У своєму тексті кураторка та менеджерка культурних проєктів Оксана Щур міркує про проєкт Ukrainian Songs Of Love And Hate за участі Люби Якимчук, Ірени Карпи, Юрія Гуржи, Гриця Семенчука, а також перекладачів Олега Колесникова й Анни Пащенко та візуальних митців Гриці Ерде та Євгенія Арлова.
Колонка публікується у співпраці з Institut für die Wissenschaften vom Menschen та програмою Documenting Ukraine.
"Як ти?"
"Як зламане блискавкою дерево", – відповів поет на наймерзенніше питання року. Справжній поет, він сказав мені про мене.
"Не уявляєш, як я їх ненавиджу".
"Я знаю, як ти їх ненавидиш", – відповіла Люба.
Назавтра вона поверталася з Відня до Києва. Додому.
"Я боюся повертатися і боюся каліцтва більше, ніж вмерти".
"А я хочу в Україну, мені потрібно це відчути", – сказала зірка.
І обидві ми прозвучали нормально. Попри те, що довкола дзвенів паризький ранок.
"У тебе є пісня про те, що п’ятдесят кілограмів багажу – це вкрай мало, щоб вмістити туди емігрантське життя. Я взяла таких п’ять".
Музикант промовчав. Починалася календарна весна 2022-го.
Йому болів рідний Харків.
Рушилася світобудова. Говорили про чи третю, чи то четверту глобальну війну. В Україні лунали вибухи і автоматні черги. Електрички з біженцями зшивали мою країну – трохи в інший спосіб, ніж недавно у новорічному привітанні обіцяв наш президент.
Мені в цей час дозволяли, ба навіть пропонували творче самовираження. Але чи здатне на творче самовираження уражене блискавкою дерево? – Напевно.
І так ми зробили проект українських пісень про любов та ненависть – Ukrainian Songs Of Love And Hate (концерт і альбом, який складався з десяти пісень українською та англійською мовами, доповнений медіаартом і субтитрами. – Ред.). Гриць Семенчук придумав назву. Юрій Гуржи назвав це “найбрутальнішим саундтреком року”. Люба Якимчук написала найзліші пісні, хоча всі звикли, що на сцені матюкається Ірена Карпа. Карпа солодко-солодко наспівала ненависть і любов.
My sweetest affection
Ukrainian army in action
Drones flying high
Sorry, Russia, bye!
А Олег Колесников та Анна Пащенко, відомі крутим українським дубляжем фільмів Тарантіно, зробили вільний англійський переклад.
Я уявила їх усіх разом в цій роботі і взяла за себе відповідальність за те, як звучатиме гіркий сміх і біль. Замовниками й донорами виступали українські та британські національні інституції культури. Не знаю, чи хотіли б вони бути згаданими тут. Але проект брендований їхніми логотипами.
Тут треба зауважити, що я дуже любила свою роботу в Україні. Майже шість років, що достобіса довго для української модерної культури, я ходила одним і тим же маршрутом до метро “Арсенальна” і трохи довшим – влітку, до метро “Печерська”, їла морозиво у парку дорогою на роботу, знала там діри і протяги, історію і смішинки. А навесні 2022-го усвідомила, що туди вже не повернуся. Як відрізало.
Росія, виходить так, забрала у мене ще й це.
Від березня 2022-го я тимчасово жила у Відні і не могла роздивитися у майбутньому нічого. Просто нічого. Хоч до ворожки йди. Але й минуле поволі відходило в імлу і тьмяніло там назавжди. Не було куди повертатися.
Я була достатньо професійною, щоб передбачати, як закордоном поволі викривлятиметься моя оптика і притупиться інтуїція. Щоб відчувати культуру, треба в ній жити. А коли опиняєшся в іншому середовищі, то починаєш вловлювати вже його хвилі. І жодні розмови, газети та й навіть поїздки не дадуть ось цієї роками випрацюваної точності.
На цьому рубежі все ще було трошки місця для кураторського висловлювання, яке почули би і в Україні, і там, де я опинилася. Я хотіла зробити свій останній проект. Останній – звучало цілком нормально, бо надто багато разів зі мною всіляке могло статися.
Я хотіла розказати всьому світові:
що таке моя країна
скільки в ній любові
що таке синергія ненависті
і скільки пристрасті там.
У світі сучасного мистецтва роботу куратора не асоціюють з балетом. Її називають “танцем дервіша”. (Там, де я працювала шість років, розумілися на сучасному мистецтві.) А от в літературі такі заключні па називають хореографічним словом “пуант”. Мені в ньому вчувається досконала краса руху деформованих ніг.
Поміж іншим, у мене справді деформовані ступні. У київських люксових салонах неодмінно запитують, чи я професійна танцівниця. Але ні, ніколи не пробувала. Ноги скалічила я собі сама, і ні робота в культурі, ані навіть рука Кремля тут ні до чого.
Просто колись мені подобалися високі чоловіки і я тягнулася до них на підборах. Аж доки не набридло.
Прем’єра проєкту мала відбутися у Британії, в жовтні. Я знала день, час і місто в графстві Глостершир, десь між Бристолем і Оксфордом. І що на презентацію прийде сто британців, зацікавлених в літературі і, мабуть, трошки в Україні. І що це одна з найважливіших літературних українських подій року у Великобританії.
Треба було зробити шоу.
Шоу про Україну, любов і ненависть.
Трошки нахабне. Хуліганське. Смішне.
З музикою.
Таку музику міг написати лише Юрій Гуржи.
Безперечний талант Юрія полягав у тому, що під його музику танцювали шкільні вчительки і фанатки Жадана, єврейські емігранти та балканські біженці. Незадовго до того він зайнявся українською поезією і створив “Фокстроти” за мотивами Розстріляного Відродження. Невинно убієнні митці з Будинку Слово ожили так легко, наче їх і не оплакували десятиліттями любителі красного письменства. Жадан зі сцени гукнув їх у мікрофон, і вони прийшли, так, наче тільки цього і чекали – Сосюра, Тичина, Бажан, Шкурупій, Семенко.
Я весь час мушу пояснювати, що робила в цьому проекті, якщо співав Жадан, а Гуржи співав і грав. Так от, я його уявила. Сорочки артистам прасувала теж я; артисти, мушу завважити, опиралися відчайдушно.
І коли зайшлося про сіквел “Фокстротів”, від нас чекали чогось такого ж стильного і доступного. Ми чесно перебрали класичну поезію – з цього народилася пісня за мотивами вірша Миколи Бажана (1941):
В нас клятва єдина
(Sweet Home Україна!)
І воля єдина
Єдиний наш клич і порив
(Ukraine relieve!)
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів
Потім передивилися найсвіжіші вірші живих українських поетів. Стало ясно, що ніщо з уже наявного не підходить і треба замовляти авторські тексти.
Нам потрібна була читана поезія – жанр, який в Україні розвивається маргінальними шляхами. Від шкільних ранків до репу пролягає терниста стежка. І ступити на неї не так просто. Можна схибити в бік шкільного гімну і далі опинитися в художній самодіяльності.
всоте втрачаємо
свій рідний дім
поруйновані вулиці
й мертві тіла
над моїми містами
стоїть чорний дим
квітка смерті
що розцвіла
День презентації я запам’ятала дуже добре. Жовтень. Масова атака іранських дронів над Києвом. Перша така – коли раптом стало ясно, що центр міста так само незахищений, як і спальні райони. І хоча я мала повно друзів і рідних в столиці, провівши там сімнадцять років життя, але ніби й не повинна була нервувати. Там залишався мій дім. Але це був порожній дім. Біля нього часу від часу влучали російські ракети. Вбивали моїх сусідів. Я в цей час, в безпеці, в садах Відня, Парижа, Праги забивалася в куток і трусилася так, наче всі ці вибухи відбуваються над моєю головою. Майже так: вони відбивалися в моїй голові. Тільки ніхто мені не співчував. Не було чого. І цього разу теж.
Бо хоча я ніби й не мала куди повертатися – але ж було куди, насправді. Мій дім, майже неушкоджений, стояв на київських схилах. Досі стоїть.
Наступного ранку я отримала листа з Києва. Електронною поштою. “Вітаю з успішним проєктом. Якщо твої плани щодо повернення не змінилися, то у доданому файлі…”.
Я спустилася на готельний сніданок.
"З днем народження!" – першою сказала Карпа.
"Привітай мене ще й з тим, що я вже вільна".
Увечері я летіла в Берлін.
Починалося щось зовсім нове.
Українські національні інституції та донори більше не робили мені замовлень. Я взяла забагато відповідальності, і їм, певно, вчувалася моя особиста недобрість. Так, наче це я співала, грала на гітарі і реготала злим сміхом. Так, наче весь цей концерт був виключно ненавистю, але не болем і драмою, яка закінчувалася хором:
новий український іконостас:
свята Javelina преподобний Himars
блаженний Harpoon і мученик Switchblade
наших заступників модний апґрейд
Але соціально ангажована поезія раптом привернула увагу німців. Коли 6 травня 2023 року цим концертом відкривався літературний фестиваль asphalt у Дюсельдорфі, це виглядало як сміливий, майже політичний і водночас витончений кураторський жест з боку організаторів.
За якийсь час я надіслала цей альбом чоловікові, в якого хотіла би закохатися.
Востаннє перед тим ми бачилися у червні 2022-го, в одній із європейських столиць. Він був старим і мудрим, сам уже давно став історичним персонажем та пережив багатьох. Я була вже не на підборах, але він все одно говорив, що я красива і тому не пропаду в цій бурі. І що ненависть непродуктивна. Що не можна бігати як зграя божевільних за кожним, вартим ненависті. Що ненависть випалює і що так довго не можна. Я не погоджувалася, але не могла втиснути це в слова. Протягом року я ще кілька разів переживу цю мовчазну неможливість, переважно зі старшими мудрими чоловіками. Вони матимуть рацію, а я не вмітиму ні погодитися, ні заперечити. Час покаже, що є правильні виважені речі, і що люди чомусь переважно діють інакше. Так, ніби є щось важливіше, ніж логіка історії та голос розуму.
На додачу до лінка я написала: крім ненависті тут є ще любов. Це пісні любові та ненависті. Він відповів: тоді я послухаю увечері, з вином.
Наступного дня я отримала відповідь:
"Вам вдалося.
Любові вистачило".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
