24-річний Владислав Єщенко народився у Горлівці, згодом переїхав до Слов'янська. Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, довго не зволікав — 5 березня прийняв присягу. Служив у інженерно-саперному взводі. За пів року підірвався на міні — втратив зір, частково чує на одне вухо, не відчуває запахів. Зараз Владислав живе в Києві з батьком та майбутньою дружиною й допомагає військовим з такими ж, як у нього, проблемами. Суспільне розповідає його історію.
Поруч з ліжком Владислава — розписаний прапор України, який йому передала, як він говорить, "друга сім'я". "Це мій взвод, з яким я пройшов не одне коло пекла. Усі хлопці живі та цілі, я єдиний, з ким сталася така ситуація. Хлопці зняли прапор, який висів над моїм ліжком, розписалися. Це реліквія. Нас прийшли "звільняти", а звільнили мене від дому, улюбленого собаки. У мене був Арчі — прилетів снаряд і його вбило. Найбільші плани: щоб я і такі, як я, побачили перемогу", — каже Владислав.
Ви провели дитинство в Горлівці. Яким було довоєнне місто?
Для мене це були шкільні часи. Війна для мене почалася, коли мені було 14. Вибір ми зробили одразу — отримувати двоголового орла на атестаті не хотілося. Горлівку добре пам'ятаю: велике місто, я там жив у різних районах. Ми добре жили, у батька був бізнес. Потім переїхали до Слов'янська, школу я вже там закінчував.
Як почалася ваша військова служба?
У мене дитяча спортивна травма — в нозі порвані меніски. На момент проходження медичної комісії у військкоматі сказали, що я непридатний. Але 4 березня 2022 року я приїхав до військкомату і подав документи — без повісток, дзвінків. Наступного дня вже приймав присягу в Часовому Яру.
Я мав досвід розмінування, навчився цього в організації HALO Trust. Ми займалися пошуком боєприпасів, але не знімали їх, а передавали інформацію в ДСНС. Наше завдання було підготувати доступ до знайденого боєприпасу, щоб сапер міг розмінувати навіть лежачи. В армії потрапив до інженерно-саперного взводу.
Гріє думка, що кожна знайдена нами небезпечна річ, загроза — це чиєсь врятоване життя. Дуже сильно відрізняється розмінування при гуманітарній організації та під час бойових дій. В армії я отримав досвід мінера, бо до цього був демінером. Наша частина тримала оборону в Донецькій області. Ми розміновували цю територію — були касетні боєприпаси, протитранспортні міни, розтяжки.
Завдання виконували в лісовій місцевості чи це була цивільна інфраструктура?
Багато загроз, які ми прибрали, прилітали по цивільних. Переважно це були касетні боєприпаси, що засіювали місто, прилеглі території, поля, де була посівна. Як тільки надходила інформація, що десь є загроза, ми одразу реагували. Працювали 24/7.
9 серпня ви підірвалися на міні. Як це відбулося?
У нас був бойовий виїзд. Відбувся підрив, я втратив зір. Мені випалило очі, їх довелося видалити, щоб не було гангрени. Також я втратив слух — праве вухо повністю, ліве частково. Без слухових апаратів, у яких я зараз, вас би не чув. Я співрозмовника чую на відстані не більше 1-1,5 метрів, і якщо звук направлений в ліве вухо. З мене дістали близько 30 осколків. Мені випалило слизову, я не відчуваю запахів. Деякий час у трахеї стояла трубка для подачі повітря. Дихав я через апарат штучного дихання, у шлунку в мене був встановлений зонд — мене годували через нього. Також була зламана щелепа, в лобі стоїть титанова пластина й у вилицях. Повністю було розірване лице, його зшивали. Мене спершу прооперували в Дніпрі, видалили очі, а потім вертольотом транспортували в Київ.
Чи пригадуєте момент, коли підірвалися?
Різко настала темрява, дзвін у вухах, я відчув контузію. Від місця підриву я ще йшов сам. Це, напевно, через больовий шок. Протягом 10 хвилин відчув холод, втратив багато крові й втратив свідомість. Прокинувся я через 10 днів у Києві, мене вивели тут з коми.
Картинка, яку я запам'ятав: уявляв, що ніби бачу себе зі сторони — я в приміщенні, сиджу в кріслі й багато апаратів навколо. Перше бажання — подзвонити рідним. Пам'ятаю, як однією прив’язаною рукою натискаю на телефон. А потім свідомість почала повертатися і я розумів, що в мене там не могло бути телефону, когось набрати я тим більше не міг. Це, напевно, підсвідомість видавала картинки.
Як вам повідомили, що ви втратили зір?
Я перший час не знав. У мене було відчуття, що очі на місці, бо обличчя повністю забинтоване, а очі просто закриті. Коли я рухав очима вгору-вниз, здавалося, вони на місці. Але, як виявилося, це просто м'язи, очні нерви, які залишилися. Очні яблука мені видалили, про це мені сказали через пару днів, коли я прийшов до тями. Я відреагував нормально, без паніки. Лице сильно обгоріло, забороняли руками його чіпати, я перший час лежав на спині.
По окремих рецепторах я намагався зрозуміти, що відбулося. Запитати не міг, бо стояла трубка, говорити не міг. Спілкувалися тактильно — якщо кричали у вухо, я міг реагувати або рукою показував. Як кажуть, я дуже красиво пишу сліпий, мені давали блокнот і ручку.
У мене ніколи не відновиться праве вухо, слизова, очі. Лікарі пояснювали, що навчатимуся по-новому ходити: раніше я рівновагу тримав в просторі завдяки очам, а тепер — завдяки м'язам і вестибулярному апарату. Усі дивувалися, що я швидко встав і пішов. Усе інше ніби в нормі.
Ви плануєте пройти в Іспанії експериментальну програму з лікування?
Я готовий, але поки проблема зі збором документів. В Іспанії нас чекають, я розмовляв з лікарями. Це буде експеримент. Будуть окуляри — там влаштована камера, яка підключена до датчика, а він — до кори головного мозку. З цього датчика імпульсами буде стимулюватися частина мозку, що відповідає за зір. Звісно, людського зору не буде, це буде інша картинка, яка дозволяє орієнтуватися в просторі. Це експеримент на пів року. Поки немає готового продукту. Навіть якби в мене була необмежена сума, купити його не зможу, поки не завершать дослід.
Ви розповідали, що до вас звертаються родичі військових з подібними пораненнями.
Якщо я зараз зброєю не можу захищати країну, принесу максимальну користь в тилу, зроблю все для відновлення наслідків цього терору. У мене є сторінки в соцмережах, їх веде моя дівчина. Там опублікована вся інформація про мене. Телефонують навіть лікарі з госпіталів, кажуть, що є військові з такими проблемами. Я всім говорю, що руки не опустив і не дам цього зробити іншим. Намагаюся спілкуватися з цими хлопцями.
***
Супроводжує Владислава майбутня дружина Валерія. 9 серпня, коли коханий підірвався на міні, дівчина була в Києві. Про травму повідомила подруга. Згодом Владислава транспортували у військовий госпіталь в столиці.
"У палаті його побачила — з татуюванням на всі груди, весь перебинтований, руки обгорілі. Я перша, хто його взяв за руку в реанімації. Лікар каже: "Говоріть голосніше", а я не можу — у мене ком в горлі. Згодом в інфекційну перевели, потім вже на вулицю вивозили в інвалідному візку. А далі він почав робити кроки: один раз 10, наступного — 20. Кожен день була в госпіталі — навчання закінчується і біжу до нього. Коли вже потроху почав з'являтися слух, стали спілкуватися телефоном. Це така коротка історія великої біди".
Читайте також
- "Якщо інвалідність стає для людей приводом закінчити стосунки, це не стосунки". Історія родини ветерана ЗСУ
- "Сьогодні він хоче прийняти Бога, а завтра йому йти у бій". Як служать українські капелани
- "Російські чорти думають, що у них щось вийде" — боєць з Бахмута, який підписав прапор для Конгресу США
- "Людино-машина для руйнації ворога" — інтерв’ю з військовослужбовцем до дня ЗСУ
