В українському “Видавництві Старого Лева” вийшла книжка Світлани Ройз про емоції для дітей – “Ключі сили”. Як впоратися зі страхом темряви? Як дитина може виявляти свою злість, щоби не поводитися агресивно й водночас не придушувати емоцію всередині? Чому ми сумуємо й чи можна заприятелювати з печаллю?
Про все це психологиня й письменниця Світлана Ройз розповідає на зрозумілих прикладах із життя героїв книжки. А щоби читачі краще пропрацювали свої емоції, ілюстраторка Марія Чайка залишила контурних пряничних чоловічків та смайлики – діти зможуть зобразити емоції, а також намалювати, де вона “ховається” в їхньому тілі та в чому вона виявляється.
Із дозволу видавництва, Суспільне Культура публікує фрагмент із “Ключів сили” про емоцію злості та способи її відігравання.
Я дуже не люблю програвати. І взагалі – коли щось не так чи не вдається. А що, хтось це любить? Тато каже: “Треба вміти програвати”. Мама каже: “Злитися – погано. І навіщо злитися, це ж лишень гра!”. Я чесно пробував не злитися. Але іноді мені здається, що в мене всередині вибухає справжній вулкан. І сам я вибухаю разом із ним. Іноді кричу, іноді жбурляю тим, що маю на той момент у руках. Якось навіть вдарив маму, коли вона виграла в мене в шашки. Вона на мене образилася. Потім мені було соромно.
Ми грали з дядьком Мімі у мій улюблений настільний футбол. Я – чемпіон нашої квартири. Грати з дядьком було весело: він кричав, улюлюкав і свистів, як уболівальники на стадіоні, говорив голосом справжнього коментатора.
Усе було весело, доки він не навчився грати і почав вигравати у мене. Коли рахунок раптом став 9:3 на його користь, я копнув ногою футбольне поле, і воно з гуркотом перевернулось. Я відвернувся.
— Сердишся, братику? – почув я серйозний голос дядька Мімі. – Я також не люблю програвати. І дуже злюся. Знаєш, як часто я злюся? Коли стою в корку, коли хтось бере без дозволу мої речі, коли програю, коли мене хтось критикує, коли хтось виявляється розумнішим за мене, коли ображають моїх близьких чи когось слабшого, коли не вдається те, що задумав, коли відчуваю безсилля…
Для мене було несподіванкою почути таке. Мені здавалося, що хто-хто, а дядько Мімі взагалі ніколи не злиться. Я бачив, як він сумував, думаючи про щось своє, як сміявся, як бував серйозним. Мені часом здавалося, що він і не людина взагалі, а якийсь супермен сили і доброти.
Я повернувся до нього і сів поруч. Від нього пахло кавою, якимсь деревом і лавандою. Лавандою, мабуть, тому, що всі ми вдома пахнемо лавандою – це улюблений мамин запах. І вона кладе лаванду скрізь – і в шухлядки з білизною, і навіть у каву та салати.
— Злість, мій друже Кузь, дуже важлива. [...] Злість, як і решта емоцій, дає нам знак: те, що сталося, для нас неправильно. І ми маємо відреагувати. Пригадуєш, у тебе є ключ від сили, яка долає страх? Адже страх також даний нам як сигнал про небезпеку, щоб ми були обережніші. Щоб збирали більше інформації, не пхалися в непевні і небезпечні місця.
У злості багато сили – щоб захистити себе або тих, хто нам важливий. Якось мама надсилала мені фотографію, де ти з синцем. Запитувала, карати тебе чи ні. А ти ж тоді заступився за свою подругу?
Злість – важлива. Це емоція. А от те, коли і як ми її виявляємо, це наша поведінка. Емоція виникає сама по собі. А от будь-яка наша дія, наша поведінка – це вже наш вибір.
Дія, яку ми вчинили під впливом злості, називається Агресією. Ти злишся, що програв, – це емоція. Ти злий, бо хтось узяв твою річ без дозволу, – це емоція. Ти відразу вдарив цю людину — це агресивна дія, це поведінка. Або ти сказав: “Це моє, я злюся, коли беруть мої речі без дозволу. Віддай!”. Це також дія, але вона конструктивна.
Я трохи заплутався.
— Стривай, дядьку Мімі, то злитися – це добре?
— Звісно. Здорова злість допомагає нам захистити себе, зібратися з силами і, наприклад, завершити роботу. Дивись ще раз: злість – це енергія, а от те, як ми її проявляємо, наші дії – це наша поведінка. От щойно ти розізлився, бо програв. Злитися – нормально. Програвати завжди неприємно. А ось те, що ти копнув футбольне поле ногою, перевернув його – це поведінка, агресивна дія. Зрозумів?
— Ага, коли мама каже, що її лякає моя злість, насправді її лякає не злість, а те, що я роблю? – здогадався я.
— Саме так. А що ти робиш, коли злишся?
— Ну, кричу, іноді гупаю кулаком по столу, якось порвав зошит, давно колись крикнув мамі, що вона найгірша мама на світі… – згадав я найнеприємніше.
— Так. Друже мій, Кузь, агресія змушує нас руйнувати. Звинувачувати, бити, обзивати. Вона може бути спрямована на себе чи на інших…
— Еге ж. Іноді я стукаю себе по лобі, коли щось не вдається.
— Злитися можна, і це нормально, – вів далі дядько Мімі. – Цілком нормально. Але робити боляче, погано й образливо собі та іншим – заборонено. А де той блокнот, що я тобі подарував?
Я дістав з полички блокнот, дядько Мімі розгорнув його на наступній порожній сторінці.
Намалював злу пичку.
Намалював такого ж пряничного чоловічка.
Подав мені блокнот.
— Малюй. Портрет злості. І познач, де в тобі живе злість.
Я намалював злу пику і подумав, що злість у мене точно живе в кулаках. Намалював у долонях червоні кульові блискавки, намалював червоні зуби – ніби вони в мене зціплені. І ноги-стопи також червоні – коли я ними б’ю чи штовхаю. А ще щоки червоні…. І дихати я починаю часто, тож там, де легені, – також червоні кола.
Дядько Мімі спостерігав за тим, що я роблю.
— Угу. А тепер будемо тренувати твою злість. Запам’ятай техніку безпеки в роботі зі злістю – ти ж знаєш, що в роботі з вибухонебезпечними речовинами завжди є техніка безпеки? Коли нам кажуть щось, що нам не подобається і викликає злість, ми у відповідь говоримо словами, людською мовою, розумієш? Якщо я тебе піддражню: “Кузю-Зюзю, не кусайся”, ти мені можеш відповісти: “Хто обзивається, сам так називається”. Але є секретна відповідь: “Ну й що…”. Відповідь “Ну й що…” обеззброює суперника. Тоді ти не даєш собі вибухнути і не показуєш супернику, чим тебе можна розсердити. Нумо потренуймося. Я тобі кажу “Кузя – дурень”, а ти мені у відповідь…
— Ну й що… – сказав я, дивуючись, і відчув полегшення та радість.
— А тепер – ти мене… – запрошував мене до гри дядько Мімі.
Мені геть не хотілося обзивати дядька Мі… Мішка-кішка.
Він засміявся:
— Ну й… Бачу, це ти засвоїв. Ще раз: якщо тобі кажуть слова, а ти відповідаєш кулаками – це завжди сприйматиметься як неприпустимі дії, затямив?
Я опустив очі і пригадав декілька таких “неприпустимих дій”.
— А якщо тебе намагаються вдарити, або когось із твоїх близьких ображають, або намагаються щось відібрати, ти не б’єш у відповідь, а зупиняєш удар, зупиняєш руку. У крайньому, дуже-дуже крайньому разі чиниш опір.
Коли я розглядав твій бойовий синець на фотографії, то питав у твоєї мами: “Він захищав подругу, яку зачіпали?”. І коли вона відповіла, що тебе вже покарано, що так не можна поводитися, і що синець не лише в тебе, а ти ще комусь синця набив, я їй сказав: “Переказуй йому від мене бойовий привіт!”. Але якби ти так відреагував на дражнилку, я б серйозно з тобою порозмовляв.
Повторимо правило:
Якщо на нас скеровані слова – відповідаємо словами.
Якщо на нас скероване тіло – відповідаємо тілом.
Знаєш, що допомогло б тобі впоратися зі злістю в нашій грі у футбол? Якби ти сказав: “Я розлючений. Настільки розлючений, що мені навіть хочеться перевернути це футбольне поле”. Називаючи емоцію, ми вже отримуємо контроль над нею. Щоб вона не перетворилася на руйнівні дії.
Якщо дуже потрібно “випустити пару”, можна:
- потерти долоні,
- стукнути подушку,
- потримати руки під водою,
- стискати і розтискати пальці в кулаках,
- підняти руки вгору і опустити, глибоко видихнувши,
- подихати, як їжачок, форкаючи,
- потупотіти ногами, щоб відчути опору, відчути,
- як стійко стопи стоять на землі,
- обіпертися на стіну,
- зіжмакати аркуш паперу і пожбурити його у смітник.
Усі ці слова дядько Мімі записував у мій блокнот.
Більше про книжки
- В Україні створили видавництво винятково електронних книг
- Архів Читомо зберігатиметься у Бібліотеці Конгресу США
- "Хіросіма", Джона Герсі: історії людей, які вижили під час і після вибуху атомної бомби
- Без Пушкіна, але з Булгаковим та Гоголем: у Міносвіти пояснили, твори яких письменників залишать у шкільній програмі
- Як говорити з дітьми про війну? Розповідає письменниця Оксана Лущевська
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
