"Питання на післязавтра" – саме так звучить опис вистави "Аґора", прем'єра якої відбулася в січні 2023 року у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Вистава створена за мотивами текстів Платона, однак апелює до воєнного стану України.
Журналістка Оксана Заблоцька для Суспільне Культура поспілкувалася з режисером Пьотром Армяновським про символізм, готовність українців відмовитися від "байрактарщини" на користь критичного мистецтва, а також діяльність театралів під час війни.
Читати також: Радикальна уява, або як виглядає утопія в сучасному театрі. Інтерв'ю з драматургинею Любов'ю Ільницькою
Аґора — це центральна площа в давньогрецьких полісах, місце громадських зборів. Чому ви реферуєте до цієї площі та до формату зборів?
"Аґору" українською також можна перекласти як "майдан". Це місце рефлексій, обговорення, прийняття суспільно важливих рішень. Майдан у нашій українській історії – місце революцій. Це про зустріч людей, доходження до якихось спільних позицій. Наріжний камінь, навколо якого відбувається конфлікт у виставі – це справедливість.
А ви знаєте, що таке справедливість? Більшість людей не можуть дати чіткої відповіді на це запитання. Бо кожен розуміє її по-своєму. Але коли народ пише коментарі у фейсбуці, має цю ілюзію знання того, що є справедливим, а що ні. Треба давати собі можливості подумати: "Те, що я знаю, не є остаточним". Це не остання правда. Інша людина теж може мати логічне обґрунтування своєї впевненості. Хіба що я дуже впевнений, а інша людина теж не має сумнівів у своїй правоті, то залишається єдиний спосіб – протистояння, у результаті якого залишиться лише одна справедливість.
У вашій виставі зазначено, що вона ставить "питання про післязавтра". У ній ви намагаєтеся заглянути в майбутнє: мовляв, зараз українці об'єднані спільною метою – перемогою у війні – але що буде після цього? Спонукаєте глядача задуматися, чи будемо ми готові нарешті взяти колективну відповідальність за майбутнє нашої країни, а не ділити народ на "своїх" та "чужих" через розбіжності в поглядах на політику, мову чи релігію. Чому саме це післязавтра, а не завтра?
Однією з мотивацій, з яких починалася вистава, була теза "ось зараз хлопці й дівчата прийдуть з фронту після перемоги і наведуть лад". Мені, як і багатьом іншим, здається, що це небезпечна думка. Про виклики, які чекають на нас після перемоги, треба думати вже і зараз. Як показує досвід Чорної ради, Помаранчевої революції чи Революції на граніті, українці вміють перемагати, а що потім? Ми знову роз’єднуємося.
Післязавтра – це крок уперед на невизначений термін. Усі, хто борються за Україну, залишаються тут – чекають перемоги. Вона точно не настане завтра. Однак після темного лютого, який триває вже понад чотири сотні днів, обов’язково настане березень, а тоді й квітень нашої перемоги. Я хочу, щоб ми поміркували про цей період "після".
Вистава побудована на аналогіях зі Стародавньою Грецією. Що спонукало вас спілкуватися з глядачем про сучасність через алюзії на Платона та Сократа?
Матеріалом для вистави є діалоги Платона – одного з засновників європейської традиції філософії. З тих відомостей, які збереглися до наших часів, відомо: люди дві тисячі років тому перші ставили питання про те, що таке справедливе суспільство, як їм домовлятися між собою та ще низку питань, які зараз, на мою думку, для нас теж залишаються актуальними.
Ми зараз боремося і на культурному фронті. От кажуть: "Ну як же, в Росії ж така велика культура". Та плювати на ту російську культуру, якщо ми не знаємо витоків європейської. Чому, наприклад, з перекладів Платона на українську є лише кілька текстів? Для того, щоб дивитися в майбутнє, варто подивитися в минуле – ось така розвилка. Спробувати взяти досвід попередніх поколінь. Давньогрецький театр також починався як документальна історія, де на сцені люди згадували пережите під час воєн, а потім зрозуміли, що з цим можна гратися, фантазувати, моделювати ситуацію на сцені.
До того ж складно бачити якісь відтінки у сучасних подіях. Ні, є чорне і біле: вороги і наші. Треба триматися єдності в цьому. Ось тому говорити про сучасність, розбиратися у напівтонах – це справа, що має певну моральну, психологічну й технічну складність. Натомість візьмімо те, що відбувалося давно, дуже давно. Ми в це граємо.
Другому з них, за сюжетом Платона, все суспільство "зобов’язане" через подвиг тата. Філософ цієї теми не розкриває, але я хотів донести цю актуальність до нас. Що я можу зробити для дітей, які залишилися без батьків через війну? Якщо зараз про це не думати, коли вони виростуть – буде пізно. Будемо бідкатися, чого про цих дітей ніхто не подумав. Різні відтінки моєї історії перегукуються з нашою теперішньою ситуацією. Це корисно для моделювання нашого майбутнього після перемоги.
Вистава не вимагає від глядача знання давньогрецьких філософів. Радше навпаки: краще, аби людина прийшла з думкою, що Платон і Сократ – це якісь нудні мужики, які невідомо чим займалися в тій античній Греції. Гратися з цими образами через досвід війни, а також розглядати питання справедливості через ілюзію якихось знань – це те, що відгукується сучасним українцям. Є й інші історії, що відгукуються, і в них простежуються схожі риси. Наприклад, популярна зараз історична паралель між нашою війною та боротьбою 300 спартанців проти перської армії. Як маленька спільнота перемогла імперію? Це питання, що хвилювало мене. А відповіді вирішив шукати у текстах Платона. Звідси й такі алюзії.
Читати також: Без "Ідіота" Достоєвського. Художній керівник театру імені Франка про репертуар та акторів у лавах ЗСУ
Ваша вистава "Аґора" – це рефлексія на тему війни, на противагу так званій "байрактарщині". Наскільки український глядач зараз готовий до складного переосмислення сучасних подій?
Чи складно аудиторії говорити про війну на сцені? Думка починається з питання. Аби над чимось задуматися, потрібно поставити питання, викликати приємні відчуття або бентегу. Відкриваєш стрічку новин – у фейсбуці чи на Суспільному – і виникають емоції. Під впливом цього активізується уява. Ми у виставі не даємо відповідь про те, що нас очікує. Ми робимо перший крок – поставити питання, щоб люди вийшли після вистави і хотіли подумати про це.
Стосовно протиставлення нашої вистави "байрактарщині". Усі вчилися в університетах і мають певне уявлення про філософію. Мені здається, у більшості людей це був важкий досвід: важко, нудно, навіщо гаяти на це час? Наша вистава намагається не йти в цю сторону, а дивитися на фігури, персонажів, людей, які у вільний час ставили питання собі та оточенню.
Проведемо паралель з Сократом. Це ветеран, який захищав свою батьківщину, бачив смерть, щось пережив. Йому було не байдуже, у якому суспільстві жити. Ми намагалися на репетиціях шукати асоціації з сучасністю, тож разом з акторами уявили собі, що Сократ був би якимось журналістом чи розслідувачем. Він підходив би до "крутих чуваків" і ставив би їм незручні питання. От йде якась "шишка" по вулиці, а Сократ підбігає і каже: "Ой, ви така мудра людина! Можна я у вас щось спитаю?" Ставить питання, яке ставить людину перед усвідомленням того, що вона чогось не знає. Зіштовхує її з розвіянням ілюзій про справедливість.
Яку роль відіграє глядач? Яким чином залучаєте його до розмови?
Під час вистави охочі глядачі мають можливість розповісти власні історії проживання війни. Ми з акторами часто проговорювали особисті історії, коли готувалися до вистави. І ці історії зі сцени розповідають глядачам. Також ми виходили на вулиці Львова, спілкувалися з людьми. Як Сократ!
Як відбувається розмова з глядачем? Коли тобі розповідають історію, яка відгукується, ти згадуєш якусь свою. Це не спрацювало б закликами "Ей, ти, ану розказуй свою історію". Звісно, ні. Але якщо я розповідаю щось важливе про себе і готовий почути інших людей, то більшість з них захочуть розповісти щось важливе для них.
Це схоже на ситуацію в потязі: ти їдеш з незнайомою людиною, ви розговорюєтеся і починаєте ділитися чимось особистим. Можливо, навіть з друзями, за пивом чи чаєм, ти б не розказував цього, аби їх не грузити. Не згадував би історій про несправедливість – скандал з Довженко-Центром, наприклад. Це просто зіпсує свято. Але ж якщо про це ніде не говорити, то ставатиме тільки гірше.
Театр – це публічне місце, у якому ми намагаємося ініціювати, закинути якийсь імпульс до дії.
А як театр може говорити про майбутнє і впливати на нього?
Зазначу, що театр Лесі у Львові, Курбаса і багато інших після початку повномасштабного вторгнення перейшли в режим допомоги біженцями. Біженці, що приїжджали з прифронтових територій, ішли в театр: там їм допомагали речима, інформацією, житлом. Також театр Лесі продовжує займатися гуманітаркою, актори й працівники допомагають пораненим у львівському шпиталі. На мою думку, це прямі й конкретні дії, які впливають на наше майбутнє.
Окрім цього, важливість театральних розмов про майбутнє – у боротьбі за культуру. Як казав Черчилль: "Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?"
Ми на репетиціях зробили певну роботу на тему нашої вистави, а глядачі приходять до нас, мов на спільну вечерю, на якій ми доходимо певних висновків. Театр – це дзеркало суспільства. Погано, якщо в суспільстві нема дзеркала, у якому можна побачити не лише новини, кліпи чи телешоу, а й щось глибше. Щось, що розгортається не за хвилину, як у Тік-Тоці, а тримає твою увагу протягом кількох годин.
Як війна вплинула на вашу діяльність? Над якими проєктами працюєте зараз?
Перший час після початку повномасштабного вторгнення я волонтерив у Києві, де це було потрібно. Потім трохи знімав документальні фільми про наслідки того, що зараз відбувається.
Ще була вистава у Львові в артцентрі Jam Factory. Це мистецький простір, який знаходиться у справжній фабриці повидла позаминулого століття. Завдяки меценатській допомозі це приміщення викупили, зараз там роблять ремонт. Це буде важлива інституція для митців. Як PinchukArtCentre у Києві. Але якщо PinchukArtCentre – це більше іміджевий проєкт, як кажуть, для "відбілювання репутації", то Jam Factory спонсорує історик з Австрії, який також створив Центр міської історії у Львові. Там буде чудовий виставковий простір, а також театральна перформативна програма, яка висвітлює тематику пам’яті, майбутнього тощо. А ми там робили виставу "Кого чути у справі Бейліса" про російську пропаганду та маніпуляції Росії: як це відбувалося сто років тому і зараз.
Потім була вистава "Коми" з жінками-переселенками з півдня, Рубіжного, Харкова в Івано-Франківську. На жаль, ми зробили лише три покази, бо там було дев’ятнадцять учасниць – складно кудись далеко поїхати за свій кошт.
Стосовно нового й найважливішого: ще з літа ми експериментуємо з віртуальною реальністю для поранених військових в Інституті ортопедії та травматології. Це може допомогти психологічно відволікатися. Ми з київською гідессою пані Оленою записали екскурсію Скляним мостом. Коли військовий поранений, лежить на одному місці багато часу, не має змоги погуляти столицею – аж тут одягає шолом віртуальної реальності й опиняється в геть іншому місці.
Допомагаю ще одному проєкту: у Ліверпулі буде аудіопрогулянка авторства британської режисерки про спротив українських митців. Вона приїжджала в Україну, тож я трішки долучився до створення.
Читати також: Як живе Одеський український драматичний театр: 130-річчя від дня народження Василя Василька та новий репертуар
Куди плануєте спрямувати свій творчий вектор: у театр чи в кіно? А може, усе одразу?
Окрім цього всього, я ще минулого семестру викладав курс на кафедрі актуальних мистецьких практик для студентів-художників у Львівській академії мистецтв.
Наші військові своєю боротьбою визначають хід найближчого майбутнього. Кілька годин без їхніх зусиль – і наше життя різко зміниться. Те, що буде за кілька років, теж визначається в цей момент. Просто це не настільки помітно. І освіта – дуже важлива тема, на мою думку. Останні кілька років ця сфера дуже страждає від зовнішніх чинників, таких як COVID чи от повномасштабна війна. А кваліфікація, знання, експертність, впевненість молодих людей, які будуть за п’ять-десять років визначати нашу дійсність, формується зараз. Мене ця ситуація хвилює, тож, окрім театру та кіно, хочу спрямувати свою діяльність ще й у це русло.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!
