На вхідній колонаді міського Саду БернацькогоНайбільший парк міста названо на честь Йосипа Бернацького, який понад 110 років тому очолював Краматорський машинобудівний завод. На території саду була резиденція директорів заводу й Бернацький активно вкладався в його розвиток і доступність для містян. У радянські часи парк назвали на честь Леніна, 2016-го йому повернули поширену в народі назву Саду Бернацького й провели масштабні роботи з благоустрою., що фактично відкриває вʼїзд до нової частини Краматорська, вже давно бракує літер у назві, а деревам поруч — гілок. Їх понівечило після того, як росіяни кілька разів обстріляли сусідній міст через Казенний Торець керованими авіабомбами. Проїжджаючи цією дорогою щодня, можна побачити поодиноких людей на пробіжках, на велосипедах у справах, чи просто на лавках. Переходячи міст, люди оминають вирви й скелети згорілих автівок, розкидане каміння та розбитий асфальт, відгортають обвислі антидронові сітки. Так дістаються з однієї частини міста в іншу.
Поділ Краматорська на нову й стару частини в середині вересня відчутний. Нова частина, розташована східніше — фактично вже за вісім кілометрів від лінії фронту — у сонячний теплий день майже безлюдна. Мешканці видиміші у хмарні дні, коли літає менше дронів. Та й тоді люди намагаються якнайшвидше впоратися з буденними справами. Електрики й води на деяких вулицях подекуди немає вже тижнями. У старій частині міста життя більше, бо поки дрони сюди долетять, чимало з них зібʼють військові. Однак від керованої авіабомби не заховатися ніде — нині у Краматорську не видно жодного повністю вцілілого будинку.
З 2022 року кількість цивільних у місті варіювалася від 50 до 80 тисяч, до повномасштабного вторгнення було понад 180 тисяч. У вересні 2026 року тут, за оцінками місцевої влади, залишаються 34 тисячі мешканців. Попри близькість до фронту, місто живе. Але тримається на межі, де кожен і кожна обирають власну стратегію виживання — битися, тікати чи завмерти.
Уже після роботи над цим матеріалом, 8 жовтня, російські військові вдарили планерною авіабомбою по двох рейсових автобусах у Краматорську. Загинули 30 людей, ще 20 отримали поранення. Через дві години після цієї атаки міська рада повідомила, що громадський транспорт у Краматорську більше не працюватиме.
Замри. Рожева кавʼярня
У теплий день бабиного літа, коли вулиці міст зазвичай заповнені людьми на прогулянках, на перехресті біля парку «Ювілейний» порожньо так, що чути, як тріпоче жовто-блакитний прапор на флагштоці поряд. Автівки ще зупиняються на світлофорах (із 30 вересня світлофори у Краматорську припинили роботу. — Ред.), але військові пікапи вже можуть просто проскакувати, навіть не сповільнюючись. Краматорськими вулицями, здається, вже не гуляють заради задоволення — тільки кудись швидко йдуть у справах.
Недалеко звідси, серед дерев сховані кілька столиків «рожевої кавʼярні». Її справжня назва — Coffee House Bakery, але запамʼятовується заклад завдяки яскравому оформленню. Приміщення кавʼярні невелике: світлі мʼякі меблі, рожеві стіни й кавомашина, LED-вивіска з назвою і вітрина з десертами, які виготовляють просто тут, у закладі.
Власниця й шеф-кондитерка Катерина Селедцова усміхається: за 10 років роботи вона не раз чула запитання про те, як це — мати «рожевий бізнес» у місті, повному військових. Нині її заклад — один із небагатьох, що досі працюють у Краматорську, попри повну відсутність підвозу питної води, перебої з електрикою, складнощі з персоналом і все частіші звуки вибухів. Тому вранці черга тут формується швидко.
— Мене багато хто питає, типу, чи вам не страшно, чи вам не тривожно, — розповідає Катерина. — Але знаєте, я вже своє відбоялася. Після того як КАБи прилетіли у квартиру, мені вже все інше норм. У мене була контузія середньої тяжкості із заїканням. Я відкапувалася. Але я реалістка, а не чарівниця. Звичайно, розумію, що колись зачинюся, й це нормально. Але я не ставлю собі ніяких рамок. Планування — це ідіотизм у нинішніх умовах. У мене є фінансові показники: ми працюємо до моменту, поки забезпечувати роботу закладу не стане дорожче. Поки що цей момент не настав.
Катерина почала свій бізнес після звільнення Краматорська, коли у 2014 році проросійські бойовики три місяці намагалися створити в місті «ДНР». Частина людей із Донецька, Шахтарська, Горлівки чи Макіївки тікали до Маріуполя, частина — у Краматорськ. Усі вони отримували статус внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і шукали роботу, якої було небагато в місті машинобудівників.
— Було сірувато, а потім почалося фінансування. Гроші вкладалися у відновлення міста, й це було прям помітно, — розповідає Катерина. — Парки зʼявилися, Сад Бернацького, площу зробили, сквери, почали будувати новий житловий комплекс. Місто квітло. У 2015 році я подивилася випуск телепрограми «Ревізор» із Києва, де показували мобільну «кавʼярню-равлика». У мене зʼявилася думка, що треба зробити в Краматорську щось таке, що можна було б у будь-який момент перемістити — тобто без вкладень у нерухомість, у стіни. Спочатку була перша така кавʼярня, потім друга. Більшість людей, які у мене працювали, були ВПО. Коли я чую, що людина — внутрішньо переміщена, я розумію, що вона буде *башить — і так було. Вони всі ставилися до Краматорська як до своєї другої батьківщини, і це не пусті слова.
Пізніше Катерина відкрила заклад у приміщенні, потім він переріс у цех і в кафе сімейного типу. З різних причин бізнес Катерини банкрутував чотири рази, пережив ковід, вона закрила одне кафе, але рожеву кавʼярню втримала. Вибір мала невеликий — вона самостійно виховує сина, тому мусить працювати.
У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення й люди виїжджали уже з Краматорська, Катерина кілька днів нічого не робила. Вона записувала в інстаграм сторіз, де просила людей не скупчуватися в чергах на дорогах, допомагати військовим, а часом просто сиділа й чекала, коли все втихомириться. А на третій день знову відкрила кавʼярню. Тоді в місті працювали два заклади — піцерія «Челентано», яка нині вже закрита, і рожева кавʼярня-кондитерська.
— Ми коли боїмося, то ділимося на три категорії — бий, тікай, замри. Ось я — про замри. Бо коли всі тікали, я сиділа й чекала. Моя психіка ніби замкнулася від усіх подій, я не пропускала це через себе, а ніби дивилася збоку на те, що відбувається. Я — тривожно-депресивна людина, а тривожники, коли починається повна ср*ка, зрештою мобілізуються і працюють. Тому в мене тоді були свої завдання, і я їх робила. Все. А потім тривалий час була така думка: у нас був уже досвід війни у 2014-2015 роках, а потім усе закінчилося. То й це закінчиться — і нас відбудують, і буде краще, ніж раніше. Подивимося. Я ще не втрачаю надії.
У 2022 році Катерина вивезла сина в Дніпро до бабусі. Найстрашніший день під час війни для неї як для мами був у 10 жовтня, коли Росія обстрілювала ракетами енергетику, й у великих містах не було ані світла, ані звʼязку. Катерина була тоді в Краматорську й просто не могла звʼязатися з родиною, аби дізнатися, чи все з ними гаразд. Завдяки знайомим військовим їй вдалося дізнатися, що її родина не постраждала під час обстрілів — і вона продовжила працювати. У грудні 2022-го Катерина забрала дитину до Краматорська, де вони жили разом аж до минулого літа, коли безпекова ситуація в місті почала стрімко погіршуватися. Тепер син знову в бабусі, а Катерина живе між містами.
Усі ці роки війни для бізнесу в Краматорську не були легкими через неможливість планування. Бізнес у прифронтовому місті має тільки «сьогодні», бо ніхто не знає, як буде завтра. А коли Катерина вирішила розширюватися й відкрити новий заклад у Харкові, то виявилося, що рожева кавʼярня у Краматорську не може працювати без її участі.
Улітку люди почали виїжджати з міста активніше, особливо молодь до 25 років — саме вони є основними працівниками закладів харчування. Кавʼярні стало бракувати рук. Потім закрилися компанії з доставки питної води. В однієї з них Катерина викупила бочки для свого закладу. Щоб не урізати асортимент десертів, вона їздить закуповувати продукти до Харкова. Родину вона теж перевезла в Харків в орендоване житло і допомагає підшукати квартири своїм краматорським працівникам та їхнім сімʼям.
— Минулого року, за чотири дні до того, як мені у квартиру прилетів КАБ, я зняла житло в Харкові й трохи перевезла туди особистих речей. Мені нескладно переїжджати, але для моїх працівників, я знаю, це травматично. Я не хотіла, щоб вони через усе це проходили, бо поки ходила по рієлторах, яких тільки вимог не чула. Найбільш дурна — «ми не заселяємо чоловіків і навіть хлопчиків». Бо від пацанів дофіга проблем, тому беремо тільки жінок. Я тоді вчинила жорсткий скандал, ну бо, люди, ви взагалі бачите, де лінія фронту проходить? Психологічно складно отак шукати житло, і я не очікувала такого, от чесно. Я записала про це сторіз в інстаграм, і що шукаю квартири для ВПО — і дуже швидко знайшла все.
Катерина сумує за спокійнішим Краматорськом. Це місто, де вона росла, ходила до школи, де працювали її батьки, де вона гуляла й закохувалася. Тепер це місто з розбитими вікнами й купами каміння замість деяких підʼїздів, затягнуте антидроновими сітками й безлюдне.
— Зараз, коли в мене є можливість (а така можливість є далеко не у всіх) пройтися по своїх старих місцях, це офігенно, — усміхається Катерина. — Ви ж розумієте, ще не все місто знівечене цими прильотами, є багато закутків, де немає сіток і все залишилося як було. Я ходжу там, сиджу і це дуже заспокоює, насправді. Тому так, я сумую — але поки є можливість тут бути, мені трішки легше.
Тікай. «ВПО? А що таке ВПО?»
Через годину після розмови з Катериною у Краматорську чути чотири сильні вибухи, і над горизонтом у східному районі міста здіймається сірий дим. За кілька хвилин ще дві російські бомби влучають в евакуаційний пункт, куди привозять людей із різних районів Краматорська, Дружківки та сусідніх сіл.
— Ми виїхали з Дружківки сюди, щоб тут померти? — кричить одна з жінок, яка чекала на автобус у сусідню область разом з іншими, переважно літніми людьми. Вона вся вкрита пилом, на пудровій кофті плями крові — але неушкоджена. Люди довкола — переважно волонтери, місцеві мешканці та військові — допомагають встати літнім людям, які не можуть швидко пересуватися, піднімають із землі їхні речі й відносять якнайдалі від пожежі, що знищує стіни й дах будівлі. У момент вибуху евакуйовані люди сиділи на вулиці, не чули свисту бомби — нічого не чули, а коли вже КАБ влучив у ціль, упали на землю.
З цього боку будівлі ніхто не загинув і не був важко поранений — кілька людей отримали контузії й рани на голові. Удари бомб припали на інший бік, де важко поранило двох чоловіків, які проходили повз. Вони лежать на асфальті посеред зламаних гілок, а довкола них — військові, які дістають із кишень блакитні нітрилові рукавички, тягнуть звідкись великі медичні рюкзаки та аптечки, кричать, аби викликали машину й везли поранених до лікарні.
Першого пораненого майже одразу кладуть у багажник якогось пікапа, й він рушає рівно в момент, коли відкидний борт закривається. Другому пораненому надають допомогу на місці, але його дихання хрипке, швидке й переривчасте. Чоловіка кладуть на ноші, завантажують у «швидку». Коли та відʼїжджає, стає чути, як у будівлі евакуаційного пункту падають стеля та стіни.
— Нам всім просто дуже пощастило, бо в інші дні могло би бути набагато більше жертв, — каже один із волонтерів.
Евакуація з Краматорська й сусідніх громад проходить щодня. Вранці наступного дня після удару по евакуаційному центру волонтер гуманітарної місії «Проліска» Сергій Гаранов сідає за кермо броньованого буса, вмикає детектор дронів і звіряє в блокноті адреси, звідки сьогодні треба забрати людей.
Сергій родом із Краматорська. У середині девʼяностих із батьками переїхав до Дружківки. Тепер туди навіть складно заїхати: люди, які ще лишаються в місті, пересуваються пішки або на велосипедах. Сергій неодноразово евакуював людей і з Дружківки, й ще раніше — з Костянтинівки та інших містечок і сіл Донеччини. Тепер евакуює з Краматорська.
— Після останніх прильотів дуже помітно, що людей стало набагато менше. Зазвичай це поступово відбувається, тож не так кидається в око. А тут був різкий перехід. Прилітає тепер скрізь, — говорить Сергій, одночасно шукаючи наступну адресу. — Вулиця Леоніда Бикова. Він же тут десь народився, жив у старому місті й десь тут поряд є навіть мурал із його портретом на будинку.
Леонід Биков — український режисер колись популярних радянських фільмів «В бій ідуть одні "старі"» й «Ати-бати йшли солдати». Тепер вулицею його імені тягнуть «єгозу».
Перша літня пара в списку на евакуацію, 64-річний Олександр і 58-річна Олена, виїжджають із двома собаками — 17-річним мопсом Шонею і молодою спанієлькою Дівою, яким вони дали притулок уже під час повномасштабної війни. Родина чекає з речами біля підʼїзду. Сергій каже, що це найкраще — коли підʼїжджає автівка, а люди вже готові їхати, й не потрібно довго стояти на одному місці.
— Про «Проліску» говорять усі, — каже Олена. — Ми вже двох сусідок із дітками на початку вересня проводжали в евакуацію, і оце тепер самі їдемо. Ми жили на дачі, але там із 9 вересня немає світла. Прильот. Поїхали на район, але тепер дуже складно для Шоні знайти спецхарчування. Ми місцеві, не хотіли виїжджати до останнього — донька вмовила. Житло дуже дороге, вся пенсія піде на оренду. Тут хоч стіни рідні. Але вчора на ЛазурнийМікрорайон багатоповерхової забудови на північному сході міста. вісім КАБів було чи скільки? Складно стало, неможливо.
З речей Олександр і Олена забрали небагато — диван, тумбочку для білизни й сорокарічний обідній стіл, який колись Олександр зробив власноруч на весілля. Людей, які виїжджають заздалегідь, тобто поки у квартиру нічого не встигло прилетіти, помітно під підʼїздами будинків. Вони зносять із поверхів усе нажите майно — дитячі ліжечка, вишиті картини, якусь побутову техніку — і чекають, поки їх забере евакуаційний транспорт. Але так спокійно виїхати вдається не завжди.
На іншій адресі, на лавці під входом до чорного від кіптяви підʼїзду, сидять дві ліині жінки і чоловік з одним клунком. Його звати Володя, йому 78 років. Сусідки проводжають його в евакуацію.
— Це вулиця, якою я в дитинстві ходив у кінотеатр, — каже Сергій, паркуючись біля підʼїзду.
У дірі, яка лишилася від вікна сьомого поверху, ще димить після прильоту FPV-дрона два дні тому. Сходами тече вода: пожежники загасили основне полумʼя, але рештки квартир далі тліють. Через пошкоджені комунікації вже немає світла, газ перекрили. Вода стікає з побитих труб.
— Два чи три рази пожежники приїжджали. Поливають, але без толку, — каже Володя, сідаючи в бус.
Володя не хотів залишати рідний Краматорськ. Він працював тут сталеваром, їздив рибалити на Сіверський Донець. Але відколи через бойові дії електрички перестали ходити з Краматорська, риболовля для Володі закінчилася.
— Не думав, що на старості така от петрушка буде. До кого я їду? Та ні до кого. Просто їду у Дніпро.
У Дніпро, в Одесу, в Кривий Ріг, у Харків, до родичів, до доньки чи сина, чи ні до кого — такі маршрути в людей, які скоро стануть внутрішньо переміщеними. Дехто одразу пересідає на автобуси до Дніпропетровської області, де будуть оформлювати документи. Декого Сергій відвозить на один з евакуаційних пунктів. Тут до людей із Краматорська доєднуються мешканці Дружківки, яких привозять інші волонтери.
— Сергій? — впізнає волонтера один зі старших чоловіків із Дружківки, на ім'я Славік. — У наш район був прильот, там будинки згоріли. Наталя — памʼятаєш Наталю? — вона загинула. Ми її поховали в городі. Наш район не обстрілювали якийсь час, а це щось взялися. Ми от виїхали. Це Олексій, щойно познайомилися.
— У вас є посвідчення ВПО? — питає в Олексія працівниця евакуаційного пункту.
— А що таке ВПО? — перепитує Олексій, тримаючи в одній руці пластиковий контейнер із кішкою Марусею, а в другій — перетягнуту армованим скотчем стару сумку.
Сергій знову сідає за кермо і їде за останньою на сьогодні адресою в центрі Краматорська. У підʼїзді немає вікон, скло і деревʼяні конструкції лежать на клумбі.
— Добрий день! Це евакуація, ви вдома? — набирає Сергій код на домофоні. Забрати треба двох пенсіонерів, які живуть на девʼятому поверсі. Вони вдома, ліфт не працює. У чоловіка, Володимира Васильовича, було два інсульти. Дружина, Люся Василівна, допомагає йому спуститися, поки Сергій зносить валізи.
— Сергію, це ти? — радісно підбігає до волонтера чоловік із відкритим на телефоні додатком повітряної тривоги. У Краматорську загроза ракетного обстрілу, дронова та загроза КАБів. — Боже, як я радий тебе бачити.
Чоловіка звати Борис Дмитрович, і колись вони разом із Сергієм працювали у дружківському відділенні Червоного Хреста. Борис Дмитрович обіймає колишнього колегу, дзвонить доньці, аби вона вийшла привітатися.
— У мене досі є і бронежилет, і каска Червоного Хреста. Я так не очікував тут Сергія побачити, — далі радіє Борис Дмитрович. — Зараз із дочкою доглядаємо тут за 90-річною бабусею. Вона одинока, то ми свої обовʼязки продовжуємо виконувати.
— Радий бачити тебе, — говорить Сергій. — А що, уже ви в Дружківці — все?
— Все. Дім згорів, гараж згорів, баня згоріла, другий дім розбомбило. Все.
Сергій обіймає Ірину, яка спускається до підʼїзду, прощається з Борисом Дмитровичем. Люся Василівна й Володимир Васильович сідають у бус і Сергій зачиняє броньовані двері. Їхня донька приносить колісне крісло, проводжає батьків — вона лишається в місті працювати в лікарні.
— Ми не виїжджали з 2022 року, трималися. Донька не хоче їхати, бо хто тоді тут буде працювати? Але в чоловіка два інсульти, девʼятий поверх, ліфта немає. Уже важко, — видихає Люся Василівна. — Як не крути, а всі хочуть додому. Знаєте, є таке навіть захворювання — ностальгія?
На евакуаційному пункті Сергій записує особисті дані всіх, хто їде далі. Броньований бус «Проліски» лишається працювати в Краматорську.
— У Дружківці частіше було так, що я приїжджав — а мене вже всі знали, і я їх знав. У Краматорську теж впізнають, бо довго жив тут. Але переважно це ті люди, які виїхали з Дружківки, — каже Сергій. — Але, розумієте — мабуть, уже на досвіді я відключаю емоції, бо ухвалювати рішення на емоціях не завжди правильно. Тому оце все — ой, моя вулиця, ой, мій рідний дім — я стараюся вимикати. Мені сумно, звісно, але якщо я думатиму про це, то, напевно, буде дуже важко.
— Ви не сумуєте за спокійнішим Краматорськом?
— Я за Краматорськом сумую все життя, бо я тут народився й виріс. І коли батьки переїхали в Дружківку, то вже сумував за Краматорськом. А тепер двічі сумую, бо їжджу — а тут все моє дитинство минуло, тут моя школа, мої вулиці — і це все розбите. Вранці прокидаєшся й думаєш: може, це все мені наснилося? Може, це все якийсь сон?
***
Щоразу, як евакуаційний автобус підʼїжджає до чергового підʼїзду, людей, які виїжджають, виходять проводжати сусіди. Тих, хто лишається в місті, цікавить, коли в їхні будинки повернеться електрика й вода, чи приїде хтось гасити пожежу, до кого звернутися, щоб на вікна встановити ДСП-плити й чи є шанс викликати «швидку» на Лазурний. Вони скаржаться на те, що в різних установах не беруть слухавки, а служби не виїжджають на виклики. Усі ці запитання Суспільне адресувало до Краматорської міської ради й очікує на відповідь.
Бий. Дронові лови
Насправді життя в Краматорську почало ускладнюватися поступово, не за один день чи тиждень. Орієнтовно відтоді, як у липні 2026-го росіяни почали оточувати Костянтинівку на флангах, намагаючись її повністю окупувати, а в Олексієво-Дружківці зафіксували перші випадки інфільтрації. Влітку в Краматорську зʼявилися антидронові сітки — але містяни кажуть, це вже було пізно, бо дрони досягали міста.
Політичне керівництво Росії поставило своїм військовим завдання вийти на адміністративні межі Луганської та Донецької областей до 31 грудня цього року. Військове керівництво просило термін до 31 березня 27-го. Однак після контрнаступу Третього армійського корпусу на Лиманському напрямку, тобто на північ від Краматорсько-Словʼянської агломерації, стало очевидно: взяти Краматорськ у кільце не вийде й, відповідно, вийти на межі Донеччини — теж. Але Дружківка, Олексієво-Дружківка й Краматорськ — це важливий логістичний вузол для забезпечення військ, який потрібен росіянам.
Увечері 22 вересня російська армія скинула авіабомбу на один із житлових районів Краматорська й зруйнувала храм Різдва Іоана Предтечі УПЦ (Московського патріархату). Постраждав також сусідній будинок із муралом «Мир у родині — мир у країні» на куті. В будинку вигоріло сім верхніх поверхів, поранено двох людей.
Частина будівлі храму обвалилася, від золотого купола повідпадала обшивка. Наступного дня на місці працював загін рятувальників, які продовжували розбирати завали під охороною — військові й поліцейські прикривали рятувальників із рушницями. Одне з їхніх завдань — збивати дрони, адже це район, який чи не найбільше страждає від атак російських безпілотників.
На будь-якій вулиці Краматорська можна помітити людей з автоматами — як у цивільному одязі, так і у військовій формі. Є організовані патрулі, які чергують на визначених точках. Часом військові просто вже не виходять із дому без зброї, бо ніколи не знаєш, коли летітиме дрон. А ціллю може бути будь-що — квартира, автівка, комунальники, рятувальники, «швидка».
Військовий 46 окремої аеромобільної Подільської бригади Десантно-штурмових військ із позивним «Італія», що патрулює одну з вулиць Краматорська, каже, що кількість дронів, які долітають до міста, — від 50 до 100 за добу, — залежить від погодних умов. Щойно стає сонячно, летить більше. Двоє людей у середньому можуть збити з автомата три-п'ять дронів із 10 над своєю ділянкою. До міста долітають переважно оптоволоконні та дрони типу «молній» чи «шахедів», які можуть на собі нести ще два FPV, як матка.
— Як наш день проходить? Та як, як на війні, — каже Італія. — Тільки війна не з людьми, а з технологіями, що набагато важче. Бо те, що бачить FPV, його швидкість реагування на ціль — це зовсім не те, що людина. З самого ранку й до вечора «ловити» дрони — ще та робота.
Росіяни теж вчаться: дрони тепер літають вище, двійками, трійками. Вони можуть «сидіти» на дахах будинків, на козирках балконів і крамниць, побачити автівку й атакувати її. Інтенсивність ударів зростає, і за два місяці життя в місті змінилося кардинально. Тепер у Краматорську — постійні вибухи, пожежі й загроза цивільним. Але якщо протидіяти дронам можна, то КАБи, які сиплються на місто щодня по десять штук, збивати нічим. Ці бомби рухаються по балістичній траєкторії, не мають двигуна. Радари їх фіксують, але збити КАБ можна лише літаками.
— Складно спрогнозувати, що буде з містом за місяць. Спаде «зеленка», і стане важче. Але в нас є камуфляжі іншого кольору, — жартує Італія. — Ніхто не думав, що ми будемо обороняти Краматорськ. Але й за Костянтинівку теж ніхто не думав — а фронт так різко рвонув. Що сказати цивільним? Не вмикайте вночі світло, бо може залетіти дрон. У нього кінчається батарейка, і щоб показати командиру, що він щось уразив, дрон просто залетить туди, де видно. Тобто навіть вмикати світло у квартирі вночі — уже небезпечно.
Оскільки нині похмуро, дронів набагато менше. Однак погода працює у два боки, і якщо дрон не летить — то летить щось інше. У сусідньому кварталі прилітає РСЗВ, а не дрони. Ще десь хвилину чути, як розриваються касетні снаряди. Лиш потім вмикається сирена.
Начальник протиповітряної оборони бригади Микита Брикимов пояснює, що за останні три тижні росіяни вдвічі збільшили кількість дронових та авіаударів як по критичній інфраструктурі міста, так і по підрозділах Збройних сил. Оборона Лиману, Дружківки та інших міст прямо впливає на те, що відбувається в Краматорську, хоча це набагато менші міста.
— Не буває якогось більш важливого населеного пункту. Чи то Дружківка, Лиман, Олексієво-Дружківка — вони всі важливі, бо це українські міста, — каже Микита Брикимов. — З військової точки зору основною проблемою для міста є наближення ворожих військ. Їхні удари КАБами, РСЗВ та БпЛА важко назвати точними, й через це страждає мирне населення. Також вони з наближенням опалювального сезону знов намагаються бити по водопостачанню, постачанню електрики — тобто будь-яким станціям, підстанціям, які забезпечують місто й живлять його. Це їхні пріоритетні напрямки. У цьому немає сенсу для війська, бо армія має можливості забезпечити себе електрикою та водою. А цивільні люди — не завжди.
Система ППО у Краматорську — це не лише патрулювання вулиць. Це й мобільно-вогневі групи з великокаліберними кулеметами, і ПЗРК, і екіпажі дронів-перехоплювачів літакового й коптерного типів, а також розрахунки, які працюють по групових цілях та БпЛА-розвідниках тактичного рівня, які коригують ураження.
— Якщо порівнювати Краматорськ із будь-яким тиловим містом в інших областях, то там кількість нальотів і авіаударів значно менша, й підрозділ ППО має можливість сконцентрувати свої засоби з імовірних напрямків нальоту, щоб ефективно знищувати цілі й не розпорошувати сили. А тут протиповітряна оборона організована як кругова, бо напрямки заходу ворожих цілей різні.
— Тобто вже не можна сказати, що Краматорськ — це тил?
— Відносно передових позицій, звісно, це тил. Але відносно обстановки, яка складається, — це прифронтове місто.
— Чи можна сказати, що Краматорськ у кілзоні?
— Ні, бо люди можуть ним пересуватись, і машини так само. Магазини працюють. Але кілзона розширена за рахунок можливостей і засобів, — підсумовує Брикимов. —
Як просто людині, а не військовому, мені важко дивитися, як руйнується місто. Починаючи з 2014-го я бачив кращі його часи. Спрогнозувати зараз можна тільки те, що ворог збільшуватиме кількість авіаударів і нальотів БпЛА по місту, бо Краматорськ — одна з пріоритетних цілей. Те, скільки тут триматиметься фронт, залежить від того, яке буде забезпечення, як часто надходитимуть засоби ураження, якою буде логістика, бо потрібне пальне, харчі та все інше. Якщо ці елементи будуть стійкі, місто триматиметься.
