Людмила Вакуленко — староста селища Козача Лопань, розташованого за п'ять кілометрів від РФ. Посадовиця майже рік була підозрюваною у держзраді. Під час окупації вона потрапила на відео російських пропагандистів, що дало слідству підстави для підозр про її роботу на росіян.
Про випробування кримінальною справою, життя селища під час та після окупації — інтерв'ю Людмили Вакуленко.
Селище після деокупації
Які зараз у людей в громаді настрої?
Звичайно, чекаємо усі перемоги. Але дуже схвильовані тим, що відбувається кожного дня у нас на території. Це постріли, автоматні черги, усе буває. Тому різні настрої.
Скільки лишилося людей від довоєнної кількості?
До початку цієї страшної війни було зареєстровано 5000, а усього було близько 7000, бо були такі, що незареєстровані, вони і зараз є. Зараз залишилось 1700 чоловік.
Хто ці люди переважно, якщо узагальнити?
Переважно, це люди середнього і старшого віку. Молоді, на жаль, виїхали.
Це вже після деокупації?
Коли нас окупували, то ще два тижні можна було виїжджати. Люди просто сідали в автомобілі, забирали, що поміститься, в тому і їхали.
А під час окупації?
А під час окупації можна було виїхати через Російську Федерацію, і через третю країну, і тоді вже можна було в Україну в'їхати. І тоді виїжджали люди.
Що ви знаєте про людей зараз, які виїхали з громади? Скільки з них в Україні, скільки в Росії, скільки в Європі?
Близько 70% — в Україні. За РФ не можу сказати. Знаю, що є люди, які залишились, але точно не можу сказати.
Якщо людина, яка виїхала, зараз вийде з вами на зв'язок і спитає, чи варто повертатися, що ви відповісте?
Це кожна людина буде вирішувати сама. Щоб відбудовувати, ми ще не дуже. Вони руйнують, а ми вікна забиваємо, дахи латаємо, чекаємо перемоги. Дергачівська міська рада давно працює по відбудові будинків, всієї інфраструктури, а Козачу поки що ні, ще не можна.
Не має сенсу лагодити, бо завтра можуть зруйнувати?
Так. Я думаю, дрони, які вони запускають, бачать все, що ми робимо. Ми не тільки вкриваємо дахи, ми ще садимо квіти, дерева, бо відбудовувати дахи не можна, бо може "прилетіти", а дерево росте вже.
Обстріли щодня?
Майже щодня. Буває, що і вертольоти підлітають близько і стріляють. Ми чуємо танки. У нас вже і діти знають, це танк стріляв. І буває артилерія, і з мінометів.
Про дітей у громаді
Ви згадали дітей. Є діти в громаді?
Є 64 дитини різного віку.
Це батьки не вважають небезпеку таку загрозливою чи люди в безвихідному стані, не мають, куди поїхати?
Різні є. І такі, що вже повернулися. З'їздили до Харкова чи ще далі, повернулися додому і тут живуть. Деякі не виїжджали, починаючи з окупації.
В Куп'янському районі найбільш уражені громади: Дворічна, Куп'янськ, Куп'янськ-Вузловий. Там йшлося навіть про примусову евакуацію не тільки дітей, а й дорослих. Як ви до цього ставитесь чи, можливо, треба й у вас так?
Козачолопанський старостинський округ складається із селища міського типу Козача Лопань, яка за п'ять кілометрів до кордону, і чотирьох сіл, зокрема, села Ветеринарне, Гранів. Спочатку там були діти, й всі виїхали. Жодної дитини, жодної маломобільної людини немає. Просто є люди, які можуть перебігти, перейти, але вони категорично відмовляються виїжджати. Нам дуже допомагають військові. Їм же треба хлібом забезпечити, там же немає нічого: ні магазину, ні підвозу. Це дуже важко, але вони тримаються. І коли приїжджають в Козачу, то перш за все, біжать і забирають хліб. 20 людей, зрозуміло, не так багато.
Для них Козача — це вже безпечна зона?
Так. Це не 50 метрів. Це ще менше. Там ставок, це наш ставок. А за ставком був колючий дріт. Не можна, щоб з таким сусідом такий дріт був, там вже стіну величезну треба робити.
Що працює у селищі
А в самій Козачій, якщо людина приїжджає, працює щось: магазини, аптеки?
Так. Після деокупації, 11 вересня, у нас через два місяці почали відкриватися два магазини й три кіоски. Продуктові, у нас немає жодного господарчого. Морозиво вже навіть можемо купити.
А люди живуть переважно з гуманітарної допомоги чи є гроші в тих, хто лишився?
Вже є гроші. У нас залишилися пенсіонери. І весь період окупації не отримували пенсії, а зараз "Укрпошта" привозить два рази на тиждень. Можемо заплатити за світло, за газ. Тобто повертається цивілізація. Відновили світло, газ.
Живуть не тільки з гуманітарної допомоги. У нас є магазин, куди привозять гумдопомогу: макарони, крупи, тушонка, засоби гігієни, для прання.
Одна аптека працює за гроші. Амбулаторія загальної практики сімейної медицини — три сімейних лікарі, дві медсестри, які варті багато чого. Вони можуть все, що завгодно: і рану зашити, і кардіограму зробити. І нам ще багато попривозили ліків. З Литви приїжджали медики-стоматологи, які зібрали дуже багато людей: рвали, пломбували.
Лікарі, які до нас приїжджають, вони до нас так ставляться... Лікар працювала десь в іншій країні, говорить: "Тільки початок повномасштабної війни, я розраховуюсь і їду до України".
І завдяки міжнародним партнерам і такій допомозі ви маєте якийсь запас безплатних ліків?
У нас багато. Я дивлюся, в аптеку мало хто заходить, бо можна зайти в амбулаторію і ліки дадуть безплатно.
Який ваш прогноз на зиму?
Ми ж вже пережили зиму. Пережили з буржуйками, бо її можна поставити у підвалі, не тільки в будинку, бо ми ж боялися обстрілів, і вони не закінчилися. Якщо ситуація не зміниться, дуже б хотілося, щоб змінилася, то ми переживемо.
Генератори є. Не в усіх, але хоча б телефон зарядити, щоб світло якийсь час було. Звичайно, коли не було світла... І зараз перебивають ще дуже часто, що ми залишаємося без світла.
Як часто?
Кожного тижня буває, що перебило. Але ремонтують. Буває, без світла і день, і два, і три. Але тільки повідомляємо, одразу приїжджає бригада й працює під обстрілами. Це наші герої, як на передовій хлопці.
Чи працює рятувальна, пожежна служби?
Є ДСНС наші, які працювали й коли була окупація, вони не змогли тоді своєчасно виїхати, потім їх не випустили. Вони весь час, як тільки пожежа — виїжджали, рятували будинки, людей. І зараз вони є. У нас же ще мінна небезпека залишилася дуже актуальною. Усі поля цьогоріч не засаджені.
А городи у людей?
Городи у людей засаджені. Та й ще й у сусіда город, а він в Польщі, можна засадити. Сусіди з радістю. Інакше воно заросте бур'яном.
А в чому різниця? На полях небезпека, а на городах безпечніше?
На городах безпечніше. От ми жили в окупації, можливо, щось впало. Але ми бачимо й одразу повідомляємо ДСНС й вони приїжджають і дивляться. Потім ми можемо сказати нашим військовим. Тобто в кого була потреба, вже звернулися. А поля заміновані й ми туди не ходили. Це вже буде після війни. Я думаю, що тоді ми зможемо вигнати трактори на поля.
Чи працює швидка?
Щодо швидкої допомоги. У нас є зв'язок, не завжди. Vodafone у нас гарний зв'язок, Київстару у нас немає, не відновили. Є ще будинки, у яких є Starlink. Вночі, якщо трапляється біда, або приступ якийсь, то це з Дергачів. До нас хвилин за 15 приїжджає. Дороги більш-менш поремонтовані.
Не відмовляються? Такого, що їдьте, везіть самі немає?
Ні. У нас взагалі про таке мови не йшлося. Це коли ми в окупації були. Вони людей наче на Білгород везли.
Російська швидка не приїжджала?
Приїжджала, коли були обстріли, поранені. Вони самі обстріляють, а потім треба було везти. Приїжджала з Білгорода.
Окупація: особистий досвід старости
А як загалом люди поводилися під час окупації?
По-різному. Давайте, я можу за себе сказати. Я не була в полоні. Я тільки читала, бачила і зараз дивлюсь, коли люди повертаються з полону. Мені здається, це найважче, хлопцям, які воюють, потрапити в полон. Це страшна ситуація. Окупація — це той же полон. Нам не можна було просто ходити по вулицях. Ні, ті, хто працював на окупантів, ті ходили. Я, наприклад, взагалі нікуди не виходила. Це приниження взагалі. Забрати у людину волю — це взагалі.
Страх, безпомічність?
Що хочуть, те й можуть зробити. Я не боюсь фізичного болю, для мене це не страшне. Страшне, коли ти йдеш, і тобі на зустріч йде військовий їхній, і в тебе всередині все просто холоне і стискається. Мене не били, те, що робили з іншими людьми, забирали у підвали. Це окрема тема. З нами треба працювати психологам чи навіть психіатрам. Люди ні з того ні з сього починають плакати. Мабуть, вони у нас не рік життя забрали. Я собі так в голові вкладаю: це було життя до війни й зараз, коли деокупували. Так, йде війна, стріляють, я не забула про це. Але, по-перше, я не боюсь. Я тоді боялась.
Ви сказали було життя до і життя нині. А період окупації?
Це було не життя. Я тільки чекала, що прийдуть наші. Втрачала віру, коли нам кожен день говорили, що Росія тут назавжди.
Про підозру у держзраді
А тут ще й українське слідство оголосило вам підозру. Це ж було ще в той час, коли ви були в окупації.
Так.
Це теж додає напруги.
Запропонували працювати. Сказала: ні, шановні, я ставлениця України, мене обрали старостою в Україні, ні. Тоді вони сказали, якщо так, тоді ви розумієте, що ви перша в списку "нациків"? Кажу, я розумію, але я цим пишаюсь.
Я чекала, що мене запросять на підвал. Але 4 травня мені повісили підозру. І коли сусід прибіг, у нас зв'язку не було, я не знала. Він піймав мобільний зв'язок і каже: "Михайлівна, у вас підозра". І показує мені скріншот. Як підозра? Я не працювала жодного дня. І думаю: як далі? Мені просто чекати своїх, щоб сказати правду, щоб мене виправдали.
І кожна репліка, коли я чула, що тут Росія назавжди... Вони зробили світло у Козачій. Як я не хотіла того світла, уявляєте? Ми сиділи без світла і, здавалося б, як хочеться, щоб світло було вдома. Не хотілося.
Щоб саме російська електрика була?
Так. Я думаю, це вони проведуть світло, це вони довго будуть. Я розуміла, що не назавжди, але довго, якщо світло проводять. І я довго буду ходить. Це така страшна стаття. Мені здається, що вбивця менш.
Це формальність була?
Мабуть, хтось же сказав, що я працювала. Наші коли прийшли, то Вячеслав Задоренко одразу сказав: "Ставайте до роботи". А я думаю: мене ж, мабуть, у в'язницю заберуть, поки все з'ясують.
Я засвітилась у російських ЗМІ. Біля селищної ради зібралися люди, які через неділю після того, як нас окупували, вже казали, що у нас немає нічого, немає їсти, взагалі вмирають. Там такі тьоті були, більші за мене, і вони вже вмирають, все. В селі такого не може бути. У селі у нас в кожного ще тушонки було хтозна-скільки, кури були, корови в декого, свині. В мене картоплі вистачило до самої весни, й посадити. Це брехня, що ми вмирали з голоду.
Тобто російська пропаганда скористалася людьми?
Людьми, яким все не так було. Ми живемо на кордоні і це завжди накладає певний відбиток: хтось дивиться в одну сторону, і їм там завжди гарніше здавалося, що там краще жити, ніж тут. Ось вони одразу й показалися, як тільки нас окупували.
Вони привезли багатотонники гуманітарної допомоги. Вивели і сказали: "Иди посмотри, до чего твоя власть довела людей". Я кажу: я знаю, хто там стоїть, їм все одно все буде не так.
Ви про те, що люди охоче брали?
Це ще, коли перший раз привезли. До цього два тижні можна було маленькими машинами проїжджати в Дергачі. І Дергачі передавали нам, яку могли, гуманітарну допомогу, хліб. І ми налагодили і тут випічку хліба.
А коли приїхали окупанти зі своєю, так би мовити, допомогою, вони ж зібрали людей, вивели мене, сказали: подивись, до чого людей довела. Ми вийшли і я стояла біля людини, яку я не знала, він не представився, це вже були військові. І вони сказали, що це вони тепер будуть у нас правити.
Я вийшла і я говорила, що потерпіть трошки, привезли ліків з Дергачів, гуманітарної допомоги, бо, на жаль, не пускають великі машини. Гуманітарна допомога йшла з усієї України, але вона не могли проїхати в Козачу, бо там вже стояли блокпости. А тут же з Росії приїхала велика машина, і вони почали видавати людям великі сумки всього. І, звичайно, дехто був дуже задоволений, що зараз я наїмся. Те, що це чуже, думаєте, вони нам завжди його привозили? Ні. Рівно 200 днів ми були в окупації. Не привозили. У нас не було ні засобів гігієни.
Це було показово, щоб зняти для пропаганди?
Але цього було достатньо, щоб сказати, що нова влада співпрацює зі старою.
Ваша присутність там і ваше звернення до людей наче легітимізували їхню присутність?
Так. А потім, коли вже деокупували, я чекала, що прийдуть СБУ, і люди. Я ходила на роботу до того часу, поки вони не вивісили російський прапор. Одного разу вони зняли наш прапор, ми вночі пішли й повісили з Ромою. Це теж наш працівник.
Я приїхала сама, темно було зранку. Думаю, знятий на адмінбудівлі прапор треба прицепити. Прийшла, сама не можу зробити, не налазить. Телефоную, кажу: "Ром, я не можу прапор одягти, давай сюди". Він питає, а ви де. Кажу, в селищній раді. Він приїхав і допоміг мені.
Але вони спочатку не чіпали. У нас з місяць висів наш прапор.
І цей місяць ви ходили на роботу?
Трошки менше. 24 березня ми йдемо всі, і я так підіймаю очі, а на адмінбудівлі висить російський прапор. Кажу, я не зайду в приміщення.
Ви вважаєте, що в цю мить ви наче склали повноваження старости?
Так. Моє місце одразу зайняла людина, призначена окупаційною владою. Він у нас проживав, десь перед війною з'явився цей чоловік. Він спочатку прибіг і дуже став нам допомагати, нашу українську гуманітарну допомогу роздавати. Не знаю, чи наш він був, чи засланий, чи перейшов.
Він громадянин України?
Так.
І з'явився незадовго перед війною у Козачій Лопані?
Так.
Тобто ви припускаєте, що він може бути агентом, якого прислали?
Звичайно. Він купив у нас будинок, зареєструвався у вересні, а у лютому... Все може бути. І тільки нас окупували, весь час нам допомагав. Приїжджав навіть за гуманітаркою у Дергачі своєю машинкою. А потім, вже коли йому запропонували працювати, він погодився.
А де він зараз?
Я не знаю, чи він в Білгороді. Але поїхав тоді 11 вересня.
Він втік разом з окупантами?
Він трошки в нас був, а вже тоді у Куп'янську, його там призначили там головою чогось.
"Сіла на велосипед вивісити прапор"
Коли деокупували, зокрема, й Казачу Лопань, ви чекали, що вас у в'язницю заберуть.
Так, в ніч з 10 на 11 вересня я взагалі не зрозуміла, що відбувається. Це була тиша. Взагалі вони нас обстрілювали. Вони тут живуть, туди виїхали, постріляли і кажуть: це ваші українці стріляють. А тут ніхто ніде не стріляє: ні наші українці, ні їхні, ніхто. Тілько щось торохтить і торохтить до вечора. У нас на Білгородську трасу, як підніматься, щойно потемніло, стали виїжджати туди машини, мотоцикли, хто на чому.
Тобто ви чули з траси постійний рух транспорту?
І прибігає сусідка десь о 12-й годині ночі й говорить: треба виїжджати швидко, бо приїхали солдати їхні і сказали, що зараз зрівняють Козачу із землею. Кажу: хто зрівняє? Каже, українці зрівняють. Наші? Кажу, тоді біжемо у погріб. Все, думаю, дочекалися. Хай будемо в погрібі, кажу, ми нікуди точно не їдемо, ми точно залишаємося тут, навіть, якщо будуть дуже стріляти, але без жодного пострілу наші дозволили тим вийти. Вони зібрали дуже багато людей, прикрилися людьми і вийшли.
Я думаю, що наші війська бачили, як виходили, але жодного пострілу не було з нашої сторони. А я вже тоді дочекалася до ранку, поки посвітліло і сіла на велосипед й поїхала той прапор поцепила. Не знала, що то мають військові зробити. На флагштоці вже був обрізаний їхній прапор. І мотузка високо, я стриб-стриб, не дістану. І хлопці брали там бензин, я прийшла, кажу: хлопці, допоможе мені хто-небудь прапор поцепити? Женя, сусід, каже: ну давайте.
Прицепили прапор, підняли і хтось з людей сфотографував. І коли люди поверталися, вони з переляку спочатку поїхали на Білгород, то казали, що коли побачили вас з прапором біля селищної ради, ми плакали, ми стрибали, так раділи, ми зрозуміли, що вже Україна там.
Про хід слідства
Як закінчилася ваша справа? Коли підозри, які вам висунули, визнали безпідставними?
По суду 6 березня. Дуже багато питань до мене було. Багато свідків, вони самі запитували у людей. Мене викликали на розмову. Я пройшла всі етапи. В мене навіть сімейна трагедія відбулась через цю підозру. Я думаю, що моя сім'я не зовсім витримала це.
Це дуже важко, я ні з чим не можу порівняти. Це стаття, яка... Якби її не зняли, для моєї родини це все. Для кожного мабуть. Уявляєте, як так? Бути зрадником. Може бути вбивство випадкове, а зрада — це не випадково. Людина повинна думати. І якби це лишилося на мені, я не знаю, якби це було. Я дуже важко перенесла це все.
Весь цей час слідства був і тривалим, і детальним. І з'ясувалося, як ви вважаєте, все?
Я вважаю, що все з'ясувалося. Я була згодна на цю перевірку. Я і тоді під час окупації, що мені тільки не говорили, мої сусіди, але я нікуди не піду, від себе ж не втечеш. Єдине, що я чекала, коли прийдуть наші, з усім розберуться, і буде все справедливо.
Але образа у вас є?
Я навіть не знаю на кого ображатися. Оскільки це кіно було показано по всій країні, я була згода на будь-які питання, допити.
У слідства були якісь факти проти вас, які вам треба було спростовувати чи це були питання?
Це були питання, я по-чесному все розповідала.
Були якісь факти? Приміром, якийсь свідок, який стверджує, що такого-то числа ви на завдання російської окупаційної влади вчинили щось, що є порушенням з точки зору українського законодавства?
Я думаю, це була підозра абстрактна, бо побачили моє відео.
Проти вас було оце єдине відео?
Коли мене запитують, якщо повернути це все назад, бо це все важко було пройти, то чи залишилися б ви на окупованій території? Я однозначно не можу відповісти, але я хочу поставити зустрічне питання. Ми дуже допомогали людям. Якщо це староста, вона повинна залишатися з людьми до кінця або всіх вивезти. І моє питання: а хто тоді?
До старости я працювала секретарем селищної ради і в мої обов'язки входило РАЦС: реєстрація смертей, шлюбів, народжень. Людина помирає, в нас немає ні моргу, ні лікаря на той час, нікого не було у нас. Я зв'язувалася, коли був зв'язок, з лікарями з Дергачів і питала, що робити. Хто має про це запитувати? Звичайно, хтось із влади.
Ви якби побачили, як ми хоронили людей у той період, коли моталися окупанти, і ми на руках несли цих людей. І хлопець 20-22 роки зробив труну, яку зміг, бо він злякався: ми що, в кульку будемо маму хоронити? Ні, кажу, ми щось зробимо. Поховаємо так, як людей ховають. Наші працівники пішли поховати. Це така слизота, він зробив ту труну величезну, з важкими дошками, принесли. І я думаю, що б він робив сам, якби не було мене? Я ввечері прийшла, ми з ним труну оббивали. Це не дрібниці, це життя. За кожним отаким стоїть життя.
Що відомо
- Російські окупанти захопили прикордонну Козачу Лопань у перші дні повномасштабного вторгнення. У травні старості Козачолопанського старостинського округу Людмилі Вакуленко заочно оголосили підозру у державній зраді за сприяння діям РФ на тимчасово окупованій території. Ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада) передбачає 15 років або довічне ув'язнення.
- У повідомленні прокуратури йшлося: "За даними слідства, староста Козачолопанського старостинського округу Дергачівської територіальної громади перейшла на бік ворога. Вона проводить роботу з налагодження поставок так званої гуманітарної допомоги з РФ та висвітлює це в російських ЗМІ. Крім того, жінка вербує з числа місцевого населення осіб, які зможуть працювати в інтересах агресора".
- У вересні Збройні сили України почали контрнаступ на Харківщині, звільняючи населені пункти області від окупантів. 11 вересня голова Дергачівської громади Вячеслав Задоренко повідомив, що Козача Лопань — під контролем ЗСУ. Прапор України у звільненій громаді вивісила староста селища Людмила Вакуленко, заочно підозрювана у державній зраді.
- У березні 2023 року справу старости Козачої Лопані про держзраду закрили.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
