До початку повномасштабної війни Людмила Сухобокова мешкала в Маріуполі. Жили дружною родиною – з донькою, зятем і 15-річним онуком. Донька і зять працювали на металургійному виробництві, а Людмила, хоч і була вже на пенсії, – вихователькою в дитсадку. У неї – майже 40-річний педагогічний стаж.
Що довелося пережити за два місяці в заблокованому Маріуполі, як виїхала, як облаштувалася в Дніпрі та якими сподіваннями живе далі – жінка розповіла Суспільному.
Початок повномасштабної війни: «Я ледве не втратила свідомість»
Її родина мешкала в Приморському районі, недалеко від драмтеатру та пологового будинку, які потім розбили російські війська, розповідає Людмила Сухобокова.
Говорить: у 20-их числах лютого 2022 року в дитсадку готувалися до святкування 8 березня. У ніч на 24-те вона чула віддалені вибухи, але не надала цьому значення. Вранці, як завжди, пішла на роботу, взялася за звичні справи.
«Прибираю, складаю, готую роздатковий матеріал до приходу дітей, як завжди. О пів на сьому прийшла дівчина з чергової групи й каже: «Людмило Володимирівно, а що ви робите? Війна ж почалася!». Я леве не втратила свідомість. Це був шок. Панічний страх всередині: що робити? «Війна». У наш час проговорити це слово, «війна» – це був жах», – каже жінка.
Спершу була вказівка місцевої влади – попри все приймати дітей у заклад, потім нове рішення – аби всі діти лишалися вдома, з батьками. Того ж дня персоналу роздали на руки трудові книжки. Була надія, що це не надовго, каже Людмила.
«У перші дні ще були вода й газ, потім – враз не стало»
Уже першого дня, згадує жінка, в магазинах був ажіотаж: люди розмітали харчі. Вона з рідним вирішили нікуди не виїздити.
«Ще перші два дні був зв'язок, далі – нестійкий. Магазини були розграбовані, зачинені. Ми були вдома, вирішили не виїздити. У перші дні ще були вода й газ, потім – враз не стало. Туалет – пакети, вибачте за подробиці. За водою бігали – то там дадуть, то там. Почали збирати й топити сніг. Діти мої збирали дрова. Готували прямо під будинком. А березень був холодний, морозяний. І оці вибухи – з першого дня. Ліжка ходили ходором. Але це, виявляється, були ще квіточки в порівнянні з тим, що було далі», – каже маріупольчанка.
Один із чоловіків із сусіднього будинку узявся опікуватися людьми. Його дружина була власницею салону краси в напівпідвальному приміщенні – там й облаштували бомбосховище.
«8 березня були такі обстріли! Ми жили на п’ятому поверсі п’ятиповерхівки, у другому під’їзді, а того дня у наш третій під’їзд влучив снаряд. Все попадало. У нас полетіли вікна. Ми лежали на підлозі, навіть кицька склала лапки й лежала. А потім ми вибігли – в чому стояли. І спустилися в цей напівпідвал. Взяли ковдру, а кішку кинули вдома – такий був шок, такі вибухи. Рома (сусід – ред.) не розгубився. Ще з вечора в цьому напівпідвалі він поставив воду, підготував місце для туалету», – говорить жінка.
Їжу готували на вогнищі, воду брали з акваріума
Їжу готували всі разом, на вогні, під під’їздом. Харчі зносили з домівок – у кого що було. Передусім старалися нагодувати дітей. Знайшли технічну воду.
«Спершу ми ще могли готувати їжу на вогнищі в центрі двору – у нас там був дитячий майданчик. Далі були такі обстріли – що можна було тільки під під’їздом. Коли було затишшя, ми забігали в свої квартири, вигрібали в кого що є з їжі, приносили і з цих продуктів готували їжу. На п’ятому поверсі був акваріум – 300 літрів води. Він почав текти. Чоловіки бігали туди за тією водою. Ми цією водою виживали – кип’ятили. Також у дворі у нас була котельня, її також розбили, зайти ми туди вже не могли, але в цистерні була зіржавіла вода – її теж брали. Спали – як могли. На диванчиках в салоні краси і на стільцях», – розповідає переселенка.
Під час обстрілів люди лягали на підлогу в напівпідвалі. Серед них було багато стареньких і дітей.
«Мій 15-річний онук – у нього весь час були міцно стиснуті зуби. І він – як кремінь. Пластом лежали одне на одному, коли вікна вилітали. Потім загорілися машини під під’їздом», – каже вона.
«Я думаю: ми живі чи неживі, невже ми живі?..»
Так тривало до 1 квітня. Зрештою українські військові попередили їх, що місце треба полишити, окупанти близько. Чоловіки допомогли родинам, у яких в квартирах бул лежачі родичі, спустити стареньких вниз. До того часу багато хто з таких людей помер – через хвороби, через обстріли.
Під обстрілами знайшли інше місце, де перебути, – підвал, де був фітнес-центр.
«Ми виповзли під арматурою, і коли я глянула на наш будинок. А він… Без вікон, розбитий, крім жалощів і страху, була ще й якась байдужість. Я думаю: ми живі чи неживі, невже ми живі?.. Ми бігли під обстрілами. Зрештою прибігли в фітнес-зал в якомусь напівпідвалі. Зять і донька побігли погодувати кота, знайшли його в шафі серед речей онука і вони його принесли. В напівпідвалі ми почали обживатися. Люди з сусідніх будинків нам зносили продукти. Там прожили ще три тижні. Було близько 40 людей», – каже вона.
А потім прокотилася чутка: і з цього місце треба виходити. Люди дізналися, що в іншому районі є авкоавтобуси, ними можна виїхати. Першого дня на такий автобус змогли потрапити онук та зять, а наступного – вони з донькою.
«Ми бігли під обстрілами. На мені – рюкзак з кішкою і чиясь стара куртка. Ми бігли по трупах, по осколках. У нас поряд, через дорогу, був величезний ринок з павільйонами. Це була груда брухту! Ми перескакували й бігли. Лікарня була розбита, і всі 9-типоверхові будинки. Чорні пройоми... Було таке враження, що в цих будинках ніколи не було життя. Це був цілий мікрорайон!» – говорить жінка.
Евакуація й облаштування на новому місці
На евакоавтобусі Людмила і її родичі приїхали в окуповане Нікольське. А звідти – в село, до родичів, яке також було в окупації. Звідти вже – на підконтрольну Україні територію. Це вартувало великої суми, згадує Людмила: по 10 тисяч гривень з людини.
Так родина Людмили приїхала до Запоріжжя. Там вони прожили майже рік. Зрештою їм запропонували поселення в соціальному гуртожитку для маріупольців у Дніпрі.
Облаштовуються учотирьох у двокімнатній «квартирці».
Донька і зять поки шукають роботу, онук – закінчив шкільне навчання дистанційно.
«Наша гордість – онук. Відмінник і ще й закінчив курси в комп’ютерній академії. Найголовніша думка – щоб онук закінчив школу, а діти влаштувалися на роботу. Тільки Богу дякуємо, що ми вижили», – говорить жінка.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
