Олександр Ябчанка — експерт медичної групи "Реанімаційний пакет реформ", був речником Міністерства охорони здоров’я, а з початком повномасштабного вторгнення доєднався до роти "Гонор", з бійцями якої познайомився ще під час Майдану. Від медика до аеророзвідника та піхотинця, що боронить позиції під Бахмутом — про це, а також про бій Ахіллеса з росіянами, позицію "Жмур" та запас міцності Ябчанка розповів в інтерв’ю Суспільному.
Ви — експерт з питань реформи сфери охорони здоров’я. Свого часу були речником Міністерства охорони здоров’я. Тепер ви у військовій формі. Як ухвалювали рішення, що йдете на війну?
Рішення було готово на момент повномасштабного вторгнення. Мої друзі — тепер побратими, теж розуміли, що робитимуть у такій ситуації. Це власне група "Гонор". Ми з цими чудовими людьми займались громадським активізмом — перформанси під Офісом президента по справі Стерненка, стосовно вимог судової реформи й так далі. Ми жили намаганням зробити країну ближчою до демократичної республіки. Це люди, які вийшли з Майдану. Просто для мене Майдан був громадським сектором Євромайдану, а хлопці з "Гонору" — це були оті радикальні налаштовані майданівці.
Потім ми здружились. Після Майдану вони поїхали в АТО, а з громадського сектору багато хто пішов робити реформи. Так ми створили реанімаційний пакет реформ, потім я потрапив в міністерство охорони здоров’я. Паралельно з цим хлопці повернулись з АТО. Ми вже зрозуміли одне одного, тому що на Майдані у нас були дискусії стосовно того, як правильно робити революцію. У мене тоді було розуміння ненасильницького протесту, хлопці казали, що це неефективно, тому що влада робить насилля, і ти не можеш ненасильницьким протестом її перемогти.
І вас переконали?
Знаєте, як вони мене переконали? В нас була цікава дискусія 1 грудня 2013 року — отам, де грейдер стояв на Банковій. Я казав: "Ви провокуєте владу!" Вони на мене подивилися як на дивака і говорять: "У тебе якесь таке бачення революції — воно для нас дивне. Вони позавчора вас побили, а ти зараз кажеш, що ми не маємо чинити справедливість, кидаючи в них каміння". Я кажу: "Панове, це неефективно. Ось взяти досвід Індії, ненасильницького протесту…" Це дискусія 1-го грудня, ми на Банковій, можете собі уявити — один в балаклаві, а другий його в чомусь переконує. Але тоді я для себе зробив висновок, що ці люди при всьому тому, що я не згоджуюся з їхніми методами, зі мною дискутують. Як ви розумієте, якби вони захотіли заподіяти мені шкоди, міліція б мені точно не допомогла. Ну і він каже: "У тебе своє бачення, у мене своє. Не заважай мені". Ось так ми фактично з ними познайомились.
А вже те, що ви кажете "переконали" — коли вийшли драконівські закони, для мене як для людини, що була тоді за ненасильницький протест, стало все зрозуміло. Ми вимагали від влади покарати тих, хто винен у побитті студентів, хто винен у всіх тих речах, які відбувались у перші місяці Майдану. Замість цього вони вийшли з законами, які увійшли в історію як диктаторські. І вже тоді на Грушевського ці хлопці бігали з щитами, кидали коктейлі Молотова, а я біля них бігав, і їх лікував. З того часу ми працюємо разом.
Вже на фронті ви спочатку були медиком у роті "Гонор". Зараз, ви аеророзвідник, але нещодавно "Гонор" оприлюднили відео ближнього стрілецького бою під Бахмутом, і ви там берете участь. Чим ви займаєтесь зараз в роті?
Ви поставили декілька запитань і я намагатимусь тезово на них відповісти. Перше, я потрапив до "Гонору" у ролі медика. За декілька тижнів до початку повномасштабної війни хлопці приїхали до Львова. Були дискусії: почнеться — не почнеться? І була домовленість, якщо нападуть, то я в них медик. Потім увечері перед початком повномасштабного вторгнення вони кажуть: "Поїхали, бо зранку почнеться". Я тоді був консультантом в поважній міжнародній медичній організації. Говорю: “Панове, у мене нарада зранку, ну куди я поїду? Мені подзвонять: "Вибачте, де ви є?" А я: "Поїхав на війну". А вона не почалась". Вони мені: "Почнеться. Поїхали, бо будеш нас доганяти". Зранку пише мені Маляр — той, що на Майдані був з ланцюгом, бив нехорошу міліцію. Він ввійшов в історію під назвою Скорпіон. І він мені зранку пише: "Ну що? Я тобі казав?" Я швиденько спакувався і поїхав до Києва.
Тепер щодо того, як я дійшов до бліндажа з автоматом. Я — бойовий медик. Це бойова одиниця в групі, але вона має певну специфікацію — допомога побратимам на полі бою. От з цією роллю я заходив у війну. За якийсь час — це тривало декілька місяців, я зробив усе, що залежало від мене, аби процес надання допомоги на полі бою був максимально налагоджений. За перші місяці війни, з огляду на те, що ретельно планувались будь-які наші операції, у мене по великому рахунку не було роботи. Тобто я як медик виїжджаю на бойові, звичайно собі думаю: хоч би ніц не сталось. Повертаємось, ніц не сталось, я думаю: "Фух". Але з іншої сторони задаєш собі питання: яка з тебе користь?
Трохи занудьгували?
Можна сказати й так. І далі шукаєш собі примінення. Математика війни яка? Чим більше знищиш ворогів, тим вони менше знищать вас. Так я почав вчитись керувати "Мавіком" і з травня 2022-го в цій ролі воював до осені. Ще коли Куп’янськ звільняли — поки ми були у складі Сил спеціальних операцій, я був оператором БПЛА. Це була моя основна специфікація, з бекграундом, що я медик. А потім ми стали піхотою.
Як було, коли виїжджали на бойові коли я ще був оператором БПЛА? Встаєш зранку, поснідав, попив кави, сів в машину з побратимами й поїхав на позицію. Тільки-тільки встає сонечко. Проїжджаєш біля наших передових позицій, де хлопці з окопу, з бліндажа вилізли попити кави, покурити, вони в бруді, в пилюці. Цілий день літаєш, наводиш артилерію, потім їдеш додому, туди, де є душ, вечеря в мікрохвильовці. Мені було соромно перед хлопцями в окопах.
А потім ви стали цими хлопцями.
Сиджу я в бліндажі під Бахмутом по кістки в болоті. Біля мене чотири трупи руських. По тобі цілий день арта працює, зранку до вечора тебе атакують вагнерівці. І думаєш: "Ну що, мораліст? Тепер не ний!" Я насправді не нию — пишаюсь тим, що став піхотинцем, бо до піхоти була величезна повага коли ми працювали в ССО. Зараз я можу цим людям подивитися в очі й сказати: "Панове, ви тоді дали нам змогу підготуватись до сьогодні". Якби не ті хлопці, які познищували російську еліту минулого року, ми б зараз не могли робити те, що робимо. Величезний перед ними борг, величезний.
Поговорімо про той ближній стрілецький бій за останню дорогу в Бахмут, про який я згадала, що його оприлюднила в ют'юбі рота "Гонор". Чи можна бути готовим до такого зіткнення, до того, щоб так близько побачити ворога?
Мусиш бути готовий, якщо хочеш залишитись живим та виконати завдання. Загалом як воно відбувається? Ти або воюєш, або тренуєшся, щоб коли станеться така ситуація, просто робити свою роботу. Це схожа історія з моєю медичною практикою, коли в тебе просто працює алгоритм виконання дій. Потім, коли вирішив проблему, у тебе починають труситись руки, бо, ну, це було ж небезпечно. Аналогічно воно працює і в ситуації, коли небезпека стосується тебе. Але, щоб виконувати алгоритм, маєш його знати. Щоб виконувати алгоритм добре, маєш його неодноразово повторити у тренувальних умовах.
Тепер стосовно бою. На щастя, такі бої відбуваються нечасто, тому що по конфігурації, коли штурмова група підійшла до бліндажа, ті, хто в ньому, з високою долею ймовірності загинуть. Ця позиція називається "Жмур", бо коли ми її штурмували, знищили декількох ворогів, і вони там і залишились. Не тому, що не хотілось їх звідти витягнути, а просто ти не можеш це зробити, бо по тобі постійно обстріли. Навколо тієї позиції були непрості події — її займали, відбивали, знову займали. І коли ми на ній закріпились, вже не підпускали супротивника.
Вони постійно вели артобстріли. Коли ти в бліндажі, то в певній безпеці — в тебе все ж таки є над головою бруси й це тебе рятує і від уламків, і навіть іноді при прямому попаданні. У нас таке бувало, скоріш за все міна 120-та попадала. Але рано чи пізно, якщо по позиції працюють, якщо вона пристріляна, її знищать.
Друга небезпека, і це найбільша — якщо штурмова група підійде до бліндажа. Бо що таке бліндаж? Це яма, яка накрита брусами. Якщо штурмова група підійшла до входу і взяла його під вогневий контроль, ти вже не вийдеш, щоб вести бій, і вони просто будуть закидувати тебе гранатами. І в тому бою, який ви бачили, сталась ця ситуація. Перед тим ми декілька тижнів на цій позиції тримали оборону. Вони робили артпідготовку і після того їхня піхота здійснювала штурмові дії, але вони так виглядали, знаєте, як повільний рух людей по посадці.
Ми говоримо про вагнерівців?
Так. І ми їх планомірно знищували. Вони за день робили від двох-трьох до восьми штурмів. В кожному втрачали вбитими мінімум декілька бійців. Цей "Жмур" для них став місцем, де вони хоронили десятки бійців. Ми їх просто не підпускали. За рахунок чого нам це вдавалось? У військовій справі це називається ситуаційною обізнаністю. Тобто у нас постійно очі в небі, постійний зв’язок з командиром, постійний зв’язок командира з іншими командирами. В реальному часі командири розуміють, що відбувається навколо, спілкуються між собою, приймають рішення. Все працює як єдиний комплекс. І от коли воно так працює, ми тижнями просто перемелювали їхню піхоту.
Що сталось в той день? Помінявся противник. Так виглядає, що це вже були не вагнера, бо вони воювали інакше. У вагнерів єдина сильна сторона — вони просто помирають. Враження, що в цих людях зневага до життя. І в тебе немає іншого варіанту, як його знищити.
Інші діяли набагато професійніше. Вони, по-перше, точно працювали по нашому бліндажу — тоді загинули наші побратими. Попадання було в боковий брус, міна його пробила, там навіть на відео є цей вибух. Я добігаю до бліндажа. Питаю: "Що сталось?" Мені кажуть, Норман загинув. Отакий хлопчина був!
Після артпідготовки вони швидко почали штурмові дії, але не по посадці. Розбіглись на дві групи. Крім того, застосували дими й ми не побачили їхній маневр. Я отримав через рацію інформацію, що противник з правої сторони. Повертаю голову і бачу, що він вже прибіг. Все. В плані бою це вже критична ситуація. Потім він кидає в мене гранату і це була його роковая ошибка. Тому що в нього в руці була граната без чеки, він чітко біг закидати її в бліндаж. Але вони не прорахували, що поки ми тримали ту позицію, викопали вихід з іншої сторони. І ось через нього боєць на позивний Тихий зіграв Ахіллеса краще, ніж це зробив би сам Ахіллес. Насправді цей бій витягнув Тихий. Це був його маневр. Ми з ним не домовлялись. Бачачи, що вони вже в бліндажі, він розумів, що вони тримають вихід під вогневим контролем. Тож він вискакує в мене зі спини, вибігає на брус і знищує чотирьох ворогів.
В тій історії моя роль, якщо брати архітипово — це Гендальф. Задача Гендальфа — допомогти герою зробити його роботу. Герой цього бою — Тихий. А я, і ще Владос і Бомба, допомогли йому зробити це.
Ми записуємо цю розмову на тлі заяв засновника ПВК “Вагнер” Пригожина про те, що нібито вагнерівці вийдуть з міста, залишать його на регулярні російські війська. В принципі, ми є свідками конфлікту між вагнерівцями й російським Міністерством оборони та Генштабом. Як ви, як люди, які боронять ці позиції, сприймаєте ці заяви?
Що ми добре робимо свою роботу. Повірте, за час, що ми знаходимось там, вагнерів стало принципово менше.
Чи ви вірите, що вагнерівці можуть залишити ці позиції?
От чого я не розумію, так це як влаштована Росія. Вони для мене — територія безумства. Мільйони людей знаходяться в конфігурації держави, при якій їх женуть на убой не зрозуміло за яку ідею. Там всередині якісь абсолютно дивні персонажі й всі дуже мрачні. Якесь царство мороку. І там один одного підставляє, ще щось таке трапляється. Це історія, в якій я не те, що не розбираюсь, а чесно кажучи, і не хотів би розбиратися.
Чи для вас щось змінить, якщо під Бахмутом не буде вагнерівців?
Ми будемо знищувати й кадирівців, і піхоту їхню, і десантуру. Хто б сюди не прийшов зі зброєю, буде знищений, яка різниця, вагнер це чи ні.
Який у вас запас міцності, щоб там стояти?
Допоки не знищимо всіх, які прийшли сюди зі зброєю. Якщо на це треба пів року, будемо воювати пів року, п'ять років — будемо воювати п’ять. Поки останній з них не піде за міжнародно визнані українські кордони, будемо їх нищити.
