Вчителька з Ізюмщини Ірина Восьмерик у березні евакуювалася з тимчасово окупованої росіянами Кам'янки, що розташована майже за 15 км від Ізюма. Про життя у погребі під час окупації, сусідів, які не хотіли виїжджати, та уроки історії Ірина розказала Суспільному.
"Заспокойся, кому потрібна наша Кам'янка?"
До війни у Кам'янці жило близько 1150 людей, наразі у селі залишилися 20 жителів, розповідає Ірина. Більшість людей виїхали, дехто — помер чи загинув за час окупації.
"Я боялася того, щоб не було повторення трагічної історії Другої світової війни із Кам’янкою. На жаль, сучасні події у Кам'янці — це один в один повторення 1941-1945 років, але жорстокіше. І якщо дехто з односельчан говорив: "Та, Іро, заспокойся, кому потрібна наша Кам’янка, кому потрібен цей Ізюм, в нас же немає нічого вартісного: ні військових об'єктів, нічого", то у мене була паніка. Через село проходить траса, а траса дає доступ до Слов’янська", — згадує Восьмерик.
За її словами, під час Другої світової війни на території села велися жорстокі бої, тут був концтабір, а до кінця війни встояли лише три хати: "Лінія фронту що 80 років тому, що зараз пройшла через наше село".
Коли зникло світло, Ірина згадувала досвід бабусі, яка пережила Другу світову у Кам'янці: "Моя бабуся Наталія, вже нині покійна, коли розповідала про війну, а вона була і в концтаборі, навчила, як робити "каганець" із картоплинки. Розрізати картоплю, туди вставити "фітільок" із бинтика або марлі, налити олії — і готово. І от я наставила цих "каганців" по хаті, по літній кухні, у погребі. Свічок я запаслася. У мене було 50 свічок, але вони всі ці 50 свічок згоріли".
"З 3 березня почалося пекло"
Ситуація в селі гіршала поступово. Першим зникла можливість проводити уроки онлайн, говорить вчителька.
"Коли я пішла із питанням, що не так, до вчителя інформатики, він мені пояснив, мовляв, наш регіон система прирівняла до Куби й до Криму", — говорить вчителька.
Далі зник газ, потім — світло, каже Ірина.
"Можливо хтось там думає, що в сільській місцевості в усіх є дров’яні пічки, дров’яні котли, але це далеко не в усіх. Кам'янка — цивілізоване село з газопостачанням, з електропостачанням, з кондиціонерами, з морозильниками, зі швидкісним інтернетом тощо. Мобільний зв'язок і інтернет до вечора 2 березня був нормальний, це був останній день, коли у селі був зв'язок", — згадує Восьмерик.
Читайте також: Російські танки у дворі: жителька села Кам'янка під Ізюмом розповіла про окупацію та порятунок
З 3 березня, за словами жінки, "почалося пекло": "Якщо у кінці лютого, 1-2 березня в нас пострілювали, ми опинилися між двох вогнів, на полі бою й в основному літало над нами, то з 3 числа додалася російська авіація і перші бомби".
Банка меду, печиво, сухарі та сало
Перші удари російських військ по селу прийшлися на фермерське господарство, де зберігалися запаси солярки, бензину та зерна, говорить Ірина.
"Ви думаєте, що далі люди почали думати про те, що треба тікати? Ні, ніхто не збирався тікати і далі. У селі у всіх є домашні улюбленці та свійська худоба — люди сиділи до останнього: без хати, без сараю, без кухні, без погреба, але поруч із коровами, телятами, свинями. Розумієте? Розбомблено все, а чоловік, наприклад, я знаю дядю Славу, який залишився "в обнімку" з пораненою коровою і собакою. Сусідка тітка Ольга не хотіла їхати, бо корова розтелилася її треба було роздоїти, щоб не було маститу. І таких історій трагічних — дуже багато", — розповідає жителька Кам'янки.
Ірина каже, що її у селі теж тримало господарство — три собаки та три коти.
"Коли у мене почалася паніка на початку війни, я забила холодильник харчами, одразу взяла 100 кілограмів корму, щоб годувати своїх тварин. Думала: все, що треба для тварин, у мене на 2 місяці запас є, для себе — на 4 місяці, якщо економно жити", — розповідає Восьмерик.
Однак, коли зникло світло, Ірина швидко зрозуміла, що її план забивати холодильник був хибним.
"Ти розумієш, що продукти є, але тепер немає світла і немає газу. Тобто забиті морозильна камера і холодильник, і те, що ти вклав гроші в продукти — абсолютно не допомагають. Залишається банка меду, сухе печиво і сухарі, залишається сало. І тому коли зараз у моєї подруги на Запоріжжі починаються обстріли, я їй телефоную щодня і кажу: "Таню, купи сала, купи печива, купи купу хліба і пересуши". Я ще понабирала води й порозставляла баклажани в різних точках. Тобто в погребі, в кожному сараї — в мене скрізь стояла вода", — згадує Ірина Восьмерик.
Як у Кам'янці облаштовували погреби
Востаннє хліб у село привозили 1 березня, розповідає Ірина, тоді ж під "Градами" ще можна було дійти до сусідів чи вийти на вулицю з погреба, який жінка разом із сусідами переобладнала, щоб там можна було перебувати протягом тривалого часу.
"Я занесла 3 тюки сіна, поклала матрац, подушки. Біля мене неподалік сусідка Світлана з чоловіком Толею, ще один сусід Сашко, ми обладнали три погреби з такими спальними місцями, і через те, що було дуже холодно, жили вчотирьох в одному погребі. У одного з сусідів була плитка, де можна було розтопити. І раз на день можна було накип'ятити відро кип’ятку, і ми ділилися цим кип’ятком з іншими сусідами. Ми сиділи в погребі і тільки молилися. Ми плакали і молилися", — розповідає Ірина.
"Мати мого колишнього учня ще 1 березня дала мені 15 батонів хліба. З них я 10 пересушила і 5 роздала своїм сусідам. Збирала ці сухарі в наволочку — це все те, що розповідала покійна бабуся", — каже Ірина.
"Металевий дощ" над хатою та до 6 авіабомб ночами
Над хатами Кам'янки літали дрони, потім обстрілювали хати, де топилося, говорить Ірина Восьмерик. 8 березня над її хатою розірвалася російська касета — Ірина якраз вийшла з погреба.
"Я не зрозуміла, що то було, чую якийсь металевий дощ. Я інакше не скажу. Просто металевий дощ. Буває, що рясно падає град, а це ніби падає дощ з якихось уламків. У цей момент ти ні про що не думаєш, ти просто гепаєшся зразу з переляку лобом об землю і повзеш рачки до погреба. Жодна наука не працює", — каже Ірина.
"За кілька годин, як ми вийшли, наслідки — рівненькі доріжки дірок від осколків по вікнах, по дахові, прошитий паркан і навіс, розбите вікно, піднявся шифер. Сусід знайшов ще шматок цієї касети, осколок сантиметрів до 10. Показав і сказав, що якби я не впала навколішки, то невідомо, чим би це закінчилося", — говорить жителька Кам'янки.
Читайте також: "Я одразу зрозуміла, що в мене немає ока". Поранена жителька Гусарівки лікується у Харкові
До 10 березня, за словами Ірини, вже були знищені місцева школа, церква та кілька житлових будинків: "Бої не припинялися взагалі. Майже суцільні обстріли по 20-22 години на добу".
Ірина каже, що навчилася розрізняти звуки артилерії та іншої техніки — найбільше боялася винищувачів.
"Один раз майже впритул. Він пролітав настільки гучно, що треба було затуляти вуха, тому що здавалося, що лопаються перетинки. Підготуватися до авіаудару неможливо. Помітили, що коли у вікні у сусідів навпроти стоїть червоним зарево, то через хвилину буде скинута бомба. Хоча спочатку думали, що це в них штора якась не така. Літак спочатку прилітав двічі на день. Раз вночі кидав десь 4-6 бомб, і раз вдень", – розповідає Ірина Восьмерик.
Час евакуації із Кам'янки запам'ятала до хвилини
Люди з села почали тікати від 8 березня, говорить Ірина. 10 березня авіабомбардування посилилися, село обстрілювали з танків, "Градів", мінометів.
"Люди тікали після того, як кому попало в хату, в чому були — в калошах, тапочках, халаті. Хто понад Дінцем пішки, хто на велосипеді, хто машиною, траса прострілювалася. Жодної евакуації не було. Я б хотіла, щоб з нами вчинили так, як зробив мер Борової, який сказав, що завчасно просить людей виїхати, тому що має бути небезпечно. Більшість лежачих паралізованих залишилися сам на сам без води, їжі, тепла, під обстрілами. Це були смертники. За ними спочатку доглядали сусіди, а потім, коли вже не залишилося і сусідів… Ми знаємо приблизно, скільки померло і хто помер", — каже Ірина.
Щоб і її забрали з села, коли їхали, жінка каже, що просила сусідів в сльозах: "Я вам скажу точний час виїзду, бо його запам’ятаю на все життя: 12 березня, 13:38".
Читайте також: "Біжу й бачу — вона без свідомості й у крові". У Харкові лікарі рятують вчительку, поранену "Градом" РФ
Напередодні поруч з погребом Ірини розірвався снаряд, у ту ніч вона спала у сусідів. Внаслідок вибуху пошкодженими залишилися погреб, душ, паркан, садок, літня кухня: "Собака на той момент вже один був контужений. І я б усе віддала, щоб забрати із собою тварин, але мені дали в машині буквально 30 сантиметрів, щоб якось сісти туди сьомою чи восьмою в легковий автомобіль. Я не змогла нікого з собою взяти, в чому були, в тому і виїхали".
Російські війська робили зачистку
Пізніше Ірина дізналася, що один її пес втік, іншого розстріляли росіяни, коли зайшли у село.
"Сусід виїхав 24 березня. Він мені розповів, що дуже важкий бій був 15 числа на території села, 23-го зайшли росіяни, робили зачистку, 24-го він знайшов українських воїнів, вони везли поранених і кількох вбитих солдатів, то вони забрали й мого сусіда. На момент, коли він тікав, села практично вже не було. Росіяни, зі слів мого сусіда, кидали гранати у погреби під час зачистки. І коли він виїздив, то сказав, що все село було в розтяжках. Сказав, що було багато трупів по селу — і людей, і худоби".
Ірина шкодує, що ні їй, ні односельцям не порадили виїхати із села раніше, найбільше тужить за покинутими тваринами.
"Ці муки, ці терпіння вони нікому не потрібні. Просто нікому не потрібні. Питання евакуації — це дуже важливо. Питання інформування — теж дуже важливо. Я розумію, що 100% не повернуться. Але більшість — це 90-95% тих, хто виїхав, з ким ми спілкуємося телефоном, вони усі плачуть і хочуть додому", — розповіла Ірина.
Читайте також
Російські танки у дворі: жителька села Кам'янка під Ізюмом розповіла про окупацію та порятунок
