Alice Change (Таня Коноваленко) — артистка з Донецька, з якою я, як і більшість, познайомилася через TikTok-хіт "Не вистачає кисню", який потрапив у першу хвилю реакційних пісень про війну. Тоді, майже рік тому, ми говорили з нею для проєкту "Artилерія" про нове покоління української музики та те, як на неї впливає війна.
14 липня Таня Коноваленко випустила новий мініальбом ALICE CRINGE, у якому не соромиться говорити про свої комплекси через вік та зовнішність, про людей, які її образили, та про нав’язані суспільством шаблони поведінки. Це дуже відвертий альбом, після якого хочеться обійняти усіх, хто зіткнувся зі схожими проблемами.
Тому говорю з Alice Change про новий реліз, пережитий досвід та те, як рухатися далі, коли здається, що не хочеться жити.
"Мене не запросили виступити на Faine Misto — що робити?"
Ми з тобою спілкувалися минулого літа. Тоді ми говорили про те, що українських артистів нарешті починають помічати. Минув рік. Скільки у тебе нових підписників у TikTok та Instagram?
У TikTok додалося більш як 20 тисяч підписників, в Instagram — десь 3 тисячі. І, до речі, це не просто так. Є нормальні артисти, у яких підписники додаються тому, що їм сподобалась музика. А в мене вийшло так, що спочатку в TikTok іноземці натрапили на мій відос, де я вставила англійські субтитри у пісню "Не вистачає кисню". І це сталося на тлі скандалу з Каньє Вестом, який сказав щось антисемітське. Іноземці побачили мій відос, де є рядок "Хто тепер нацисти?", і частина з них подумала, що це пов'язано із ситуацією довкола Каньє.
Але ті іноземці, які додивилися, зрозуміли, що пісня про Україну, і були шоковані. Деякі блогери мене репостили й казали: "Вона у цій пісні співає про війну, про Росію". Тобто велика частина нових підписників — це іноземці, які зараз дивляться мій TikTok і не розуміють, що відбувається, бо я рідко роблю англійські субтитри.
В Instagram була інша ситуація. Я виклала рилз — порівняння мене на "Голосі країни" і в кліпі "Не вистачає кисню". І набіг мільйон хейтерів, які почали казати багато нехороших слів. Зокрема, "кринж", до речі. Через хейтерські коментарі відео розлетілося на більш ніж мільйон переглядів, і так на мене почали підписуватися люди. Коротше, у мене через скандали тільки виходить збільшувати аудиторію.
Що ще в тебе змінилося за цей рік?
Я змінила лейбл, з яким працюю. Видавалася на Plan, тепер — на Kontrabass.
Інші артисти, які не на лейблі, часто запитують, нафіга він мені, бо "ти і так все можеш". Але я з морального та психічного боку не можу сама. Мені потрібно, щоб хтось завжди тримав якийсь фундамент піді мною.
Мені подобається працювати з Kontrabass. Ці люди вболівають за мене, вони самі слухають мою музику. Люди, які зі мною працюють, знають, що зі мною буває нелегко, тому що я іноді впадаю в негатив. І я заходжу в наш чатик, починаю писати: "Мене не запросили виступити на Faine Misto — що робити?" Добре, коли хтось може це витримати й вислухати.
Я послухала твій альбом кілька разів. Перше, що я захотіла зробити після прослуховування, — це обійняти тебе й сказати, що це люди — кринж, а не ти. Де ти взяла сміливість, щоб про це все розповісти?
Я це вважаю не своїм вмінням, а своєю проблемою. Коли в мене все гладко в житті, я взагалі нічого не створюю, не роблю пісні, тому що мені немає про що писати. Я — егоцентрична артистка, і мені є про що писати, тільки коли зі мною щось стається — хороше або тим більше якщо погане. Мені нема куди подіти ці емоції, й тому я висловлюю їх у піснях. Якщо подивитися на всю мою творчість, то перший мій альбом був зі схожою тематикою. Він називався Nimis — "занадто".
Скільки часу в тебе зайняло написати мініальбом і як ти його писала?
Майже всі пісні, крім "Тільки коти", були зроблені до повномасштабного вторгнення. Саме тоді я думала змінити жанр, у якому роблю музику. Я робила електропоп, а хотіла чогось більш лампового, як у Tember Blanche чи "Один в каное". Та з повномасштабною війною я відклала ці пісні, бо вирішила, що вони були не на часі. Я вважала, що недоречно випускати пісні про любов. Потім я все-таки випустила "Не його типаж" як один із синглів з цього альбому. Потім — "Тільки коти". Це, мабуть, єдина пісня, яку я довго мучила спеціально, щоб вийшов хіт. Альбом ми записували і зводили десь пів року. "Тільки коти" ми зробили останньою, і саме її вирішили випускати першою, тому що вона найкраща й залетіла в TikTok. Не дарма я себе мучила. Там стільки версій цієї пісні, ти не уявляєш….
Про новий альбом, "модну музику" та k-pop
Чому ти вибрала поєднувати сумні тексти й веселе драйвове панк-рокове звучання? І як ти прийшла до свого візуального образу?
Мої перші спроби в музику були дуже важкими. Ми орієнтувалися тоді на такі якісь європейські фішки, хотілося зробити якісно, як серйозна попзірка. Але нашій аудиторії це виявилося нецікавим.
І я подумала, що хочу змінити образ, використати той факт, що я не виглядаю на свій вік. Виявила: у людей є дисонанс між тим, що я співаю серйозним голосом серйозну "модну" музику, але при цьому на сцені я виглядаю як 12-річна сором’язлива дівчинка. І цей дисонанс не подобається людям. Так я дійшла висновку, що треба прийти в гармонію зі своєю зовнішністю та образом.
Зі мною не працювали ні стилісти, ні піарники — я шукала свій образ на помилках та витративши купу грошей, ніхто мені це не підказував. Подумала, що хочу пофарбувати брови. Прикольно. А може, ще хвостики зав'язати? Бо щось мені не дуже подобаються інші зачіски.
А потім почалося повномасштабне вторгнення, спонтанно з'явилося оце рок-звучання. І я подумала: реально, можна робити панк-рок про те, що я страждаю, але у веселій манері. Можливо, людей це більше буде приваблювати, ніж коли я буду просто ридати в кожній пісні.
Яку роль в проєкті Alice Change відіграє k-pop?
K-pop — це мій guilty pleasure. Я люблю набагато якіснішу музику, некомерційну. Мені дуже подобається класична музика, я люблю важкий метал. K-pop я почала слухати ще у 2011 році, коли мені було років 15–16. Це моє дитинство, моя ностальгія, я росла разом з цією музикою.
За роки ці артисти досягли таких висот! У них дуже якісний саунд-продакшн, якісна робота з артистами, вони знають, як працювати з аудиторією, як приваблювати молодь. І мені завжди це імпонувало, тому що я не хочу бути в андеграунді, я хочу робити мейнстрим.
Деякі андеграунд-артисти про це висловлюються не дуже добре, кажуть, що Alice Change випускає банальну музику. Я роблю це абсолютно свідомо. Я хочу, щоб мою музику крутили на радіо, щоб взяли на телебачення, щоб люди це слухали. Але при цьому додати якусь невелику ізюминку. Я хочу, щоб мене слухали мільйони. А щоб слухали мільйони — треба спрощувати, на мій погляд.
K-pop і є якраз ідеальним спрощенням. Тут рідко є незвичні тексти, частіше звичайні, наприклад про любов. І головне, що цю музику хочеться слухати не для того, щоб подумати про своє життя. Її хочеться увімкнути на якійсь вечірці чи за миттям посуду, щоб розвантажитися.
Попри те, що k-pop — мій guilty pleasure, я беру звідти приклад. Те, що я читаю реп, — частково заслуга k-pop’у. Можна побачити, що дуже багато дівчат там начитують в ніс, типу твенгом, і я теж намагаюсь такий звук зробити більш "залізним".
У тебе було в житті відчуття, що люди тебе не розуміють?
У мене постійно таке відчуття. Раніше це не дуже впадало в очі, тому що я завжди сиділа вдома, у мене не було активної кар'єри. Я не бачила, що в мене дійсно такі великі відмінності з іншими людьми. Але коли я почала ходити на музичні тусовки, на концерти, то зрозуміла, що щось не те. Я іноді просто приходжу кудись в компанію музикантів, своїх колег, і бачу, що я відштовхую їх, що мене не хочуть запрошувати, що ні з ким знайти спільну мову.
Я іноді запитую їх: у чому проблема? І мені кажуть різні речі: "ти дивна", "ти викликаєш негативне відчуття". Хоча я не агресивна в бік інших, я ніколи не кажу погані речі про інших. Але я кажу погані речі про себе. Мабуть, людей це відштовхує.
Я ходила на діагностування аутичного розладу, але це дуже дорого, тому я не пройшла його до кінця. Мені цікаво, що відбувається. Зрозуміло, що в мене є проблеми, я навіть знаю, які. Але хочеться більш конкретно зрозуміти, що мені робити. Тому що я розмовляю з людьми й не розумію, що я роблю не так.
А коли ти вперше відчула, що щось не так?
Ще в дитинстві. І зараз із моєю кар’єрою, у моїх стосунках з колегами я нібито знову опинилася у школі. Тоді я теж постійно до всіх тягнулася, мені хотілося зі всіма дружити, зі всіма гуляти. Я постійно лізла до всіх, а діти мене відштовхували, не кликали нікуди. Я тоді теж сиділа вдома і думала: "Боже, що зі мною не так?" Мені казали погані речі, що "ця свята Таня — вона якась дивна". Бо я була вегетаріанкою з 14 років, не матюкалася, любила Майкла Джексона, задумувалася про екологію та теми, нецікаві 13-річним дітям.
Це тягнеться ще відтоді. З одного боку, мене люблять тисячі людей, які мене слухають, але вони не знають мене особисто. Але ті, хто мене знає особисто… У мене наразі зовсім немає друзів і я не знаю, як їх заводити. Навіть коли я намагаюся — отримую повний ігнор.
У твоєму EP є пісня "Інстагьорл", де ти розповідаєш про "нарцисів, які нав’язали тобі комплекси". Що для тебе важить суспільна думка?
На жаль, суспільна думка важить для мене дуже багато. Я досі не навчилася не відповідати хейтерам. Мені буде дуже погано, я буду плакати, якщо мені залишать гидотний коментар і я не відповім. Це буде мене дуже довго переслідувати. Так, у мене така неадекватна позиція, що я хочу всім подобатися. І не можу ігнорувати той факт, що хтось може не любити мене просто так. Типу, я ж цього не заслуговую — і тому починаю виправдовуватися.
Щодо "Інстагьорл" — усе, що там написано, і про мене теж. Там було, що "я зроблю собі великі губи" — я реально думала про те, щоб зробити собі губи, тому що я дуже не люблю свою зовнішність. Рядки про "запишуся до спортзалу" — я зараз ходжу на спорт не тому, що хочу цього, а тому, що хочу подобатися людям, виглядати нормально в кліпах. Я хочу, щоб мені не писали, яка я жирна.
Рядки про "Я втоплю у ботоксі" — у мене вже є ботокс, я дуже боюсь старості. І це не лише моя проблема. Майже кожна жінка насправді від цього страждає. Скільки б вона себе не любила, яка б вона не була супермодель — їй кажуть, що старіти — це неприкольно. Кажуть, що ти маєш зробити те, те і те, щоб якомога довше не було зморщок на твоєму обличчі. Кажуть, що ти маєш ходити в спортзал, робити ін’єкції, бути з макіяжем тощо. Через це дуже багато дівчат, майже всі, комплексують про свою зовнішність. І всі їхні старання спрямовані на те, щоб задовольнити суспільство, щоб тебе поважали, щоб тебе взяли на роботу, щоб ти могла знімати якісь відоси в TikTok чи бути артисткою. Це велика проблема.
Усі мої пісні мають особисті історії. Цю пісню я зробила одночасно з "Не його типаж". Той хлопець, який мене кинув, сказав мені, що я не піклуюся про себе, не доглядаю за собою, не займаюся спортом і ночами заїдаю стрес. Але прикол був у тому, що я тоді займалася спортом, не їла по ночах, доглядала за собою, у мене було 500 баночок засобів для шкіри. Тобто людина настільки була зарозумілою, що на основі мого зовнішнього вигляду зробила висновки, які мене не стосуються. Ось чому я назвала його нарцисом.
Про тривожність, хейт та страхи проблеми покоління
Ти говорила, що ти соціофобка. Це проявляється в тебе з дитинства чи це набуте?
Це почало різко проявлятися, десь коли мені було 13 років. Я пам'ятаю той рік дуже добре: я все літо просиділа вдома, і у мене почалися перші ознаки депресії. Тоді я, звичайно, про це ще не знала.
До 13 років я була найпопулярнішою дівчинкою в школі, я любила себе. У мене була завищена самооцінка, що поширено для дітей, я знала, що я прекрасно співаю. Я вважала себе гарною, що дивно, бо я була товстенькою дитинкою. Мене любили хлопчики й на День святого Валентина дарували купу валентинок.
Але в 13 років щось різко змінилося. Я почала дивитися в дзеркало і розуміти, що щось не так. З того самого часу в мене розвилася сильна соціофобія. Я стала боятися дзвонити людям, знайомитися в компанії, у мене почалася тривожність, з’явився страх сцени.
Пам’ятаю, що коли тільки приїхала до Києва, то зустрілася зі своїми колишніми однокласниками. І вони тоді сказали мені, що в школі я дуже дивно поводилася. А потім вони зрозуміли, що я досі поводжуся дивно. Вони думали, що я виросла і щось змінилося. Ні. Всі відгуки про мене — це як про щось дивне, щось незрозуміле.
Як ти навчилася цим жити?
Я не навчилася. Вчора, як тільки я закінчила всі свої справи, я почала ридати. З’явилися думки: "Боже, я зовсім одна! Що робити? Зараз усі люди можуть сходити й погуляти з кимось, всім зараз весело, а я сиджу просто одна вдома, у мене кіт поряд. Невже я буду сама до самого кінця?"
Таке відбувається постійно. Я не навчилася з цим жити. Я просто забиваю своє життя спортом, виходами у кав'ярню, купою робіт, музикою, соцмережами, підтримую зв’язок з фанатами. Але коли у мене вільна хвилина, я розумію, що, боже, мені нічого не подобається. Тому я думаю, що не навчилася жити. По-хорошому, треба ходити на психотерапію, але це дорого. Я ходжу туди, коли є безплатні опції.
Мені здається, це проблема нашого покоління. Ми залежні від чужої думки, від картинки в соцмережах. Паралельно ми живемо в умовах війни, яка для тебе триває з 2014. Гадаєш, зараз виросло тривожне покоління?
Ну, взагалі, так. Я багато читала про теорію поколінь. Про міленіалів кажуть, що це таке, як сказати, недолуге покоління. Це узагальнення, звичайно, але кажуть, що в нас багато ментальних проблем, що ми покоління, яке так і не виросло. Наші батьки — зовсім інші, вони вже в нашому віці мали й хату, й сім'ю, і машину. Тому вони капають нам на мізки.
Як з цим справлятися? Перша думка про те, що вдатися до психотерапії. Я, наприклад, ще роблю медитації. Зараз проводжу експеримент — намагаюся відстежувати власні погані думки про себе. Думки можуть впливати на твій психічний стан, і коли ти себе "обсираєш" постійно, то це його погіршує. Я вирішила спробувати проконтролювати себе і якось насильно замінювати ці думки. Роблю це вже третій тиждень. На це потрібно стільки сили, я втомлююся говорити собі: ні, я гарна, ні, у мене все добре, ні, я дуже талановита, я молодець. Мій мозок чинить супротив, і я одразу починаю тривожитися. Але я не можу нічого точно радити, тому що від жодного зі способів мені поки не стає краще. Якби не мої фанати, я б лежала в шмарклях цілими днями. А так у мене є люди, які мене хвалять, які мене люблять. І це трохи підтримує.
Ти говорила про нав’язані суспільством очікування щодо віку, наприклад у треці "Уже не 19". Чи під силу твоєму поколінню змінити ці патерни?
"Уже на 19" — це фокус-трек альбому, у цю п’ятницю виходить до неї кліп. Я дуже люблю цю пісню, щоразу, як її слухаю — у мене істерика. Вона відірвана від серця.
Чи можемо ми змінити патерн… Я відкрито кажу, що мені 27 років, і люди в коментарях завжди дуже дивуються цьому. Усі вважають, що я однолітка Структури Щастя, Vioria — усіх оцих зірочок, з якими ми одночасно вийшли у світ. Але я майже на 10 років старша за них. Люди не звикли бачити майже 30-річних жінок у стереотипно підлітковому одязі, з червоними бровами, в колготках у сітку. І мені дуже хочеться таким способом поламати цей стереотип, щоб люди мого віку не соромилися починати.
Часто буває, що тобі вже майже 30, ти випробував усе, як я. Я ж скільки разів пробувала вийти на сцену, випускала пісні, була на кастингах. З мене сміялися, мене ображали, не слухали, казали, що в мене немає жодних шансів. Я мала б здатися. До 50 років намагатися, чи що? Так! Я хочу, щоб люди намагалися до 50, хочу, щоб бачили мене, ТУЧУ, Alyona Alyona, Катю Павленко з Go_A. Я хочу, щоб було більше зрілих артистів, моделей, художниць, щоб ми показували приклад. І саме оці приклади розвінчують стереотипи. Щоб люди розуміли, що не тільки в 16 ти можеш стати молодою крутою зіркою, не тільки у 18 ти можеш стати TikTok-блогеркою.
Коли мені буде 30, я спеціально буду всюди казати, що мені 30, щоб люди розуміли, що це не вирок.
Назва альбому ALICE CRINGE — це реклеймінг. Поясни, що це і як він тобі допомагає тобі пережити неприємний досвід?
Реклеймінг — це коли ти береш образу і змінюєш її значення, починаєш її використовувати на свою адресу.
Я побачила, що друзі мого хлопця мене булять — за моєю спиною заміняють моє ім'я словом "кринж". Вони дали мені прізвисько, і мені було боляче від цього. Я нібито знову потрапила в школу, нібито я знову та маленька дівчинка, над якою можна знущатися. А потім я подумала: "Окей, якщо я дивна, якщо реально люди мене не сприймають і дозволяють собі таке, я просто візьму це під свій контроль". І мені стало легше.
Хейтери теж залишають мені багато коментарів, типу "твоя музика кринж", "ти — кринж", "кринжовий альбом". І я взяла це у свої руки. Тому альбом називається ALICE CRINGE. І тепер я відповідаю хейтерам, які називають мене "кринжем": "О, у мене, до речі, виходить альбом ALICE CRINGE, вам сподобається".
У цьому ще, мабуть, є трохи помсти, тому що тепер про цей випадок і про цих людей знають усі. Я, звичайно, не кажу їхні імена — бо навіщо? Але, можливо, інші люди 300 разів подумають потім, перш ніж когось ображати, особливо творчих людей. Бо потім про вас вийдуть пісні чи альбом.
Тобто однією з цілей EP є відповісти тим, хто тебе образили? Наприклад, як у пісні "Гори у пеклі".
Ну, приблизно так. Взагалі, я дуже люблю порівнювати себе з Тейлор Свіфт, тому що в неї дуже багато пісень про її колишніх. Навіть коли вона вкотре з кимось розходиться, завжди фанати радіють: "Ура! Буде новий альбом!" І коли Тейлор в інтерв'ю запитують: "А з тобою не будуть боятися зустрічатися, якщо ти про кожного будеш писати отакі пісні?" Вона відповідає: "Якщо хлопець не хоче, щоб я писала про нього пісні, — не треба робити мені боляче".
Я роблю те саме про кожну людину, яка робила мені боляче. Особливо про хлопців. Абсолютно кожного, хто мене образив, я оспівую. Це і є моєю відповіддю їм. Пісня — це нібито спосіб отримати хоч якийсь бонус за страждання. Не дарма були ці сльози, тепер у мене, наприклад, сто тисяч прослуховувань, на цій пісні. Це спосіб не просто помститися, а пережити ситуацію і взяти з неї користь.
Ти також зазначала, що тобі важливо говорити про нейровідмінність. Чому?
Моя першочергова місія — це довести, що, навіть маючи ментальні проблеми, через які тебе не люблять, через які ти не можеш встати з ліжка, щоб почистити зуби, ти все одно можеш чогось досягти. Дуже часто, коли стаєш отаким "вигнанцем", ти думаєш, що все, ти ніколи не будеш щасливим. Мені дуже важливо дати приклад цим людям. Тому що ми бачимо дуже багато прикладів людей, які впоралися: Біллі Айліш, яка страждала на депресію. Ми бачимо приклад Alyona Alyona, яку не приймає суспільство через її фігуру, але вона себе обожнює. А я думаю, що деякі з людей — таких, як я, — теж хочуть бачити людину, яка не впоралася.
Я іноді валяюся цілий день в ліжку, не можу завести друзів, не можу дивитися на себе в дзеркало. Я дуже хочу бути таким прикладом, щоб якась дівчинка 13 років, яка хоче, перепрошую, вбити себе, побачила мене, побачила, що я теж не хочу жити. Але в мене купа фанатів, я отримую любов, я пишу пісні про це, я черпаю з цього натхнення. І навіть у такій ситуації можна знайти якесь світло, як знайшла я.
Я пам'ятаю, якось мені писала дівчина. Казала, що вона слухає мою музику, коли їй здається, що вона не має права жити, — і так їй стає легше. Я зберегла собі цей коментар, щоб завжди пам'ятати, заради чого я творю. Заради таких людей я пишу. І я хочу, щоб їм ставало легше. Кожен має право на успіх, на гроші, на творчість, на прийняття.
І насамкінець: як би ти хотіла, щоб люди ставилися одне до одного?
А можна матюкатись?
Можна.
Я хочу, щоб всі одне від одного від***лись. Щоб людина дивилась, наприклад, як танцює якась повненька дівчинка: і якщо у цієї людини це викликало не дуже хороше відчуття й вона хотіла б, щоб ця дівчинка сходила до спортзалу, — то вона просто прогортала це відео. Або, наприклад, ти бачиш, як хтось погано співає. І ти такий розумний, закінчив там якусь консерваторію і знаєш, що людина занижує ноти. І терміново тобі треба сказати, що ця людина хріново співає. Але натомість — ти прогортаєш далі.
Є різниця, коли якась людина, наприклад, співпрацює з росіянами. Тоді тобі реально треба написати їй: "Послухай, тут є проблема. Я не хочу підіймати на тебе шакалячий експрес, але якщо ти не вирішиш її, будемо вирішувати це публічно". Та зовсім інше, коли людина робить музику, яка тобі не подобається, малюнок, який тобі не подобається, чи у неї животик стирчить, і ти чомусь до***уєшся.
Я просто хочу, щоб люди не чіпали одне одного, коли це не стосується їх. Просто, щоб не ображали одне одного з ніх**. Щоб просто всі жили в мирі, любові й не називали свою дурну думку здоровою критикою.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
