8 травня в Україні — День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, 9 травня — святкування Дня Європи — указ про це підписав Володимир Зеленський та подав законопроєкт до Верховної Ради. У світі залишилося обмаль ветеранів Другої світової війни. З одним з них — Григорієм Куземком — поспілкувалося Українське Радіо. Григорію Романовичу — 100 років. Він пережив колективізацію, голодомор, війну з гітлерівцями, німецький полон, радянський концтабір. І дожив до ще однієї війни, розв'язаної Росією.
Про початок Другої світової війни
Невеселе дитинство було. Якраз тоді почалася колективізація. Після закінчення Алтинівської школи (селі Алтинівка на Сумщині — ред.) я вступив у Лебединський учительський інститут. Закінчив, а потім почалася війна. Мене призвали в армію, направили в Ленінградське Краснознаменне училище. Після того, як я його закінчив, німці почали оточувати тодішній Ленінград, і нас направили на Урал — там ми ще проходили деякі тренування.
Після нас направили у "харківський котел" (йдеться про 1942 рік — ред). Німці нас оточили. Нам вже нічого не доставляли — ні зброю, ні їжу. Ми почали відступати. Причому вдень відступати було не можна, тільки вночі — у напрямку тодішнього Сталінграда.
У Сталінграді була "сталінградська м’ясорубка", там деякі вулиці по два-три рази переходили з рук в руки, залиті кров’ю. Там я потрапив у полон.
Про німецький полон
Після того, як попав у полон, мене відправили у Новоград-Волинський. Звідти уже відібрали більш здорових і повезли в Німеччину, місто Нюрнберг. Там змушували працювати. За харчування нема чого й балакати. Мій номер був 947, ходили у дерев’яних чоботях. Спочатку у гарячому цеху виплавляли електроди. Тоді виплавляли різні плити.
Коли американці й англійці почали бомбити німецькі міста, в тому числі й Нюрнберг, ми під час бомбардувань тікали в ліс і там переховувалися.
Потім помітили, американці уже підходять. Раз вийшли до траси. Дивимося, їде американський ваговоз, у ній сидить американський солдат, ми йому покивали, і він нас повіз в якийсь табір. Нас там годували й за деякий час передали радянським військам. А радянські війська… Сталін сказав, що військовополонених у нас нема, а є "ізмєннікі родіни". Тоді нас направили у Воронеж, а звідти в концтабір. Там стали допитувати — як, що, скільки? Десь у 1946 році я повернувся додому.
Зріст 1,86 метра, вага 48 кілограмів
Через недоїдання, навантаження і переохолодження, розповідає Григорій Куземко, він повернувся додому з туберкульозом. Важив 48 кілограмів. Мама Катерина, говорить чоловік, вилікувала його, але інвалідність все одно залишилася.
Після Григорію Романовичу потрібно було влаштуватися на роботу. На той момент вибір для людини після радянського табору був невеликий — він почав працювати в колгоспі, на пасіці.
Бджолярством, каже чоловік, займався сімдесят років. В якийсь час це стало хобі, а ветеран почав викладати фізику і математику дітям Чернігівщини. Спочатку в селі, яке в повоєнні роки мало назву Будьонівка, а потім у селі Карильському (нині обидва села у складі великого Новгород-Сіверського району на межі із Сумщиною — ред).
Про війну Росії проти України
Григорій Романович каже, радів, коли Україна здобула незалежність, але розумів, Росія просто так не відпустить. Уранці 24 лютого 2022 року з родиною виїхав на дачу.
Згадує син Микола Куземко: "Батько сказав: "Для Росії це закінчиться дуже погано. Якби я побачив десь у глухому кутку Путіна, попри свої 100 років, я б його намагався задушити своїми руками, які вже досить слабі. Але я б намагався це зробити. Це неможливо, коли люди, які називали нас братами, ідуть до нас війною". У ті часи, коли працювала радянська пропаганда, всі були більш-менш рівними, але він не називав росіян братами, говорив: "Ми разом з ними".
