"Ми — лікарі, кому що треба?" — лікарка-волонтерка Наталія Лелюх про роботу на деокупованих територіях

"Ми — лікарі, кому що треба?" — лікарка-волонтерка Наталія Лелюх про роботу на деокупованих територіях

лікарка волонтерка Наталія Лелюх
. Наталія Лелюх (Доктор Наташа), фото: Суспільне

Лікарка Наталія Лелюх стала волонтеркою ще під час Майдану. Понад рік вона їздить на деокуповані території України та надає медичну допомогу місцевим мешканцям. Про те, як виношували дітей та народжували під російською окупацією, чого потребують люди на щойно звільнених територіях та що має робити держава, аби її функції не виконували волонтери — про це Лелюх розповіла в інтерв’ю Суспільному.

Де зараз потрібна ваша допомога?

У країні є певний дефіцит спеціалістів. Багато лікарів виїхали та лишились працювати за кордоном. У когось якісь родинні історії. Частина лікарів виїхала з окупованих територій і їм немає куди повернутися. Частина пішла на війну. Тож, на жаль, вже рік я буваю на територіях, які пройшли окупацію, і надаю допомогу, яку можу.

Якої там потребують допомоги?

Найбільше страждає логістика. В маленьких селах часто немає можливості дістатися до магазину з ліками, до аптеки. Є люди, які фізично не можуть вийти з хати. Найчастіше це люди похилого віку. Інколи вони не мають грошей, тому що не завжди можуть навіть забрати пенсію, а до них не доїжджають соціальні працівники. Поки що.

Немає світла і зберігати ліки, наприклад, той самий інсулін, влітку неможливо, бо не працюють холодильники. І, звичайно, є велика проблема зі зруйнованими амбулаторіями та з медичними працівниками. Добре, коли там залишається хоча б медсестра або фельдшер, які можуть щось організувати й подбати про те, щоб доїхала гуманітарка. Знову ж таки, ми говоримо про невеликі населені пункти, про місця, де живуть 10-30 людей.

Читайте також: Жінка, яка лікує у звільнених селах під обстрілами. СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ

Чи багато ваших колег знаходять можливість поїхати допомагати людям в таких проблемних населених пунктах?

Так. У нас багато організацій, які намагаються надавати медичну допомогу на деокупованих територіях за власний кошт, за кошти донаторів. Окрім великих організацій на кшталт "Лікарів без кордонів", які туди їздять, є ще, наприклад, організація "Фріда", є й інші. Чим більше таких буде, тим краще, тому що ми трошки на себе беремо функцію держави. Герої з'являються там, де є проблеми у системі. У цьому випадку система трошки не допрацьовує. Тому ми з'являємося там, де потрібні. Дуже хочеться вже робити свою роботу, а не займатися цим, але, на жаль, поки що без мобільних бригад надання медичної допомоги нам не обійтися.

Державі реально налагодити ефективну роботу в умовах, у яких ми зараз є?

Мені складно відповідати за державу. Я знаю, це можливо. Тут все залежить не тільки від однієї сторони. Що ми бачимо, коли приїжджаємо з допомогою? Якщо в громаді є людина, що взяла на себе обов'язки лідера, простіше налагодити контакт. Бо ця людина шукає можливості, шукає, хто з волонтерів, з лікарів, з медсестер може приїхати й попрацювати. З цією людиною добре тримати контакт. Коли виникають потреби, вона повідомляє: треба такі-то ліки, такий-то лікар. Там, де люди сидять і чекають, що до них хтось повинен приїхати й щось зробити, це працює гірше.

Звичайно, системно це можна налагодити. Просто будь-яка системна річ довго будується, бо обмежена законодавством, тендерами, процедурами: треба знайти лікарів, навчити їх, треба отримати машини, і так далі. А людям допомога треба зараз — і на деокупованих територіях, і там, де йдуть бої. Не всі лікарі погоджуються це робити. І я нікого не засуджую. Хтось дбає про свою безпеку, це зрозуміло. Бо там, де інколи працюємо ми, небезпечно. Держава може взяти на себе це зобов'язання, але повинні бути лікарі, які погодяться поїхати та працювати.

Наталія Лелюх
Наталія Лелюх. Фото: Суспільне

В який момент ви зрозуміли, що готові їхати туди, де небезпечно?

Я не думала, а їхала. У мене не було, що от я сьогодні ще боюся, а завтра вже ні. 24 лютого я вирішила, що буду робити все, що можливо.Тоді сказала доньці, що з нею не поїду — вона виїхала в Німеччину. Коли ми розмовляли, я вже розуміла — все, я вибрала.

Як вона відреагувала?

Спочатку погано. Їй тоді було 17 років. Ми вже понад рік живемо нарізно. Насправді це гарний досвід у тому плані, що вона швидко стала дорослою, усвідомила ті речі, які, напевно, довго б усвідомлювала при мирному житті.

Як ви працюєте з деокупованими територіями — до вас звертаються чи ви самі знаєте, що є проблемні населені пункти, куди варто приїхати?

По різному. Можемо їхати туди, куди нас кличуть. Це простіше, бо ми вже знаємо потреби, приблизну кількість людей, знаємо, що саме треба привезти і які лікарі потрібні. Але буває, беремо карту, бачимо, що недавно відбулася деокупація, і просто проїжджаємо певні населені пункти, щоб зрозуміти, що там залишилося, які там люди є, яка допомога їм потрібна. Приїжджаєш на середину села, виходиш і кажеш: "Ми — лікарі, кому що треба?"

Як реагують?

Найчастіше чуємо: "Наші приїхали!". Тоді, розумієш, все буде добре. Там люди один одного знають і найчастіше нам кажуть, що от така-то хата — там бабця лежить, а там — люди з інвалідністю, там — тільки народила жінка. І ми від хати до хати мандруємо.

Читайте також: Волонтерка, військова, лікарка, вчителька — історії українок, які змінюють країну на краще

Під час роботи на звільнених територіях вам доводиться мати справу з жінками, які пережили зґвалтування з боку росіян. Яка допомога їм потрібна?

Коли уже є можливість доступу до медичної допомоги, потрібно лише бажання жінки звернутися за нею. В Україні швидко організували й мережу надання такої допомоги, в тому числі й психологічної, і юридичну мережу захисту. Але жінки, особливо в маленьких населених пунктах, не хочуть про себе заявляти. Кажуть: "Нам тут жити й ми не хочемо, щоб про нас хтось знав". Відповідно, вони можуть звернутися виключно за медикаментозною допомогою або за перериванням вагітності, якщо вона настала.

Вони бояться осуду в селі, яке так само як і вони пережило окупацію?

Так. Тому що культура розуміння домашнього насилля, і взагалі насилля, в Україні поки що не розвинена. На жаль. Вона десь існує, але якщо ми говоримо про периферію, там люди живуть в іншій парадигмі й воліють не давати розголосу цій проблемі.

Що з цим можна зробити?

Навчати дітей. Все знаходиться там, де ми починаємо говорити про це: в родині, в навчальному закладі. Якщо в родині говорять, що це не жертва вина, а насильник, коли розповідають, як тримати свої кордони, коли статеві органи називають своїми іменами, тоді, думаю, немає проблем з вирішенням, якщо не дай боже ця ситуація сталася. Ті місця, де ми були, ще не готові це приймати, як щось жахливе, і підтримувати жертву. Вони більше схильні казати, що вона сама винна. І це жахливо.

Є жінки, які виношують дітей, або народжують в окупації, не маючи доступу до медичної допомоги. З якими проблемами вони стикаються?

Це проблема відсутності медичної допомоги, логістики, бо, навіть якщо є машина, немає палива, і не можна відвезти жінку на огляд. У тих населених пунктах, де ми були — це здебільшого Харківщина, бачили жінок, які народили або ще вагітні. Вони казали, що нікуди не зверталися, не здавали аналізи, а потім автобусом, якщо ті курсували, їхали в опорну лікарню. Або просили росіян і ті їх відвозили. На Харківщині це частіше був або Ізюм, або Купʼянськ — куп'янська лікарня була опорною. А потім звідти поверталися.

Уявіть, після народження дитини ти повертаєшся на громадському транспорті, їдеш декілька годин. Або вони нікуди не їздили, народжували вдома. У частини жінок — десь 50 на 50, після таких стресових ситуацій не було молока. І не було до кого звернутися, щоб допоміг з цим питанням. Досить часто я була першим лікарем, який дивився жінок після пологів, і першим педіатром для дитини.

Крім волонтерства та лікарської практики акушерки-гінекологині, ви також їздите за кордон. У вас там є жіночі клуби. Що це за заходи?

В цьому році жіночому клубу буде вже 10 років. Він почався перед Майданом. Я багато пишу про медицину, популяризую науку. Намагаюся розповісти жінкам та чоловікам про їх фізіологію, можливості, тіло, про те, як з ним співіснувати. Інколи розповідаю як контролювати діяльність лікарів, тому що, на жаль, і це інколи треба робити.

З жіночим клубом я у свій час їздила по всій Україні. Потім, ще до повномасштабного вторгнення, у мене була Польща, Молдова, Білорусь, Грузія. І от уже з початком військових дій, десь у серпні, я вирішила знову зустрітися з жінками в Києві. Це було настільки щемливо — приходять дівчата, плачуть, що ми знову можемо зустрічатися. А потім був жіночий клуб в Стокгольмі, двічі вже був у Варшаві, і ось буде третій, а потім буде ще Прага. В основному приходять українки, які виїхали через війну.

Читайте також: Поки ми живі. Три історії про ціну великої війни

Які в них проблеми?

Я б хотіла сказати про таку штуку, як посттравматична стресова реакція — посттравматичний синдром, який десь через місяць після дії важкого стресового фактора накриває людину і може довго тривати. Не треба думати, що тільки ті, хто знаходяться в місцях бойових дій, отримають цю травму. Найпростіша ілюстрація: є будинок, в ньому живе людина, туди прилетів снаряд. Ця людина буде мати ПТСР. З будинку навпроти це побачила інша людина і вона також буде мати ПТСР, бо вона спостерігала за дією травматичного фактора. Третя людина — це та, яка знає, що у квартиру до її рідної сестри прилетів снаряд. Коли з близькою людиною відбувається щось страшне, у тебе також може початися ПТСР. І четверта людина — та, що ніколи не бачила, як прилітає снаряд, живе за кордоном, але знає, що снаряди прилітають, бачить це в новинах, і в неї також розвивається посттравматичний синдром. Паралельно з відчуттям провини, що вона далеко і нічого не може зробити для людей, що страждають.

Я бачила величезне відчуття провини. Бачила важкі ПТСР у жінок, що живуть зараз за кордоном. Бачила бажання хоч щось зробити для України. Страшно, що ці жінки мало звертаються за психологічною допомогою. Вони не вважають, що постраждалі. Вони вважають, що і так втекли від війни і їм не треба ще якась допомога. А насправді треба. Бо найчастіше це жінки, які поїхали з дітьми. Вони є мамами, вони повинні бути психологічно стійкими, щоб діти бачили, що з мамою все добре.

Чи планують ці жінки повертатися?

Більшість — так. Коли закінчаться бойові дії на території України. Не можна дякувати війні, але мені здається, у нас буде покоління дітей, яке зараз розкидано по всьому світу, бачить інше життя, а потім вони повернуться і принесуть в Україну часточку чогось нового і вільного, будуть легко говорити різними мовами. Дуже не круто, що є війна, але круто, що всі ці діти з мами повернуться і будуть далі відновлювати Україну.

Якщо подивитися на тенденції за останні рік-півтора: чи менше родин хочуть народжувати?

Хочуть! Хочуть народжувати, бути батьками. Повномасштабна війна дещо поміняла в стосунках, багато хто усвідомив, що життя кінечне і народження дитини — можливість продовжитися в цьому світі. Чоловіки, які зараз на передовій, ризикують здоров'ям і це пов'язано не лише з травмами й посттравматичними захворюваннями, а ще і з тим, що вони можуть мати проблеми з фертильністю, тобто зі здатністю мати дітей, по закінченню бойових дій. Тому зараз багато продуктивних клінік започаткували безплатну програму кріоконсервації сперми військових.

Ця послуга має попит?

Так. Але, мало хто розуміє важливість цього. Раніше це радили чоловікам, які йдуть на лікування онкологічних захворювань, на радіотерапію, на якісь терапевтичні процедури, що можуть вбити активність сперматозоїдів, зробити сперму не фертильною. Це можливість убезпечити себе і родину від проблем.

На вашу думку, чи буде сплеск народжуваності після нашої перемоги?

Це буде залежати від економічної ситуації. Свідомі батьки будуть оцінювати свої можливості. У нас великі проблеми в економіці, у багатьох проблеми з роботою, з довгостроковим плануванням, тож вважаю, прям бейбі-буму не буде, але українці будуть народжуватися.

Читайте також

На початок