Нещодавній пост письменника Винничука про його звернення до російських архівів збурив соціальні мережі. Літературна спільнота критикувала письменника за неетичний вчинок, зокрема обурювалася оплатою послуг у Росії, навіть якщо це стосується роботи з архівами. Але були й люди, які звертали увагу на те, що російські архіви досі залишаються важливими для українських науковців, адже там можна знайти рідкісні наукові матеріали, книжки та документи.
Літературознавець Ростислав Семків критично ставиться до роботи в російських архівах під час вторгнення. У коментарі Суспільне Культура він пояснив, що на час війни потрібно припинити будь-які контакти з інституціями окупанта і до цього слід закликати інші країни.
"Як політично й економічно, так і освітньо та культурно вони мають опинитися у вакуумі. Це засвідчить, що ніхто не поділяє їхніх позицій, і у них вони самотні. Зараз час всім замислитися про наші дії й до повної перемоги української зброї перестати діяти за звичними схемами. Людина може зробити помилку, але краще від помилок утримуватися наперед. Тому поки що варто зробити паузу. Користуватися нашими та закордонними (європейськими, американськими) архівами, які діють онлайн".
Дискусія довкола архівів і Юрія Винничука порушила проблему про джерела та оригінали, які були вивезені з України й нині доступні лише в Москві. Як історикам та дослідникам, що верифікують дані, працювати з цим "недоступним матеріалом" — враховувати його та продовжувати свої дослідження? Як відсутність доступу до цих архівів вплине на історичну науку?
Суспільне Культура звернулося з цими питаннями до двох історикинь Ірини Склокіної та Тетяни Пастушенко.
Ірина Склокіна, кандидатка історичних наук, дослідниця Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів)
Користання з російських архівів, як і дослідження тем російської історії, є важливою частиною антиколоніальної практики. Як колонія у культурному сенсі, Україна надто довго займалася переважно вивченням самої себе, а метрополійні центри вважають важливим і мають ресурси, зокрема людські, переміщені з околиць, для вивчення усіх закутків світу. Тому використання джерел із російських архівів українцями є невіддільною частиною перевертання цієї тривалої культурної ієрархії, зміною владних стосунків у сенсі "хто кого має право вивчати". Водночас фахові дослідники розуміють політичну заангажованість архівів, їхню залученість у політичні проєкти та насильство, їхні структури, які диктують схеми мислення. І їх, безумовно, слід вивчати критично.
Щодо методів доступу до архівів, то кожен відповідальний дослідник має зробити максимум можливого охоплення джерел. Наприклад, звертатися до опублікованих збірок (яких насправді було багато у 1990-ті та ранні нульові), дивитися архіви російських імперських структур, які доступні зараз, зокрема у Фінляндії, балтійських країнах, інших країнах колишнього СРСР, країнах соціалізму. Нам варто творчо осмислювати наші теми, щоб зрозуміти: які частинки пазла можуть бути у яких архівах.
Що стосується архівів у самій Росії, то тут доводиться хіба що розраховувати на допомогу дослідників із третіх країн, які можуть працювати там та неофіційно скопіювати документи для колеги-українця. Однак це загрожує безпеці й західних дослідників: неодноразовими були випадки відмов у доступі або навіть висилки з Росії під надуманими приводами. Тому етичність такого прохання про допомогу до дослідників із третіх країн має бути належно зважена.
Резюмуючи, зауважу, що максимальний пошук джерел є не тільки професійним обов'язком з погляду сучасних стандартів, але також і певною відповідальністю перед майбутнім. Адже зараз ще залишаються певні можливості отримати історичні документи, що можуть бути вкрай важливими для певних аспектів історії, але у майбутньому вони можуть стати повністю закритими або навіть знищеними, що цілком можливо у тоталітарній країні.
Тетяна Пастушенко, старша наукова співробітниця відділу історії України періоду Другої світової війни Національної академії наук України (Київ)
Пост у фейсбуку українського письменника Юрія Винничука про те, що він не може оплатити скан-копії з російської бібліотеки, збурив українське суспільство і порушив декілька важливих проблем. По-перше, це залежність українських наукових і культурних досліджень, проєктів від документів та матеріалів, які зберігаються в центральних архівах, бібліотеках Росії, насамперед у Москві й Санкт-Петербурзі. Це сталося внаслідок цілеспрямованої колоніальної політики, коли саме в центральних установах імперії концентрувалися важлива інформація, артефакти про події на всій її території.
Я можу говорити у цьому контексті про історичні документи ХХ століття, які стосуються Другої світової війни. Так от, ці матеріали не лише концентрувалися в центральних архівах, але вони були засекречені, до них неможливо було отримати доступ, навіть у часи короткої лібералізації російського суспільства в 1990-х та на початку 2000-х років. Ба більше, часто документи в українських архівах (або казахських чи інших) цілеспрямовано знищували, й залишалися єдині екземпляри в центральних установах.
Так сталося і з літературними творами, авторів яких репресували в радянські часи. Їхні книжки й журнали знищували, залишалися контрольні екземпляри у центральних бібліотеках Москви та Санкт-Петербурга. Очевидно, саме таке рідкісне видання розшукав письменник Юрій Винничук і намагався отримати його копії. І я на всі 200 відсотків згодна з думкою казахської дослідниці Ботакоз Касимбекової, інтерв’ю з якою нещодавно опублікували на Суспільне Культура, що "копії центральних архівних колекцій Москви та Петербурга царських і радянського періодів мають бути повністю передані всім колишнім республікам, і не тільки ті, що стосуються їх, а повністю всі копії всіх центральних архівів". Це необхідна частина деколонізації нашої історії, нашої культури та нашого життя.
По-друге, допис львівського письменника показав, що санкції проти Росії таки працюють. І дотримання цих санкцій стосується не лише російських громадян чи міжнародних компаній, але й українських громадян. Так, це незручно, це неприємно, це змушує нас змінювати свої плани. Але це той мінімальний наш дискомфорт, який ми можемо перетерпіти заради досягнення нашої головної мети — визволитися з-під імперського впливу, відстояти існування своєї держави.
По-третє, цей допис обурив багатьох шанувальників Юрія Винничука через якусь його нетактовність, я б сказала. Він з’явився у соціальній мережі на третій день після найбільш руйнівної атаки Львова російськими ракетами, коли загинули люди, десятки було поранено. На фоні цієї трагедії повідомляти про проблеми з оплатою коштів бібліотеці в Росії… Мені здається, про це можна було і не оголошувати. Це дуже схоже на наше традиційне мислення: всі мають дотримуватися закону, а мені й моєму кумові можна його порушувати, бо я ж займаюся такою важливою справою. Але санкції проти Росії мають бути для всіх — і для письменників та вчених.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
