Суспільне Культура публікує текст письменниці Оксани Луцишиної, написаний про її подругу, поетку Вікторію Амеліну.
In memoriam.
Тепер мені здається, що я знала Віку Амеліну завжди. Цей останній тиждень був пекельним — і чеканням, і вже-знанням, і неможливістю із цим знанням примиритися. Як тепер уявити собі життя без неї? З чого взагалі починати?
Ми познайомилися у 2014 в Нью-Йорку, — але не в тому, де вона потім робитиме фестиваль, — на поетичних читаннях НТШ (Наукове Товариство імені Тараса Шевченка — Ред.). Ми тоді не мали змоги по-справжньому поговорити, бо компанія була велика, і, попри трагічні історичні обставини та початок війни на сході України, як усі компанії однодумців, щасливо-шумна. Вікторія підписала мені примірник "Синдрому листопаду". На той час я вже чула про неї від колег і друзів, зокрема від Маріанни Кіяновської, яка першою сказала, що проза Амеліної — унікальне явище в нашій літературі, й читати треба обов’язково.
… Віка завжди мала багато запитань, дуже різних — про окремі тексти, про літературу, про якість написаного і не написаного, про мотивації вчинків, навіть тих із них, про які давно не замислюєшся, бо вони стали рутиною, про мале і велике. У 2016-му, коли я приїхала до Львова, то вже була зовсім інша Віка, не та тендітна дівчинка, яка обережно, мов у холодну воду, входила у досі не дуже добре знайомий їй світ літературних тусівок. Тоді вона вже дописувала свій другий роман, "Дім для Дома". Можливо, це був трохи сумний для неї рік, бо письмо, як би вона не любила процес (і результат), здавалося, не принесло їй сподіваного: не полегшило її болю — за Україну, за схід, за дітей сходу. Зрештою, її завжди цікавило щось поза літературою. На фото ми на виході з легендарної "Дзиґи" — Жанна Слоньовська, Мар’яна Савка, Вікторія і я, але обличчя Вікторії сумне: вона мов дивиться у простір на щось, видиме лише їй одній.
А далі це була вже близька дружба, як усі близькі дружби, ні на що не схожа, крім себе самої — таких речей не опишеш і не перекажеш, всі ці опівнічні розмови і смішні прізвиська, які ми давали одна одній. У нас бували часи, коли ми реготали, а бували й такі, коли плакали — іноді поруч, частіше ж — одна одній у слухавку. Писали одна одній — "поговори зі мною, мені дуже погано" — не соромлячись і не приховуючи болю. Якщо читати цю довгу, багаторічну переписку, може скластися враження, що ми говорили переважно про біль. Але ж, може, друг — це найменш надійний у світі оповідач, якщо говорити літературними термінами. Віка, щоправда, не говорила літературними термінами. Вона часто підсміювалася сама з себе, мовляв, вона ж не вивчала в університеті філологію.
Я казала їй щоразу, що нема сенсу уявляти собі літературу, мов якусь екзаменаційну сесію десь у башті зі слонової кістки, чи, якщо за Фаулзом, із чорного дерева. Що навпаки, набагато цікавіше і цінніше, коли в літературу приходять люди з різними — і не тільки "філологічними" — біографіями. Зрештою, я і зараз пишу історію дружби, а не історію літератури… Мені здається, так Вікторії би більше сподобалося.
У 2019–2020 родина Віки — вона сама, її син і чоловік — жила у Бостоні, у районі Бруклайн, від якого було недалеко і до Кембриджу, де розташований Гарвард. Я приїжджала туди кілька разів, одного разу — з приводу видання бостонським видавництвом "Ерроусміт", головним редактором якого є письменник Аскольд Мельничук, моєї поетичної збірки у перекладах англійською. Здається, Віка тішилася з того видання навіть більше, ніж я, одразу потягла мене вечірнім засніженим Кембриджем у якусь забігайлівку з устрицями та вином, і змусила мене, котрій важко бути в центрі уваги навіть власної камери айфона, сфотографуватися з книжкою — ну як це ні, ти що, це ж твоя книжка, це треба відзначити й зафіксувати для історії, це дуже важливо. Тоді ж Віка вчилася якийсь час у Гарварді, беручи курси з креативного письма. Писала англійською. Її колеги по цих курсах, викладачі та нові друзі — як-от Аскольд — любили її, всі пророкували їй велике літературне майбутнє навіть у цій чужій, чи майже своїй (адже Вікторія жила якийсь час у Канаді з батьком), мові. Але їй не було добре у цьому великому холодному місті, достеменній колисці поетів, одному з головних міст культурної мапи Сполучених Штатів. Її завжди щось гнало і мучило, вона страждала без України, без сходу. Власне, і її спроби писати прозу англійською були про Україну, про схід, про війну.
Коли у 2020-му почалася пандемія, наш спільний із нею запланований вечір у НТШ, звичайно, довелося скасувати, а ми вже налаштовувалися на буття-разом бодай на кілька днів у Нью-Йорку (хоч і не в тому, який вона так любила). Після 24 лютого 2022 року внутрішні календарі українців назавжди помінялися, і пандемія просто загубилася, втонула, мов Атлантида, у морі нового болю, але тоді, навесні двадцятого року, це було страшно. Здавалося, всі ми стали персонажами якогось фентезі, й на нас суне армія пітьми: у новинах щодня публікували цифри, скільки людей у Штатах загинуло, скільки захворіло. Вікторія ходила гуляти щовечора понад річкою Чарльз і телефонувала мені, і ми говорили досхочу.
Влітку мені довелося терміново шукати інше житло й розлучатися, а довкола мене була в усіх сенсах пустеля: пандемія розладнала тонкі механізми приятельських стосунків, Україна була далеко, і я не знаю, що було би зі мною тоді, якби не Віка — коли я ходила дивитися на квартири, вона теж дивилася їх зі мною, по відеочату, вислуховувала мої вагання і давала поради.
А потім вона повернулася в Україну. Ми далі розмовляли, хоч і рідше — тепер у неї був Нью-Йоркський фестиваль, на який вона одразу ж запросила мене (віртуально, бо приїхати у мене не було змоги), були статті і есеї, і вона кинулася в роботу, мов у стихію. Хоча, як колись зауважила Юлія Мусаковська, Віка і сама була стихією. Вона завжди хотіла, щоб її друзі були якомога повніше включені в її життя, і, каюсь, через власну роботу я не встигала за нею, відставала, щось не дочитувала, не записувала якесь відео, яке вона просила. А вона перепрошувала за огром присланого і казала тільки, що хоче, аби я була частиною її життя, аби я знала, чим вона зараз живе…
З лютого 2022 року вона робила все, що могла, для своєї країни: рятувала, писала, била в усі дзвони, інформувала, збирала докази воєнних злочинів. Шукала закопаний щоденник закатованого Володі Вакуленка. Розповідала мені про врятовані родини з окупованих територій, писала про них, як про рідних, — "це тепер моя родина, і вони живуть у мене". Побачилися ми вже аж у грудні 2022-го, у Кракові, куди Віка приїхала до сина. Я їхала в Україну — всього на півтора тижня, обійняти своїх.
Ми зустрілися у старому центрі й обійнялися — Краків сяяв різдвяними вогнями. Мене вразило, як змінилася Віка: її обійми, завжди ніжні, стали ще і міцними, її власна сила пружно вирувала довкола неї, мов океан довкола острова. Ми провели кілька годин разом, за розмовою: вона розповідала мені про Truth Hounds, я їй — про свої сни, у яких я опинялася в окупованому місті, де палали пожежі, і в останній момент мене рятував якийсь невідомий потяг. Я ішла ним, не знаючи, чий він, наш чи їхній, чула українську мову, видихала і прокидалася. Бідна моя, казала Віка, та це ж у тебе нічого так собі вторинна травма, — і питала: "Можна, я тебе обніму? Я тепер всіх питаю з того часу, як почала працювати з людьми, які пережили насильство".
… Про що вона писала? Я читала багато її текстів, і опублікованих і ні, дуже різних — вона почала писати вірші й соромилась їх, час від часу присилаючи мені один чи два з іронічним коментарем — от, мовляв, хвилинка графоманії. Про її прозу я колись казала, що то проза нюансів — не деталей, які, всупереч поширеній думці, можна-таки вигадати, а власне нюансів, емоційних, історичних, усяких.
"Дім для Дома", зокрема, привабив мене знахідкою з песиком-оповідачем: без цього історія була би трагічною, а завдяки цьому симпатичному оповідачеві вона вийшла збалансованою. Це була історія, в якій знайшлося місце для любові, а не тільки для горя. Для мене це налаштування роману, ця особлива тональність ставила його в контекст не тільки української, але і світової літератури — то була оповідь, не замкнена на стражданнях без виходу. Віка писала не лише про те, як мучилися, але і як любили (в Аушвіці, як казав Імре Кертеш). І ще — вона однаково міцно любила усіх своїх персонажів, і неможливо було вгадати, до кого вона почувається ближче, з ким асоціює себе. Вона і в цьому тримала баланс, її любові вистачало на всіх навіть і в цих світах.
Я дописую цей текст, цей біль за Вікою, а за вікном у мене луплять феєрверки, мов канонада нового дня: у Сполучених Штатах завтра свято, День Незалежності. Мов звук війни, мов найгірший з усіх тригерів, найболючіше з усіх нагадувань. Підіймаю свої старі записи, пости в соцмережах, щось вишукую, щось, що, можливо, забула, і що дуже треба про Віку сказати. Наражаюся на якісь світлини, які ми висилали одна одній, бачу її ніжне обличчя, її улюблені чорні сукенки, яких вона мала цілу колекцію, і ледь не скрикую від болю.
Втрата — це коли боїшся прокинутися зранку, випасти із рятівного сну.
Восени Віка мала їхати в Париж на престижну стипендію Колумбійського університету, на яку її відібрали з тисяч кандидатів, писати документальну книжку про війну, про жінок, які пишуть про війну. Людина такого масштабу часто сумнівається у собі, і не раз Віка писала мені у важку хвилину, що, мовляв, нічого в неї не виходить із цим письменництвом, все якось не те і не так… Але жодного разу вона не сумнівалася у цій своїй книжці.
…А у травні одна рідна людина вивезла мене, вічно заморочену, на море, у прекрасний куточок світу, на острів із затишними бухтами. У бухтах бриніли хвилі, я не втрималася і записала для Віки коротеньке відео. Вона завжди любила один мій вірш, який сама я називаю віршем про котів, хоча про котів там насправді один рядочок — вірш про те, що всі на світі добрі сили — за тебе.
Море, окрема, теж —
чуєш, море шумить?
це воно каже тобі — я за тебе
за тебе
Я вимовила ці слова, записуючи для Віки хвилі, котрі — за неї, назавжди за неї, у цьому світі й в усіх можливих світах.
Оксана Луцишина — українська письменниця, перекладачка, літературознавиця. Членкиня “Українського ПЕН”. Лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року за роман "Іван і Феба" (Видавництво Старого Лева, 2019). Викладає українську літературу в Техаському університеті, Остін, США.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
