв і пішов.
Ми зустрілися з ним на виставці за кілька тижнів до початку навчання, за тиждень до вечірки у Будинку кіно, на яку він запросив своїх друзів, щоб обійнятися з усіма перед фронтом.
"Ти так гарно пахнеш", — кажу я, обійнявши.
"Це Ком де Гарсон", — відповідає і додає, що це подарунок друзів.
Богдан виглядає спокійно і піднесено, приймає повідомлення від друзів, колег та знайомих, які бажають йому швидше повернутись з війни.
"Ти знаєш, я коли прийняв це рішення, все стало значно легше і простіше. Я йду вулицею і мені кажуть: Богдане, ти гарно виглядаєш, ти пахнеш. А я кажу, що це від того, що я почув голос Господа і прислухався до нього", — через деякий час додає військовий.
Якщо цей Господь пахне французькими парфумами, він у чомусь-таки точно розбирається — думаю про себе я.
Будинок кіно — один із культових закладів у Києві, особливо знаковий для художнього середовища. Ця красива модерністська будівля на Саксаганського має довгу історію. Саме тут поколіннями, починаючи із сімдесятих пили коньяк художники та кінематографісти. Я б сказала, що Будинок кіно і його бар "Вавилон" — це український культурний стовп.
Я запізнююся на вечірку. "Вавилон" вже стоїть у цигарковому диму. Це могло би бути гарним початком французького кіно: художники, режисери, драматурги, куратори сучасного мистецтва п’ють алкоголь, обіймаються і постійно курять, попри офіційну заборону курити в публічних та громадських місцях. Але сьогодні це приміщення належить Богдану. Богемні розмови цього разу заземлені: говоримо не про вино чи кінематограф, а про амуніцію та військові літаки. Постійно питаємо, хто як себе почуває, підтримуємо, мовчимо. Я продираюсь до бару крізь хмару диму. І поки йду, встигаю обійняти по дорозі кількох знайомих художників та художниць, підсісти до одного з них за стіл — це він кілька років тому співкурував національний павільйон на Венеційській бієнале. Говоримо з ним про буддизм.
Богдан підіймає келих і підносить тост во славу Ісусу Христу, дякує всім, хто прийшли і просить усім благословіння. Бар зачинявся через пів години, буремна молода група людей переміщалися на квартиру до майбутнього солдата.
І ось він: молодий, високий, красивий художник сучасного мистецтва у піксельній формі направлений на навчання, а згодом до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Через місяць він став заступником командира. Жодних сториз і постів — нічого. Ніяких розмов про мистецтво, лише музика у навушниках — без неї, каже, зовсім тяжко.
"Першим ділом перевірте вашу підписку на ютуб-м’юзік", — говорить він.
Хорошої кави теж не вистачало. І не забудьте термоковдру, щоб було як грітись, бо солдати не хочуть тулитися один до одного (останнє було сказано жартома).
На першому бойовому виході втратив побратима. Вони пішли зустріти підкріплення. Солдати несли з собою ящик з патронами. По дорозі над їхніми головами зірвалася граната. Стовпа відкинуло хвилею, Каспер загинув.
За місяць війни на передку втратив не одного побратима. Сам отримав поранення в Серебрянському лісі, неподалік селища Діброва, що під Кремінною. Шматок міни потрапив у поперек, його прооперували у Дніпрі, відправили на реабілітацію у Київ. Він знову вчиться ходити. Ледь встає, переміщається за допомогою спеціальних засобів. У його палаті ще троє. Один з них був у групі з сімнадцяти, і з сімнадцяти лише троє вижило — усі в лікарні.
Ще один, чоловік років п’ятдесяти, не стримує біль і постійно просить про знеболювальне.
Цей світ тримається на стовпах, думаю я, мій особливо — на таких стовпах, як Богдан та інші військові з цього відділення. Вони не ходять, але як атланти, що розправлять плечі, я знаю.
Богдан просить принести йому смачного салату, кави у дрип-пакетах, щоранку він варить фільтр усім у палаті. Роздає свої пиріжки медсестрам. Збирає в лікарні бібліотеку. Читає Біблію уголос.
Богдан хоче стати військовим капеланом і після реабілітації знов піти на фронт, лише тепер в іншій ролі. Хоче допомагати хлопцям на передовій і нести слово Боже.
Ми жартуємо і говоримо, що у сучасному мистецтві все може бути: художник-священник — теж досить нормальна практика, головне вміти суміщати.
Мій світ тримається на стовпах. Уже дев’ятий рік у моїй країні йде війна, і я досі думаю, що мало людей розуміє, що це насправді означає. Втрачені території — це втрачені люди, втрачені кінцівки, розбиті дороги та серця, знищені вщент будинки разом із весільними фотографіями, батьківськими подарунками й натільними хрестиками, які так само горять, якщо їх залишити у приміщенні перед тим, як вчасно вийти з дому. Війна — це про те, що з кожною хвилиною територія нашої країни стає замінованою ще більше, а це означає, що і після перемоги, коли б вона не настала, нам буде чим зайнятись. Війна — це висохлі щоки від сліз і висохлі території, що пошкоджені внаслідок підриву дамби. Я можу продовжувати цей список до нескінченності, але, напевно, це складно зрозуміти, допоки ти не прокидаєшся від лементу повітряної тривоги замість будильника і поки не ходиш в госпіталі до своїх друзів, які прикуті до ліжка через війну. Поки тобі не починають ввижатись фантомні тривоги та дзвони церков.
Але нікому не побажаю такої втрати.
Художній політичний акціонізм спрямований на роботу з тілом. Увесь світ пам’ятає, як Павленський прибивав свою мошонку на Червоній площі. Я пам’ятаю, як мені кожна людина за кордоном згадувала цей героїчний жест пострадянського художника, який набрався сміливості виступити проти тирана.
Я вже не буду сперечатися — спитаю лише: де цей протест зараз, коли тиран стає ще сильнішим та потужнішим, коли скуповує іранські дрони та китайську техніку, щоб гасити життя спальних районів?
Але життя не згасає.
Богдан разом з іншими своїми побратимами, художниками, кінематографістами, драматургами, звичайними простими людьми — чиїмись дітьми, батьками, дідусями — у цей час борються проти цього самого режиму, так само віддаючи своє тіло (у його найбільш прямому сенсі). Від голови до п’ят. Хто пам’ятає їхні імена чи хоча б позивні?
Я постійно думаю про те, яким є сьогодні політичне мистецтво. І для мене воно беззубе. Тому що жоден твір, навіть найбільш тілесний, не зрівняється з тим, що проживають ці люди й чим вони жертвують задля того, щоб інші могли створювати художні роботи.
На цих стовпах тримається не лише моє життя, а життя без перебільшення мільйонів. Моє і ваше.
Питаємо, чи болить нога у Богдана, чи він її відчуває. Йому колють знеболювальні, ногами може ворушити, все відчуває. На другий тиждень не витримав і почав намагатися ходити — найбільше хоче курити на балконі, а не в ліжку, прикутим до нього. Його бібліотека розростається і він носить книжки у сусідні палати.
Я ходжу по місту так, ніби з мого організму пішли всі сили, так, ніби моє тіло після повернення вже померло і я повернулась до життя, аби доробити свої справи.
Так само як Кіану Рівз у "Матриці", або героїня Мішель Пфайффер у фільмі "Бетмен повертається" (1992).
"Жити означає померти" співає "Оркестр Че" за віршами Жадана.
Дев’ять років як дев’ять життів.
Але скільки іще у мене тих життів? Кожен день — мінус. Коли ти повертаєшся в Київ, миришся з тим, що тебе завтра може не стати знов.
Я замовляю курячий бульйон так, ніби у мене застуда.
Що у мене болить? Болить країна, її територія. Уже дев’ятий рік болить.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
