Історія про відбудову українських міст розпочалася з перших влучань російських ракет у житлові райони. Так, війна ще не закінчилася. Попереду безліч звільнених міст, містечок та сіл, які потребуватимуть допомоги та роки відновлення того, що втрачене і зруйноване внаслідок російської агресії. Але держава вже представляє стратегії, візії та бачення відбудови України, шукаючи інвестиційну та донорську підтримку з-за кордону.
Цей текст — спроба розібратися, що відбувається з відновленням житла, принаймні в тих регіонах, які вже пів року звільнені від російської окупації. А ще — це можливість поглянути, як і де нині живуть люди, чиє житло зруйноване. Чи розраховують вони на компенсації за втрачене майно? Чи вірять, що колись зможуть повернутися до своїх осель? Чи сподіваються на нове житло замість знищеного?
А головне — чи зможуть вони пережити зиму і дотягнути до весни?
З чого починається Чернігів
— Дивіться, мої двері лежать он там, на горіху. А може, навіть і не мої, а сусідські, хтозна, все одно самому не дістати.
Анатолій Михайлович показує на розлоге дерево на своєму подвір'ї, у гілках якого заплуталися двері. Вони опинилися там ще на початку весни, коли російські війська йшли у наступ на Чернігів. Решту дерев — грушу, яблуню, вишні — посікло снарядами, а горіх вцілів. Чого не скажеш про будинок.
Саме з обійстя 72-річного пенсіонера Анатолія Михайловича починається Чернігів. Довкола гупає, бряжчить, дзижчить відбудова. Поряд шаленими темпами ремонтується величезний двоповерховий маєток. Ще в травні в цьому будинку зяяла дірка від снаряду, а нині дім вже майже як новенький і там тривають роботи щодня. Це приватний сектор, ті, в кого є сили і гроші, хочуть встигнути привести будинки до ладу до зими. Там, де вибило вікна, — засклити, там, де знесло двері, — поставити нові. Але від багатьох домів не лишилося нічого, окрім фундаменту.
Анатолій Михайлович піднімається вцілілими бетонними сходинками на фундамент свого дому. Проходить обрисами кімнат, показує, де були сіни, кухня, вітальня, спальня, де стояв стіл і сервант. Анатолій Михайлович переїхав у Чернігів у 1970-х з Донецька. Після служби в армії отримав квартиру в місті, одружився, у нього народилася дочка. Потім з Донецька довелося забрати до себе матір. Вона не хотіла жити "на поверхах", звикла до будинку, городу, землі. Відтак у 1977 році Анатолій Михайлович купив будиночок. Зараз від дому не лишилося навіть стін.
— Я не весь час тут був, — відповідає Анатолій Михайлович на запитання, коли саме було влучання в будинок. — Як усе почалося, я три дні побув, сидів у погребі, а потім перебався у Чернігів. Дочка виїхала в Польщу, а я — до неї у квартиру, бо там треба було доглядати за колишньою дружиною, вона лежача. Коли повернувся сюди, тут ще бахкало. Усе було розбите, розвалене. Хати вже не було, я ховався в погребі. Аж тут на подвірʼя знову прилетіло. Сарай покосився, ліву сторону погреба знесло, металеву душову кабіну вивернуло. Укриття спасло мене. Далі стихло — я побіг, щось поремонтував у сараї, знову стріляють — назад у підвал.
Люди довго не поспішали повертатися на район. Ще влітку біля сусіднього, також зруйнованого, дому, стояв вигорілий танк — настільки близько тут були бойові дії. Одного разу цей танк сфотографували волонтери і помітили Анатолія Михайловича на подвірʼї. Наступного разу приїхали вже з подарунком — модульним будиночком. Подвірʼя розчистили від завалів, будівельне сміття вивезли. Комунальники провели світло. Будиночок встановили під імпровізованим дротяним парканом — старий паркан теж не пережив війну.
— У будиночку немає нічого: ні опалення, ні води, — говорить Анатолій Михайлович. — Я купив електричний обігрівач і сподіваюся на теплу зиму. Підлога тоненька, стіни тонкі. Кажуть, що треба будиночок утеплювати, ставити буржуйку. Але на буржуйку треба дрова, зараз це дороге задоволення. Навесні приїжджала якась комісія, подивилася, що все розвалене, щось позаписували, щось обслідували і поїхали. Потім мені дали довідку про те, що я погорілець. Але поки що, крім гуманітарки, я по цій довідці нічого отримати не можу.
Нині Анатолій Михайлович допомагає волонтерському центру в себе на районі. Розвантажує коробки з гуманітарною допомогою, сортує одяг, їжу, речі першої необхідності. Окрім цього їздить у Чернігів доглядати колишню дружину. Якщо перезимувати в модульному будиночку не вийде, планує перебратися до неї в квартиру. Але, як і його матір колись, не хоче повертатися "на поверхи", тому планує ремонтувати стіни і дах сараю, аби зробити його придатним до життя. Пиломатеріал на ремонт строп на даху виділило місто. Але де взяти ще тридцять листів шифера, щоб той дах накрити, поки невідомо.
— Я нікуди не хочу йти, та й не піду, — говорить він. — Уже не хочу будинок, та й не потягну його. Звісно, якщо я завтра зляжу, то мене кудись потягнуть: чи в лікарню, чи "на поверхи". Але я молю Бога, щоб умерти мені на ногах. Я не нахлібник, стараюся жити і помагати іншим.
Анатолій Михайлович дивиться на сусідній двоповерховий маєток. Там киплять ремонти щодня. Хто там живе, він не знає. Закриває хвіртку з металевого дроту і йде до волонтерського центру.
Читайте також: Зруйновано через війну будинок — фотографуйте. Як збирати докази і куди звертатися, щоб отримати компенсацію
"Жити хоче"
Після бойових дій, у Чернігові загалом пошкоджено 863 будинки. Відповідно до звіту Єврокомісії, Уряду та Світового банку, станом на перше червня 2022 завдана війною шкода житлу в Чернігівській області оцінювалася у 2,5 мільйона доларів.
Навесні Кабмін виділив пʼяти областям України гроші на відбудову з резервного фонду держбюджету — 1,4 мільярди гривень. Чернігівська область отримала 150 мільйонів гривень на відновлення роботи водоканалу і ще 250 мільйонів на інші об'єкти інфраструктури. У відповідь на запит Суспільного в управлінні капітального будівництва Чернігівської ОДА повідомили, що за частину цих коштів планують відновити 15 приватних житлових будинків і ще 18 багатоповерхівок. Решта коштів пішла на відбудову і поновлення роботи обʼєктів інфраструктури — шкіл, лікарень, тепломереж тощо.
Також у місті запрацювала програма компенсацій для власників приватного житла. У залежності від ступеню зруйнованості будинку люди можуть отримати від 10 до 40 тисяч гривень допомоги з міського бюджету. Однак, по-перше, цього недостатньо для відновлення, по-друге, таку допомогу отримали не всі.
— Мій пʼятирічний онук каже, що поки не зроблю ремонт, в гості не приїде, — розповідає Зоя. Її будинок знаходиться в північному районі Чернігова, на Кукушанці. Нині з-за паркану не видно навіть стін дому — від потрапляння снаряду вони вигоріли, а дах обвалився. Зоя проводить нас всередину через випалені і поіржавілі двері. У коридорчику на чорній стіні висить новий електрощиток. Внутрішні двері, які колись вели у кухню, тримаються на дротинці.
— Отут була вітальня, а у вітальні — деревʼяні сходи. — показує Зоя на рештки стін. — Діти любили тими сходами лежачи спускатися. Під вітальнею був підвал. У лютому нас у підвалі було тринадцять людей — я з чоловіком, кума з чоловіком і дітьми, моя дочка з дітьми, свекруха з братом, його жінкою і сином. У хату ми виходили тільки готувати їсти. Тут гриміло — страшне. У березні дочка з сімʼєю виїхала, бо діти вже сіпатися почали. Потім поїхали куми. Ми з чоловіком сиділи до 13 березня. Спали на підлозі в кухні. А потім почули, як літак скинув бомбу. Нас аж підкинуло від вибуху. Ми побігли у підвал, ніч пересиділи, але якби бомбу скинули на нас, підвал би не врятував.
Зоя каже, що 27 березня на вулицю приїхали українські військові і сказали виїжджати усім, хто ще лишався. З речей вони взяли тільки одяг. Десь між 27 березня і 3 квітня їхній будинок згорів через російські обстріли. 4 квітня чоловік сказав Зої, що повертається додому. Був згоден і в гаражі жити, аби лиш почати відбудову.
— Я не була готова до того, що побачила, — каже Зоя. — Ми перед війною тільки ремонти поробили, дах поміняли. Гараж, моя майстерня з шиття, машинки, тканини — все згоріло. Я ще собі в тій майстерні зберігала нові каструлі, не хотіла поки користуватися. Так вони он і лежать на згарищі. Мене потім цілий тиждень зривало, я плакала. Уся памʼять лишилася тут.
Нині Зоя з чоловіком живуть на орендованій квартирі у місті. З відновленням будинку їй допомагає син-будівельник.
— Бачите? — Зоя показує на бетонну стіну, на якій немає обгорілих слідів. — Це ось 40 тисяч гривень лежить. Ми тут місяць нічого не прибирали. Чекали, поки приїде комісія. Вони приїхали з Києва, галочки якісь поставили, але акту не дали. Про компенсації нам сказали: "Ви усе розумієте, ми ж дорослі люди. Ждіть". Ми вже потім отримали від міста акт про 100% руйнування будинку. Потім подалися на компенсацію від Чернігова, але нам нічого не дали. Свекрусі, яка в сусідньому будинку живе, дали, а нам чомусь ні. Та я вже ні на що й не сподіваюся.
— Ви не боїтеся відбудовуватися? — запитую Зою.
— А чого? Думаєте, раптом повернуться? Та ні, моʼ вже до нас прийдуть, моʼ вже виздихають. А як повернуться, ну що ж. Значить, доля в нас така, — Зоя обводить поглядом згарище і фокусується на маленькій клумбі перед дверима. — Дивіться, а виноград уже відійшов. Був весь обгорілий, по ньому аж смола текла. А пустив зелененький пагінець. Уявляєте, як жити хоче?
Читайте також: "Росія знищила Донбас. Ми будемо про нього згадувати лише з книжок та сюжетів" — Денис Казанський про геноцид регіону
За пропискою
За оцінкою Світового банку, Уряду та Єврокомісії приватний сектор становить 13% від загальної кількості постраждалого житла. Серед понад 110 тисяч будинків, що зазнали шкоди, 37% були повністю зруйнованими.
Ще 4% від загальної кількості пошкодженого житла — це гуртожитки. Таке житло часто не приватизоване. Люди можуть проживати в гуртожитках десятки років, але не мати на нього документів, окрім прописки. Тож мешканці стикаються з тим, що не можуть отримати ані компенсацій, ані допомоги за зруйноване майно.
Недалеко від району Зої у Чернігові є лижна база, яку авіаударами зруйнувала російська армія. Через дорогу — фабрика "Сіверянка". Житлових будинків тут не знайдеш навіть з мапою, але Юлія прожила на території фабрики 37 років.
— Колись тут були бараки жіночої тюрми, — розповідає вона, показуючи на одно- та двоповерхові цегляні будівлі на території фабрики. — Потім, коли тут запрацювала "Сіверянка", будівлі переобладнали в гуртожитки для працівників. Так моя мама, яка робила на фабриці, отримала житло. Тут народилася я і моя сестра, тут ми жили, тут прописані. 20 років судилися за те, щоб приватизувати кімнати. Тепер ми не можемо отримати компенсацій, допомоги, бо фактично нас тут немає.
Двоповерховий гуртожиток, де жила Юлія з трьома дітьми, був пошкоджений внаслідок артилерійських обстрілів. Вікна були вибиті. Люди, які повернулися сюди жити після обстрілів, почали самостійно ставити нові склопакети. На підвіконнях на першому поверсі вже видно навіть орхідеї. Але в стіні на другому, там, де Юлина квартира, — діра. А з іншого боку, де спільні санвузли, повзе чорна пліснява.
Ми піднімаємося в Юлину квартиру. Вікна забиті плівкою, меблі стоять абияк. Про те, що колись тут хтось жив, нагадує лише свіжий ремонт і пробитий уламком телевізор, що досі тримається на стіні.
— Тут таке творилося вже в перший день, що ми виїхали одразу, — пригадує Юлія. — Чоловік відвіз нас у село, де ми ще пʼять тижнів сиділи без нічого, бо довкола бігали буряти. Вівсянку перемелювали на борошно, ліпили оладки, ділилися з сусідами. Потім до нас прорвалися українські військові. Квартира була відчинена, в будинку стирчали снаряди. Ми повиносили все, що могли, і поїхали до свекрухи на дачу.
Юлія не знає, що далі робити з квартирою. З одного боку, частина сусідів повернулися, зробили вікна і живуть далі, бо більше немає де. З іншого — робити ремонт в приміщенні, де немає шматка стіни, дорого. Окрім цього, ремонтувати те, що не належить тобі, навіть якщо ти прожив там роки, це ще й ризиковано.
— Нам спочатку казали: нічого не робіть, бо буде комісія. Ми чекали її, аж поки від вологи не поздувався ламінат у кімнатах. Ніхто так і не прийшов. Приїжджали тільки волонтери, що привозили продукти. Нам навіть довідки про те, що приміщення безпечне, не видали. Гуртожитки належать власнику фабрики. Він каже: робіть усе своїми силами, проводьте світло, ставте вікна, ремонтуйте. Але воно ж по документах не наше. Та і де брати гроші? Я працювала продавчинею, чоловік — в охоронній фірмі. Зараз наші підприємства закрилися. Мені видали тільки довідку, що майно зруйноване і що я тепер ВПО. Ми зверталися до міста, щоб нам допомогли з вікнами. Немає документів на квартиру? Ну, вибачте. Немає де жити? Це наші проблеми. Ми зверталися на фабрику, там кажуть іти в місто. І так усе життя.
Юлія з дітьми досі живе на дачі у свекрухи. Там теж дах будинку посікло снарядами, але принаймні приміщення придатне для життя. У квартирі гуртожитку Юлія з чоловіком поставили двері, щоб принаймні ніхто не міг зайти і винести майно, що лишилося, заклеїли вікна, позривали згнилий ламінат. Але що робити далі, не знають.
— Я коли вперше сюди зайшла, шкода була не те слово, — говорить вона. — Тут всі мої дитячі спогади були, ми стільки в неї вклали сил. А потім прийшли — а тут руїни. Лишилася тільки прописка.
Читайте також: "Росія вдалася до кожного зі шляхів геноциду" — Тімоті Снайдер про російський фашизм, майбутнє України та Зеленського
Розбір завалів
Найбільшої шкоди в житловому секторі зазнали багатоквартирні будинки — 84% від усього пошкодженого житла станом на 1 червня. У звіті Єврокомісії, Уряду та Світового банку йдеться, що загальна кількість збитків там оцінюється в 13,2 мільярда доларів по всій Україні. У цю суму входить вартість знесення багатоквартирних будинків, які не підлягають відновленню, розчищення завалів, втрата домашнього майна, тимчасова оренда тощо. Щоб відновити та відбудувати житло, у короткостроковій перспективі потрібно 33,1 мільярда доларів. З кожним наступним днем війни цифра тільки зростає.
Водночас держава досі не має системного рішення для мешканців пошкодженого житла. Тому міста намагаються самостійно розв’язувати проблеми за кошти місцевих бюджетів та благодійників. Але цього недостатньо.
— 23 лютого ми зареєстрували в будинку ОСББ і я відправила сина на змагання з плавання в Суми. А 24 лютого прокинулася вже від вибуху і сирени в місті. Мій син знав, що почалася війна, раніше за мене. Їх вранці підняли по тривозі і повезли назад на Чернігів, — розповідає Олена Юрикова, голова ОСББ 17-поверхівки на Чорновола, 15а. Це монолітна будівля, верхні поверхи другого під'їзду якої, були знищені внаслідок російського авіанальоту 3 березня.
— Чесно кажучи, я спершу не планувала кудись їхати, бо думала, що нас трохи полякають, а потім будуть якісь переговори, — продовжує Олена. — Через три дні я піднялася на дах та вперше побачила, що відбувається на околицях, як все довкола горіло і диміло. А 3 березня був день як день. Я поповнила телефон, ми сиділи в коридорі, втикали в стрічку з новинами, волала сирена. Ми чули, як почали бомбити школи, а потім за декілька хвилин будинок трусонуло перший раз, і одразу за кілька секунд — пряме влучання.
Олена була тоді на сьомому поверсі біля свого помешкання. Люди з верхніх поверхів на той час вже спустилися жити нижче. Частина виїхала, частина жила в підвалі, частина виходила на час повітряних тривог у коридор. Загиблих у будинку не було.
Від вибухової хвилі двері на всіх поверхах зігнулися вісімкою і повилітали. Влучання бомби знесло кілька стін, обвалило перекриття між поверхами, вибило значну частину вікон. Один з ліфтів так і залишився висіти між 11 і 12 поверхами. Речі зі зруйнованих квартир майже все літо пролежали велетенською купою під будинком.
Ми піднімаємося з Оленою на зруйновані поверхи. Зараз там кипить робота. Чоловіки в сірих робах розгрібають бетонні завали, вивозять сміття на тачках. Підлога квартири на тринадцятому поверсі вигнута дугою і спрямована вниз, туди, де колись була стіна, а зараз — вирва.
— Ласкаво прошу до мене додому, — говорить один з чоловіків в робі. Його звати Паша. Під час авіанальоту на будинок чоловіка вдома не було. Тепер він допомагає розбирати завали і поступово відшукує власні речі.
— Велосипед відкопав, правда, трошки погнутий і чомусь без педалі, — показує Паша на купку знахідок, що лежить в коридорі. — Знайшли ще три опалювальних котли — один мій і ще два з верхніх поверхів. Посуд подіставав з кухні. Ось ще Папа Франциск вцілів — магнітик, висів на холодильнику. А самому холодильнику гайки, звісно. Плиту вже хлопці винесли, бо то не плита, а корито тепер. Дивись ще, що мені подарували на роботі.
Паша протягує Олені червону кружку з написом "ЇБАШ".
— Треба дописати отут "Їбаш їх, б***ь", — відповідає Олена і повертається до нас.
— Спершу я дізналася, що в нас проблеми з фінансуванням, тому нічого не робилося. Потім гроші частково з'явилися. Можливо, тому, що я попередила, що попри воєнний стан мешканці будуть виходити на мітинги. У нас є сусіди, які приїжджають з фронту на декілька днів, питають, чи щось робиться, а я не знаю, що відповідати. Третього вересня було пів року від влучання і нічого не робилося. Далі ми чекали проєктантів. Вони приїхали, але навіть не могли зробити заміри через завали.
Розбір завалів в будинку почався 1 серпня. Встановили будівельний кран. Але зі зруйнованих поверхів на кран почало сипатися каміння. Потрібні були опори. Відтак розбір завалів відтягувався. У вересні питання розчищення зруйнованих поверхів стало критичним — рештки бетону, що впали вниз, почали тиснути на перекриття 13 поверху. Окрім цього, з початком сезону дощів волога з відкритих ділянок будинку стала просочуватися навіть у ті квартири, які фактично лишилися цілими. Був ризик повторного обвалу та подальшої руйнації будинку.
— Я вже пропонувала зібрати сусідів на толоку, якщо в міста немає грошей. Люди були згодні приходити і працювати. Але ось 21 вересня підрядник, якого найняли в ЖКГ, нарешті прислав людей.
Міська влада Чернігова раніше зазначала, що реконструкція будинку на Чорновола, 15а коштуватиме від 12 до 15 мільйонів гривень. При цьому відновлять лише зруйновані квартири і лише до того стану, в якому вони були від забудовника.
— Заливку бетонного перекриття планують завершити у січні 2023 року. У нас лишається питання, чи будуть нам відновлювати, наприклад, вікна і рами у вцілілих квартирах? У мене вдома, наприклад, холодно, бо віконна рама відійшла і там гігантська щілина. І так у багатьох. Також незрозуміло, що буде з водою. Щоб труби не розірвало взимку, воду, яка там лишається, треба видути. Але якщо злити всю воду з будинку, нам доведеться тоді десь її брати. А від того, чи встигнемо ми злити воду, залежить опалювальний сезон.
Читайте також: Житло для ВПО: що пропонує держава та як отримати безкоштовну квартиру
***
На чотирнадцятий поверх будинку тривалий час було взагалі неможливо зайти. Прохід перекривали завали розбомблених квартир. Навіть зараз до помешкань потрібно продиратися через покришений бетон і подерті електродроти.
— Тут був зразковий поверх, — говорить Олена. — Люди могли навіть по спільному коридору ледь не в білих шкарпетках ходити.
З Людмилою, яка жила в одній з квартир на чотирнадцятому поверсі, ми зустрічаємося у неї на роботі. Вона працює заступницею директора в міській школі.
— Я працювала двадцять років на те, щоб купити квартиру, — спокійно починає оповідь Людмила. — Відкладала гроші з вчительської зарплати. Два роки тому виплатила останні кредити за меблі і техніку. Про війну в мене були погані передчуття ще до 24 лютого. Напередодні я займалася з ученицею і вона казала, що її мама дуже боїться. Я, щоб заспокоїти дитину, сказала, що якщо війна буде, то всі негаразди випадуть мені. Так, ніби привабила біду.
У перший день повномасштабного вторгнення старший син Людмили відвіз її в село до родичів. Молодший син вже був тоді на службі. З собою Людмила взяла небагато речей, в основному те, в чому зазвичай ходила на роботу. Їхати вона не хотіла, син виводив її майже силоміць.
— Коли ми їхали в село, ще не знали, що рухаємося назустріч війні. Сусіднє село згоріло повністю, на нас падали уламки снарядів. Ми сиділи вісім днів у погребі, я захворіла, мені постійно було погано. Третього березня я шалено панікувала і хотіла додому. У мене розрядився телефон, я хотіла підключити його до зарядки, бо молодший син, який був на службі, міг тільки раз у три дні плюсика прислати, що живий. Але старший син не давав мені павербенк. Тільки потім я зрозуміла, що він уже знав, що моєї квартири немає.
Зрештою до Людмили додзвонилася учениця. Запитувала, чи все гаразд, чи вона жива. Людмила перепитала, чому дівчинка про це запитує. "Ну як, ви не знаєте? До вас прилетіло, у вас більше немає квартири", — відповіла учениця.
— Четвертого березня мені зателефонувала знайома з Чернігова і запропонувала приїхати до неї. Того дня в мене був день народження. Тож коли молодший син подзвонив, щоб привітати мене, я сказала, що якщо він хоче зробити мені подарунок, то хай забере мене в місто. Він приїхав, ми сіли в машину, я тримала на руках кота. Син повернувся до мене і сказав, що якщо я знаю якісь молитви, то пора молитися.
Їхали під обстрілами через блокпости, під містом точилися бої. Лиш п'ятого березня Людмила змогла підійти до свого будинку. Внизу на купі лежали її речі й папери. На поверх вона зайти не змогла, бо двері підперла брила, яка впала.
— Через цей авіаудар загинуло багато людей в сусідньому будинку, загинули люди, які стояли в черзі в аптеку. Всього сорок сім загиблих. Я знала, що моя втрата страшна, але не співмірна з тим, що ці люди втратили життя.
За чотири дні до того, як російська армія розбомбила автомобільний міст через Десну в Чернігів, Людмила виїхала на Тернопільщину. Кілька тижнів жила там, допомагала відправляти гуманітарні вантажі в Чернігів. Потім зідзвонилася з колегою-вчителькою і вони разом поїхали до Польщі.
До Чернігова Людмила повернулася наприкінці серпня. Її мама важко захворіла і тепер Людмила має її доглядати. Поки жінка була за кордоном, заяви на відновлення квартири подавав син. Він також отримав акт про те, що квартира матері непридатна до проживання до відновлення несучих стін. Їх обіцяють відновити, а от чи підключать комунікації, чи поставлять вікна і двері — невідомо.
— Коли я приїхала в місто, то просто стала з валізами біля розбитого готелю "Україна" і так стояла, поки мене не забрав син на орендовану квартиру. Потім сама стала шукати собі житло, щоб забрати маму з лікарні. Зараз за орендовану квартиру плачу небагато, але під час опалювального сезону разом з комунальними виходитиме десь половина зарплати. Додайте до цієї суми ще догляд за лежачою мамою. Як думаєте, навіть якщо мені відбудують стіни в квартирі, чи зможу я зробити там ремонт самотужки?
Людмила розповідає, що у сусідів з їхнього, колись зразкового, поверху обставини склалися по-різному. Хтось виїхав на інше житло, у когось є будинок за містом, дехто поїхав за кордон і поки що не повертається.
— Мені, чесно кажучи, байдуже, які там в будинку завали розбирають, — зітхає Людмила. — У мене хвора мама, робота, двоє синів на службі. Мені немає коли про це думати. Для мене вже зруйнований цілий світ.
Читайте також: Як підготуватися до опалювального сезону і де буде легше зимувати
Гроші
У звіті про оцінку шкоди, завданої Україні, поточна вартість реконструкції усієї інфраструктури станом на перше червня становить 349 мільярдів доларів. З них 105 мільярдів необхідні протягом 36 місяців для нагальної відбудови. У "Плані відновлення України", що представили навесні в Лугано, зазначається, що на відновлення зруйнованого житла планується витратити приблизно 1,3 трильйона гривень.
Процес обліку пошкодженого житла наразі лише триває і не завершиться до кінця війни. Після потрібно буде оцінити також потреби людей, які втратили житло. Наприклад, скільки потребують поточного ремонту, скільки — нового житла, скільки розраховують виключно на грошові компенсації, скільки повернуться до своїх міст, а скільки — ні.
Держава напрацьовує різні стратегії допомоги людям з тимчасовим житлом. Наприклад, модульні містечка, розміщення в соціальних закладах — школах, інтернатах тощо. Водночас державна житлова політика досі підтримує ідеї забудови і посилює програми "доступної іпотеки" для купівлі нового житла. При цьому досі невідомо, скільки всього уже є збудованого житла, у якому ніхто не живе. Багато людей, які втратили житло і не мають високих доходів, не зможуть собі дозволити навіть доступну іпотеку, а частина з тих, хто зможе, потребуватиме субсидування на утримання житла чи ремонт. Як і частина з тих, хто таки отримає відновлені будинки чи квартири від держави, — опитування Міжнародної організації міграції каже, що про повну відсутність доходів після лютого 2022 року зазначали 18% ВПО і 9% непереміщеного населення. А в більш як 70% домогосподарств рівень доходу становив менше п'яти тисяч гривень.
"План", який був представлений у Лугано, передбачає впровадження до кінця 2022 року механізмів для підтримки тих, хто планує орендувати житло замість купівлі нового. Крім того "План" пропонує зміни підходів до формування черг на квартири. Це важливий крок, оскільки ще до повномасштабної війни Україна (як і жодна країна в світі) не мала ресурсу, аби забезпечити приватним житлом усіх. Наприклад, у квітні в ОП підрахували — аби забезпечити новим житлом ВПО, потрібно 600 тисяч квартир. До кінця 2022 року планується забезпечити 10% з них. Для порівняння — усього з 2017 по 2021 роки житло отримали 1424 сім'ї з числа ВПО.
У липні заступник керівника Офісу Президента Кирило Тимошенко анонсував створення "Плану швидкого відновлення України". За його словами, загальний бюджет плану становитиме понад 17 мільярдів доларів.
— Fast Recovery Plan — це відновлення повністю зруйнованих об'єктів або зруйнованих більш ніж на 50%, — розповідав Кирило Тимошенко наприкінці вересня. — Кошти, які є зараз в бюджеті, передусім йдуть на війну. Тому за цим планом ми працюємо з міжнародними партнерами. Ми провели багато зустрічей і зараз вже потроху починається фінансування. У партнерів було питання, яка саме система фінансування буде. Тому ми вирішили створити Фонд відновлення України. У ньому буде Наглядова Рада. 75% її будуть складати члени від країн-партнерів. Ми ставимо за мету, щоб в листопаді Фонд запрацював. Але це не заважає нам почати працювати до його створення. Зараз ми відкриті до будь-якої системи фінансування, тільки почніть щось робити.
Також 1 квітня 2022 року Верховна Рада в першому читанні ухвалила законопроєкт 7198 про компенсації за пошкоджене та знищене російськими військовими житло.
У варіанті, який нардепи підготували до першого читання, не було зрозуміло, як саме обчислюватимуться компенсації за зруйноване житло, яке не підлягає відновленню. Власники квартир і приватних будинків опинялися у нерівних умовах, оскільки планувалося, що компенсації обраховуватимуться за опосередкованою вартістю будівництва. Крім того законопроєкт не враховував інтересів людей, які проживали в гуртожитках у неприватизованих кімнатах. Також не було ясно, як люди, які мають частково пошкоджене помешкання, отримуватимуть відшкодування на ремонти, оскільки перш ніж такі компенсації виплатити, мали б прийти комісії з оцінки майна. Але вже навесні було очевидно, що люди не стануть чекати і почнуть робити ремонти самотужки.
Законопроєкт нині готується до другого читання. Відповідно для багатьох все ще незрозуміло, що робити зі зруйнованою квартирою — чи шукати гроші на ремонти і чи є взагалі сенс щось ремонтувати і відбудовувати.
Читайте також: "Країна щасливих людей". Історії з центру для переселенців у Миколаєві
Надія
— Я сподіваюся, що будуть репарації від росіян. У них лишилися рахунки за кордоном, і якщо міжнародна спільнота визнає Росію країною-терористом, то гроші з цих рахунків підуть нам і про це в росіян ніхто питати не буде, — говорить Сергій Гаврилюк, голова ОСББ будинку в Ірпені на вулиці Високій. Він ходить вигорілими поверхами з бляшаною банкою, у якій зберігає ключі від знищених квартир.
Влучання в будинок було наприкінці березня — тоді Сергій отримав від мешканців сусіднього дому фотографії пожежі на п'ятому поверсі, який разом з дахом був знищений. Фасад обвалився. Пів будинку, включно з рештками квартири самого Сергія на першому поверсі, тепер лежить купою на вулиці. Зі свого помешкання чоловіку вдалося врятувати тільки документи на квартиру, дипломи про освіту і пʼятьох котів.
— У березні житло припинило своє існування. Мені в квартиру залетіло два снаряди, в сусідню квартиру — три, ще в іншу — чотири, — пригадує Сергій. — Вперше я нормально зміг побачити, що тут відбулося, 5 квітня, вже після звільнення області. Тоді тут нікого не було. Люди просили зайти в їхні квартири і подивитися, що там відбувається. Я з ліхтариком роздивлявся, щоб ні на яку розтяжку не наступити. Сапери потім теж були, але я вже до того часу облазив увесь будинок.
Первинний огляд будинку замовляла міська влада. Комісія визначила другу категорію пошкодження — тобто пошкоджений дах, стіни, але будинок після ремонту зможе стати придатним до проживання. Далі мешканці замовили спеціалістів, які оглянули, наскільки пошкоджені стіни, і визначили порядок та обсяг робіт. Цей огляд вже сплачували з рахунку фонду ОСББ.
Сергій розповідає, що на відновлення будинку потрібно 28 мільйонів гривень. З них половина суми піде на відбудову п'ятого поверху. Однак, щоб почати первинні роботи, достатньо 1,7 мільйона — на демонтаж фасадної стіни і встановлення перекриттів, аби накрити пʼятий поверх дахом.
На Київську область з резервного фонду Кабмін виділив 400 мільйонів гривень. На запит Суспільного у КОВА відповіли, що ці гроші пішли на ліквідацію легких ушкоджень у 446 об'єктах, зокрема 86 багатоквартирних будинках і 163 приватних. Решта — на школи, садочки, адміністративні будівлі, лікарні та інфраструктурні обʼєкти. Також за ці гроші планують відновити ще 379 будівель, з них — 214 приватних і 99 багатоквартирних. Крім цього, роботи з відновлення мають початися ще на 71 обʼєкті після підписання договорів з підрядниками.
В Україні існує багато волонтерських ініціатив, які допомагають розбирати завали і відбудовуватися людям, чиє житло постраждало унаслідок війни. Сергій розповідає, що до його будинку влітку на вихідних також приїжджали волонтери, які вивезли значну частину пошкоджених стін і будівельного сміття. Зараз, щоб почати відновлення свого будинку, Сергій збирає кошти у фонд ОСББ.
— Як власник квартири, я також зареєструвався в "Дії", подав документи про пошкоджене майно у міськраду та поліцію. Я знаю, що і мер, і колишній мер їздили за кордон шукати гроші. У місті швидко запрацював "Водоканал", відновилося електропостачання, запрацювали школи і садочки. А от житло… Нам пообіцяли компенсувати гроші за рубероїд. Ну хоч щось.
Читайте також: "Складно пояснити дитині, чому маємо бігти у підвал, коли виє сирена". Навчання в школах і садочках Київщини
***
— З одного боку, я втомилася і мені шкода себе. Але з іншого розумію: багатьом набагато гірше, ніж мені. Можливо, мій оптимізм допоможе комусь не опускати руки. Якщо Господь залишив мені життя, значить, я тут для чогось потрібна, — говорить Тетяна Ліщук, мешканка будинку на Лобановського, 6а у Києві.
Ми піднімаємося на 21 поверх, де була квартира Тетяни. Тут уже працюють будівельники. На одній зі стін фарбою написано: savemyhome. Будинок на Лобановського, 6а одним із перших постраждав унаслідок ракетного обстрілу 26 лютого. Ракета пройшла через спальню Тетяни та її чоловіка і дитячу кімнату. У цей час сама Тетяна була на кухні, її чоловік — у вітальні, а девʼятирічна дочка — в коридорі. Тетяну врятувало тільки те, що у момент влучання вона вийшла до дочки в коридор.
— Це була секунда. Я розплющила очі, а скрізь дим, пил, шум, падає штукатурка. Перша думка — де моя дитина? Я не намагалася навіть закричати. Потім до мене підбіг чоловік. На мене упали двері і він допоміг мені піднятися. Дочка плакала — вибухова хвиля підняла ковдри і подушки, на яких вона сиділа, і її ними накрило, тому травм у неї не було. Чоловік почав виламувати двері в коридор, але коли він їх відкрив, зрозумів, що звідти насувається пожежа. Ми просто стали на краю урвища в квартирі і чекали рятувальників. Вони приїхали швидко. За 10-15 хвилин дим витягнула витяжка і ми нарешті змогли спустися. Слава Богу, в нашому будинку загиблих не було.
Тетяна каже, що змогла повернутися в квартиру у перших числах серпня.
— Щоб почати будівництво, ми спершу створили фонд. Потім вивезли будівельне сміття. Нам з цим допомогли волонтери і районна адміністрація. Далі ми стали дуже багато говорити про наш дім і в медіа, і через соцмережі. КМДА включили наш будинок у список на відбудову, і, коли була готова експертиза, місто виділило гроші. Ми подавалися на компенсацію через "Дію", але, як я розумію, нашою компенсацією буде відновлена квартира без ремонту. Розуміємо, що йде війна, тому більше не вимагаємо. Усе має іти на фронт.
Загалом у Києві до опалювального сезону, окрім інфраструктурних об'єктів, планують відновити 11 житлових будинків. На це було виділено 600 мільйонів гривень з міського бюджету і ще 200 мільйонів з резервного фонду держбюджету. У відповідь на запит Суспільного у КМДА зазначили, що ще на шістьох обʼєктах роботи з відновлення триватимуть до січня 2023 року. У фонд, який створило ОСББ на Лобановського, 6а, вдалося зібрати 700 тисяч гривень: їх планують використати на подальші ремонти для постраждалих помешкань.
— Наразі почали відновлювати будинок, і добре. Обіцяють закінчити до зими, бо в багатьох квартирах продовжують жити люди. Тому будівельники як мінімум мають закрити всі комунікації до холодів. Остаточно завершити обіцяють усе до квітня.
Тетяна підходить до краю, туди, де закінчується підлога квартири. Раніше тут була вітальня, яка була зроблена у вигляді відкритого простору. Тепер простір тут відкритий цілком буквально — через діру, де колись була стіна, відкривається вид на весь район.
— Уже пройшло багато часу, але я пам'ятаю все, що тут трапилося. Пам'ятаю вибух. Мені здається, що навіть якщо я повернуся сюди, у мене буде якийсь психологічний блок, але подивимося. Якщо до того часу, як треба буде сюди повертатися, війна закінчиться і загроз ракетних ударів уже не буде, то все буде інакше.
Читайте також
Війна та інфраструктура: концепція екоміст для відбудови країни
"Якщо буде війна, поїдемо в Харків". Історія про волонтерство, втому і любов до міста на війні
Літо. Табір. Війна. Як у Макарові відновлювали пожежну частину
