71-річна Наталія Єгоренко – переселенка з Лисичанська, що на Луганщині. 35 років свого життя вона віддала роботі в школах. Жінка каже: дуже любила свою працю й школярів, і багато років після виходу на пенсію підтримувала зв'язок зі своїми вихованцями. Одна з учениць врятувала їй життя на початку повномасштабної війни. Наталія також вижила в бомбосховищі, коли в нього влучило кілька десятків снарядів. У бронежилеті й касці літню жінку разом з іншими людьми евакуювали з обстрілюваного рідного міста до Дніпра.
Зараз Наталія разом з подругою-землячкою живе в одному з соцзакладів, вона перенесла дві непрості операції на очах – кілька десятків тисяч гривень на це їй зібрали волонтери.
Що пережила жінка під час активних бойових дій удома, як дивом вціліла й чим живе зараз?
Наталія Єгоренко – корінна лисичанка. Свого часу закінчила Луганський педінститут. 35 років пропрацювала в школах рідного міста – 5-ій та і 8-ій, викладала російську мову й літературу.
«Вибору тоді особливо не було, мама моя – також вчителька російської мови й літератури. Тьотя – теж, рідна сестра мого батька. Вчительське середовище… Я роботу свою дуже любила. Труднощі, безумовно були. Але я досі тримаю досі зв'язок зі своїми учнями», – каже вона.
З 2004-го року жінка пішла на пенсію. Втративши маму й чоловіка, якого любила, залишилася сама. Жила, каже, тихо й спокійно – ходила до церкви, багато читала. 2014-го року в її життя увірвалася війна.
«2014-го ми вперше сиділи в підвалі. Місто захоплювали і швидко звільнили. Активна фаза, стрілянина – тоді це протривало тиждень. Будинок наш п’ятиповерховий 1967-го року був без вікон, без дверей. Тому і 2022-го ми сподівалися, що буде так само», – говорить вона.
Початок повномасштабної війни
Перші вибухи 24 лютого 2022 року жінка почула крізь сон. Будинок здригнувся. Портрет покійної матері упав на підлогу. Лисичанськ опинився під обстрілами, магазини позачинялися, люди були розгублені, каже Наталія.
Сама вона почувалася безпомічною – після пережитого інсульту, з проблемами із зором. Одна з її учениць – Любов Рвачова, з якою спілкувалися довгі роки, – врятувала тоді їй життя, говорить жінка.
«Вона прийшла з чоловіком Серьожею і забрала мене до себе. Не платилися пенсії, запасів харчів у мене не було, сама б я не вижила. Місяць у підвалах ми були з нею. Вона мною опікувалася. Люба разом з родиною через місяць виїхала до Рівного. Пропонували й мені, але я побоялася бути їм тягарем. Я сподівалася, що скоро війна скінчиться», – каже жінка.
Ще кілька тижнів Наталія разом з понад 80-ма людьми прожила в міському Будинку техніки. Там було бомбосховище. Ховалися люди різного віку – від 4-місячних дітей до лежачих літніх людей. Їли, що змогли дістати. Іноді день минав зовсім без їжі, каже жінка. Під час обстрілів бігали додому, приносили, в кого що лишилося. Готували на вогнищі.
Коли вийти на вулицю було не можна, наливали в кухоль антисептик, підпалювали й так намагалися підіграти хоча б чаю.
Іноді під сховище місцева пекарня підвозила хліб. Його роздавали, але за ним треба було вистояти чергу, згадує Наталія. Одного разу почався обстріл – чоловікові, який стояв у черзі за хлібом, відірвало ногу. Під час іншого обстрілу згинула жінка з сусіднього будинку. Її поховали там же, між висотками, розказує лисичанка.
Обстріл бомбосховища
Один із найстрашніших моментів їй довелося пережити в ніч з 4 на 5 червня 2022 року. Російські війська цілеспрямовано вдарили по Будинку техніки, де ховалися мирні люди, розказує Наталія. Вижили не всі.
«Гуркіт, стрілянина, наш бункер заходив ходором. А потім – запах гарі. Чоловіки вискочили: «Ми горимо, дах почав падати». Били цілеспрямовано по нас. Хлопці нарахували 31 влучання. Вікна посипалися, повилітало все. Одна з жінок взяла на себе функції організатора: «Всі виходимо, інакше всі задихнемося». Вийшли, ніч, темінь. Будинки наші поруч, але йти додому небезпечно. Все оте летить повз нас і по нас. Вона каже: «Йдемо до поліції. Беріться за руки – і йдемо». І ми пішли пішки. Вирви від снарядів, темрява. Дійшли до поліції. Хлопці нас пустили всередину. Ми були стомлені й налякані, попадали на підлогу, хто як. А тоді поліцейські стали дзвонити по рації, домовлятися, щоб нас евакуювали», – говорить Наталія.
Евакуація
Потім була евакуація. Літніх жінок одягли в бронежилети й каски й посадили в броньовану машину, згадує переселенка.
«Кілька годин чекали, за нами приїхали. Біда – там високо, ми не піднімемося, там високо. Дякувати Богу, що була молодь, помогла, закинули. Наділи на нас бронежилети. Добре, що з собою була сумка з документами – паспорт і все. Нас вивозили партіями. Ми з подругою Вірою, з якою познайомилися й подружилися в підвалах, потрапили в першу ходку. Нас привезли на вокзал у Дніпрі. Волонтери почали розшукувати наших родичів. У мене – нема. Точніше є – дальні, на Харківщині, але там теж обстріли», – каже жінка.
Що зараз: дві операції й розрада в читанні книжок
Спершу жінка разом з подругою близько місяця прожили в терцентрі Дніпровського району. Потім їм запропонували соцзаклад, де вони мешкають вже рік. Умови – нормальні, каже вона, після обстрілів удома – майже райський куточок.
«Ми зустріли такий теплий прийом, на який і не могли розраховувати. Ставлення дуже тепле. Одягли, нагодували. Все, що на мені, – це звідси. Влітку до Дніпра я приїхала у весняному пальті – як ото пішла в березні з дому… Чотири рази на день годують. Дуже добре, ми не завжди могли вдома собі таке дозволити. Воно, може, і звичайне – але для періоду війни гаряча їжа – як скарб», – розказує Наталія.
Наголодувавшись у підвалах, говорить вона, особливо раділи звичайному хлібу.
«Ми сюди потрапили, а тут в їдальні свій випікають хліб! Ми не могли надихатися хлібом, не могли насолодитися ним! Брали шматочок хліба – і їли. Бо ми просто наголодувалися», – говорить вона.
Умови перебування в цьому соцзакладі, розповідає Наталія, передбачають вираховування 75% пенсії. На руки дається 25%, у неї це близько тисячі гривень. Вистачає лише на ліки, каже вона. Хоча основні й найпростіші медичні препарати в закладі, як-то від тиску, заспокійливі тощо, – дають.
На підтримання здоров’я витрачає і 2 тисячі «переселенських», ділиться жінка. У неї були серйозні проблеми з зором – ускладнена катаракта обох очей, але нещодавно змогли прооперувати. Понад 20 тисяч гривень на це їй зібрали волонтери, давши оголошення в соцмережах.
Розраду переселенка знаходить у спілкуванні з ровесницями й читанні книг.
«Завела знайомих, спілкуємося. Ну які інтереси в бабусь? Виходимо свіжим повітрям подихати. Голуби тут – іноді годуємо… Цілий рік я читала тут книги, тут гарна бібліотека й бібліотекарка. Дуже люблю читати те, що, мабуть, сучасна молодь не дуже любить, – про природу. Вишукую барви, якими письменник «малює» пейзаж. Виписую цікаві місця. За рік у мене вийшло 11 загальних зошитів – виписок. Це те, що мені близько, Те, що мені допомагає виживати», – ділиться жінка.
Вона також сподівається на швидке закінчення війни й повернення додому. За тією інформацією, яку має, «коробка» її будинку в Лисичанську стоїть, але що вціліло всередині – невідомо.
«Живу одним днем. Молюся Богу й не скаржуся», – каже жінка.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
