У Німеччині в місті Ганновер триває виставка української художниці Жанни Кадирової "Daily Bread" (Хліб насущний). Музей, в якому проходить виставка "Kunstverein Hannover" був заснований у 1832 році та вважається одним з найстаріших та найпрестижніших в Мистецьких Асоціаціях німецькомовних країн.
Художники Жанна Кадирова і Денис Рубан два тижні ховалися в підвалі свого будинку від ракетних ударів і диверсійних груп окупантів. Врешті вирішили евакуюватися на захід країни.
Там у художників народився проєкт "Паляниця" – серія об'єктів з обточеного гірською річкою каміння, що увійшов до ретроспективи "Daily Bread". Загалом виставка містить і старі, і нові роботи митців, які були створені виключно в Україні. Видання "Порт" пише, що відвідувач потрапляє у світ Кадирової, яка наразі фокусується на всеприсутності та всюдисущності війни в її країні. Виставка в Ганновері триватиме до 9 квітня.
Про мистецтво під час війни та його призначення говоримо з Жанною Кадировою.
Як пройшло відкриття та які відгуки ви встигли отримати?
Ми довго готувалися до цієї виставки. До того ж був складний момент у перевезенні живих рослин з України, нам прийшлося брати спеціальну машину. Хвилювалася, щоб рослини доїхали і не померзли.
На виставку прийшло багато місцевої публіки. Мені сказали, що у галереї давно не було такого багатолюдного відкриття. Куратор виставки Крістоф Плац заступив на посаду директора Kunstverein і відкрив свою каденцію моєю виставкою. На відкритті був присутній мер Ганновера, який говорив про важливість мистецтва – на жаль, я не все зрозуміла, бо промова була німецькою, але мені коротко перекладали.
Куратор написав, що у пресі дуже хороші відгуки, і наразі йдуть переговори, щоби ця виставка приїхала до ще одного європейського музею. Тобто, те, що хотілося, – вдалося.
Як би ви окреслили функцію мистецтва під час війни? Українська художниця має персональну виставку в Німеччині, і водночас, коли в її країні триває війна, хотілося би зрозуміти – як це може вплинути на її хід?
Усі мої заплановані проєкти після 24 лютого були поставлені на паузу або відмінені. Я робила тільки ті виставки, які були заплановані по графіку і де куратори були готові змінити тему на більш актуальну: про ситуацію в Україні, про війну. Я вважаю своєю функцією привертати увагу до цієї проблеми. Можна сказати, що вдається.
Якщо говорити про проєкт "Паляниця", який з'явився від початку війни одним із перших – це нарізаний на шматочки хліб із річкового каменя. Я його вже показала на майже сорока виставках. Наразі його можна побачити в п'ятьох країнах одночасно.
Функція мистецтва трішки змінилася. Це не тільки поширення інформації, мого власного досвіду як біженця. Це також і про те, що з продажу цих об'єктів я можу допомагати армії – я безпосередньо передаю необхідні речі людям, яких добре знаю, які перебувають або безпосередньо на фронті або організували волонтерські фонди.
Читайте також: "Час повертати мистецтво. Розмова з Ельмірою Аблялімовою, Тетяною Філевською та Яною Супоровською"
Повернемося на рік до початку повномасштабного вторгнення. Як ви себе віднаходили як митець у перші тижні й місяці? Чи довелося вам переосмислювати себе в професії заново?
Моя думка щодо цього змінювалася. Перші дні війни був шок, коли мозок відмовлявся вірити в те, що відбувається. Я пам'ятаю це відчуття: мені тоді здалося, що все, чим я займалася двадцять років, мені просто наснилося. Це якась повна фігня, яка не має жодної ваги у світі.
Коли бачиш жорстокість війни, і що сила – це тільки зброя, відбувається повне знецінення, виникає порожнеча. Але коли я вивезла рідних за кордон, то заспокоїлася і почала переосмислювати те, як можна працювати далі, бути корисним. Треба було вигадати щось таке, що можна робити без студії та не потребує спеціальної технічної бази.
Під час пошуку житла у Карпатах я наткнулася на каміння. Тоді слово "паляниця" звучало усюди – це був такий символ, сигнал. Ми купили "болгарку", диски і почали цей камінь пиляти.
Чи правильно я розумію, що проєкт "Паляниця" народився як продовження попереднього вашого проєкту з камінням?
Формально вони подібні. Подібне навіть те, що я продаю їх по вазі: в Україні – це грам за гривню, в Америці – грам за долар, а в Європі — грам за євро. "Паляницю" я теж продаю за євро, бо більшість клієнтів – європейці. І також це позиціонується як гуманітарний проєкт, бо гроші йдуть на допомогу, тому люди готові платити на знак солідарності з Україною.
Чи купували в Україні "паляницю"?
Ні, але дівчата з "Асортиментної кімнати" продали одну "паляницю" в Німеччині, коли ця виставка поїхала далі. Ці гроші я перерахувала на франківський фонд людям, яких я добре знаю.
Стосовно славнозвісного "Russian Rocket", який щойно прогримів у мережах. Ці ракети – це проєкт для соцмереж, для того щоб люди поширювали і нагадували про війну в Україні? І про те, що російська ракета може бути в будь-кого над головою?
Ви правильно зрозуміли, але можу зазначити, що взагалі цей проєкт зроблений ще влітку. Вперше я презентувала його на виставці в Градці. Вдруге він показаний в Ганновері, на великій виставці. Те, що він презентувався в Україні трошки пізніше, – це збіг обставин.
Це класичний прийом стріт-арту – розклейка стікерів у публічних місцях. Ясна річ, що це експортний проєкт, не для України, бо в нас ракет вистачає в реальності. І тому поклейка стікерів на вікнах громадського транспорту Європи має провокувати у місцевих певні відчуття, має нагадувати, що хтось живе під реальними ракетами. Це про наш досвід.
Читайте також: "Солідарність та права жінок під час війни. Промова Марти Чумало під час нагородження Премії Улофа Пальме"
Ще один проєкт, який створено за час повномасштабного вторгнення, – це "Повітряна тривога" чи просто "Тривога". Це вишиті картини, пейзажі з написом "Повітряна тривога". Чому саме вишивка і чому саме природа?
Коли перші місяці війни я була в селі на Закарпатті, то помітила традиційні старі вишивки, якими оздоблювали хати. 90-річна бабуся Оленка подарувала мені дві такі.
Я подумала, що це нагадуватиме комікс: на одній я напишу "Початок загрози", а на іншій – "Кінець загрози". Так народилася ідея робити диптихи.
Я продовжила працювати з вишивками і почала робити графічні картинки, малюнки пейзажів. Спочатку це були українські пейзажі, але з продовженням моєї мандрівки я робила замальовки в Європі, писала європейськими мовами той самий текст.
Вишивка – це традиційна техніка для України. У такому народному мистецтві зазвичай можна зустріти мирні сюжети: або якісь пейзажі з хатками, або якісь котики, олені.
Для мене важливо використовувати традиційну стару картину, тому я купую їх на аукціонах, розпродажах – і наношу текст машинкою. Перші роботи мені вручну хрестиком наносила жінка із села Березова. Я компоную у Photoshop, як це має виглядати і в якому місці має бути напис.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
