Як живе Одеський український драматичний театр: 130-річчя від дня народження Василя Василька та новий репертуар

Як живе Одеський український драматичний театр: 130-річчя від дня народження Василя Василька та новий репертуар

Як живе Одеський український драматичний театр: 130-річчя від дня народження Василя Василька та новий репертуар
. Колаж Суспільне Культура

Сьогодні, 7 квітня, 130 років від дня народження Василя Василька (Миляєва) — українського режисера й засновника Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР у Києві. Василько працював у різний час у Києві, Донецьку, Одесі, Чернівцях, але саме з Одесою пов'язані його важливі театральні роботи. Одеський український драматичний театр, який носить його ім'я, продовжує традиції драматурга та режисера.

Напередодні його дня народження директорка і художня керівниця Одеського академічного українського театру імені В. Василька Юлія Пивоварова та актриса театру Римма Зюбіна відвідали Радіо Культура та розповіли у інтерв'ю Наталі Грабченко про те, як театр визначатиме ювілей Василька, про нещодавню пожежу в театрі, про роботу під час війни, а також про важливі прем'єри, зокрема, про виставу "Карпатський вестерн". Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.

Як живе Одеський український драматичний театр: 130-річчя від дня народження Василя Василька та новий репертуар
Одеський академічний драматичний театр імені Василька
Читати також: Без "Ідіота" Достоєвського. Художній керівник театру імені Франка про репертуар та акторів у лавах ЗСУ

Сьогодні, 7 квітня, 130-річчя від дня народження Василя Василька, ім’я якого носить Одеський український драматичний театр. Які заходи будуть проходити в день його народження?

Юлія Пивоварова: Під час війни трошечки складно робити такі події, але ми вирішили, що в нас буде зроблена фотовиставка — саме фото Василя Василька. Багато хто не знає, але він починав як театральний фотограф, і в нас, на щастя, є світлини, зроблені саме Василем Васильком. Це світлини, зроблені з акторами нашого театру. Декого ми змогли ідентифікувати. Крім того, ми проводимо читку п’єси Василя Василька "Чашка чорної кави", яка присвячена Лесю Курбасу. Що стосується читки, то тут краще розповість Римма, бо вона там задіяна.

Риммо, то з яким настроєм будемо читати п’єсу? Як це буде?

Римма Зюбіна: Це буде формат читки, але режисерка Валерія Федотова робить і читку, і фрагменти п’єси, яку ми будемо грати вже з реквізитом, по-справжньому, майже в костюмах, з елементами костюмів. Це цікавий формат. Деякі моменти глядачі, можливо, не знають, і ми хочемо, окрім п’єси "Чашка чорної кави", як ми на обговоренні обговорюємо, якісь елементи додавати. Начебто актори між собою і режисерка теж говорять. Я граю маму — читаю чи граю — Леся Курбаса. Мені дуже цікава ця особистість. Я насправді дуже би хотіла (і це було до цього проєкту) саме зіграти цю жінку, тому що доживати все своє життя з дружиною свого сина, знаючи, що вона підписала розстрільного листа… я думаю, що там було в серці. Було і перше кохання в цій п’єсі, потім іде початок становлення театру, потім йде зрада всіх, хто був з Курбасом, потім йде друге його кохання. Вона начебто автобіографічна, але мені здається, дуже багато своїх власних тез щодо театру, щодо суспільства, яке було тоді, щодо театрального товариства саме Василько вклав у цю історію начебто не про себе, але все одно і про себе також.

Читати також: Радикальна уява, або як виглядає утопія в сучасному театрі. Інтерв'ю з драматургинею Любов'ю Ільницькою

Як працювалося весь цей час із моменту початку широкомасштабного вторгнення? Як відновилися і як працює театр, які прем’єри виходять?

Юлія Пивоварова: Мова буде йти якраз про того самого Сашка Семусенка. Коли почалася війна, всі театри були зачинені, нам не дозволяли виходити на роботу, грати вистави, звісно. А в театрі ми одразу зробили укриття, тому що нашим акторам було легше перебувати одне з одним, вони там жили, їли, готували їжу собі, багато хто прийшов, ночували там, тому що було дуже страшно в Одесі й не лише. І десь 5, можливо, 7 березня Саша Семусенко мені каже: "Я не можу так далі жити, я не знаю, що мені робити, я просто збожеволію". І ми ухвалили рішення, що ми (хоча нам не дозволяють) все одно знаходимося в театрі, бо вигнати людей з театру я не мала права. І ми вирішили, що починаємо працювати, починаємо ставити нову виставу, яка в нас взагалі не була запланована. Радилися з Максимом Голенком, який весь час знаходився в Одесі — він, звісно, як і всі, мав можливість кудись поїхати, але весь час знаходився поруч з трупою — і Максим обрав п’єсу Наталки Ворожбит "Саша винесе сміття". Було зроблено, звісно, деякі акценти інші, аніж вони є в п’єсі, тому що в п’єсі мова йде про 2014 рік, а на той момент це вже був 2022-й і почалося повномасштабне вторгнення. Ми готували цю виставу й виник новий формат — "Театр в укритті", тому що бігати постійно в підвальне приміщення було незручно зі сцени. Ми перейшли просто в приміщення під сценою, де ми зараз цю саму виставу й граємо. Ми були готові повністю й зробили здачу цієї вистави 29 квітня. До нас прийшли волонтери, друзі театру, і це був момент, коли ми зрозуміли, що це потрібно не лише нам, а й людям. Ми не мали права, ще нам не дозволяли грати в Одесі, тому вона була нібито законсервована. Усі були на нервах, тому що розуміли, що людям це дуже потрібно. Врешті-решт нам дозволили грати, тому що ми не були впевнені, що прем’єра вистави відбудеться в повному обсязі в Одесі. Ми на той момент отримали запрошення від Рівненського театру, від Володимира Петріва, директора цього театру, приїхати до міста Рівне на гастролі саме з цією виставою. Далі Максим ставив у нього виставу "Зерносховище" також за Наталкою Ворожбит, де були задіяні наші актори.

Я дуже вдячна Володимиру Юліановичу за таку допомогу, тому що для нас це було важливо. Але нам дозволили зіграти й перша прем’єра відбулася все ж таки в Одесі, а наступного дня ми вже поїхали до Рівного. Ми ходили у відпустки: у квітні я розуміла, що багато дівчат поїхали з дітьми за кордон і їх можна абсолютно спокійно зрозуміти.

Але загалом театральна трупа залишилася майже в тому обсязі, щоб ви могли ставити?

Юлія Пивоварова: А я вам зараз розповім, що відбулося. Значна частина хлопців пішла до лав ЗСУ: це були і актори, і наш завпост, і помічники режисера. Я просто розумію, що це суцільний жах і немає репертуару, немає трупи, немає нічого. Приходить до мене Максим Гуренко — це був початок червня, мені здається, — і каже: "Юлю, ми з тобою повністю втратили театр, ми з тобою втратили трупу". Я кажу: "Ти це зрозумів?" Він каже: "Так, я це зрозумів". Я йому кажу: "Я тебе вітаю". Він питає: "З чим?" А далі ми будемо з тобою робити крок за кроком і будемо просто йти вперед. Ми стали робити з Максимом крок за кроком. У час, коли хлопці працювали в Рівному, Максим зробив для нашого театру виставу, яка була антрепризною виставою. Міша Бондаренко, продюсер цієї вистави, який зараз теж знаходиться на фронті, дозволив нам зробити її за новелами Горового "Чуваки не святкують, або Ukrainian". І ми одразу зіграли цю виставу, а вже у липні в нас виникла друга вистава. Й далі ми почали з Максимом збирати зі всіх куточків країни акторів, і на сьогодні я можу відверто сказати, що десь 50% трупи приєдналося до нас саме цього сезону. Володимир Гладкий, приїхали актори з Миколаєва, чудові насправді актори. Вони насправді постраждали, адже там було влучання ракети і, звісно, ми обов’язково мали допомагати одне одному. Зібрали трупу поступово, хоча було дуже складно, тому що навіть просто відновлювати кожну виставу — це наче робити прем’єру. Темп роботи театру був просто шалений.

Найскладнішою для мене як для директорки була вистава "Карпатський вестерн" — за декораціями і за всім. Я йому сказала, що якщо ти ще раз спробуєш взяти кіносценарій (а вистава створена саме за кіносценарієм), можеш до мене навіть не підходити, тому що це неможливо.

Читати також: "Російського театру з Маріуполя більше не буде, лише український", — режисерка Людмила Колосович

У мене запитання до Римми: напевно, я так пам’ятаю, отой самий кіносценарій, перероблений в інсценівку "Карпатський вестерн", і став творчою спокусою для Римми Зюбіної, що треба йти в цей театр і треба зіграти в цій виставі. Чи я помиляюся?

Римма Зюбіна: Ні, все правильно. Додам тільки, що творчою спокусою давно в мене був Максим Голенко і в нас були наміри щось створити. Максим неодноразово приходив у Молодий театр з п’єсами, які чомусь не бралися до постановки. З 2015 року, ну скільки ж можна мріяти? Ну, і тут я приїхала з херсонською виставою "Лишатися не можна". 1 грудня після вистави посадили мене, сів біля мене Голенко, з іншого боку — Дмитро Усов, і почали мене обробляти. На наступний день підключилася Юля Пивоварова — у телефонному режимі, але натиск був такий, що я погодилася. Максим сказав, що є така команда драматургічна, яка називається "Піратська бухта", і вони вже створили в Дикому театрі проєкт "ЧЧЧ", і от є кіносценарій, який ніяк не здійснюється, але його можна адаптувати.

Кілька слів про сюжет, Риммо, про фабулу: що відбувається? Без спойлерів…

Римма Зюбіна: Це мікс, напевно, всіх українських найпрекрасніших історій про кохання, але, окрім трикутника, тут ще з’являється в другій дії чотирикутник. Такого вже українська родина витримати не може. Це кохання двох братів до однієї дівчинки, Марічки, але Марічка любить Янчо, а Василя — ні. Василь Василеві як старшому сину спадщину залишає — лісопильню в Карпатах, а що це в горах?

Це все, це засіб до існування.

Римма Зюбіна: Так. І молодший каже: я поїду в Америку на два роки, зароблю гроші й викуплю в тебе цю лісопильню. Старший, як це буває у братів, каже: я тобі накину ще потрійну ціну. Янчо їде, а тут відбувається дуже трагічна історія, не буду спойлерити. І моя героїня, Лопаха, яка є не справжньою мамою, все робить для того, щоб Марічку видати заміж за Василя. Але все ж таки повертається Янчо. Що далі відбувається? Закінчується все дійсно вестерном — стріляють всі, падають всі, кров ллється.

Я навіть на репетиціях записувала цитати Голенка. Це дуже смішно і, звісно, тільки для капустника, але якісь речі можна сказати. Коли цю кров випробовували, її треба попшикати, а потім в антракті все це відмити, бо актор і сцена мають бути чистими. І коли вже Голенко кричить: ні на кого не пшикайте, не лийте ні на кого. А на Гладкого? А на нього все вилийте, щоб побачили, що крок таки на сцені є. Яскраві костюми, неймовірна прекрасна музика, аранжування дуже красивих українських пісень. Дівчата в нас, які співають наживо. Танцюють всі також без всякого додаткового балету, лише актори. Але коли запитують, чи можна привезти цю виставу, я одразу всім кажу: я давно з подружками започаткувала культурний туризм. І ми можемо зібратися і з Києва поїхати у Львів, Франківськ, Рівне, Одесу, якщо там є цікава вистава. Цю виставу обслуговує, напевно, 50 людей: актори, монтувальники в повному складі. Її зараз нереально фінансово вивезти кудись, і якщо це навіть буде колись, то свої масштаби сцени, сценографії, яка під це повністю підлаштована, розраховані саме під цю сцену. Тому приїздіть.

Надійшли дві новини з Одеського театру і я хочу попросити вас це прокоментувати. Перша була про пожежу, яка сталася в театрі, й уперше я це побачила з допису Римми, де вона написала, що все гаразд. Що відбулося насправді? І як ви вийшли з цієї ситуації?

Юлія Пивоварова: У нас пожежа дійсно була, виникла вона наприкінці вистави "Саша винесе сміття", яку ми граємо в підвальному приміщенні. В освітлювальному цеху вибухнули акумулятори. Якби це було під час вистави і там хтось знаходився, то взагалі нічого б не сталося. У нас спрацювала пожежна сигналізація, пожежники наші побігли подивитися, що відбувається. А ви розумієте, що коли вибухає один акумулятор, одразу починає вибухати й другий. А обладнання в нашому цеху старе: освітлювачі працювали на пульті, який був куплений в 1983 році. Але, як я зараз кажу, не було б щастя, та нещастя допомогло, тому що зараз нам будуть купувати новий пульт і я якраз зараз отримала декілька пропозицій, з якими я піду до обласної ради. І ми врешті-решт отримаємо нормальне світлове обладнання. Адже, я кажу, 40 років навіть літаки не літають. Люди були евакуйовані, світло було вимкнуто. Це пам’ятка культури, тому приїхало багато пожежників. У нас була проблема, бо ми працюємо цю виставу в театрі в укритті і заходимо всі через службовий вхід, тому були зачинені центральні двері, і перше, що я робила, — це бігала відчиняти ці двері, тому що пожежники мали заходити. Вони мене виштовхували з театру, але я знаю, де і як їм буде зручніше протягнути всі крани, щоб якомога менше ушкодити театр.

Але ви вже відновили вистави?

Юлія Пивоварова: Так, ми вже працюємо.

І друга новина, про яку я хотіла запитати, надійшла, що хочуть Юлію Пивоварову звільнити. Невже це так?

Юлія Пивоварова: Мала розмову з головою обласної ради. Він сказав, що мова про моє звільнення не йде, що вони готові й дуже хочуть допомогти театру.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок