Вивезла з окупованої росіянами Вільчі чужих дітей: історія евакуації до Харкова

Жителька тимчасово окупованого селища Вільча Вовчанської громади в 14 км від кордону з РФ провела в окупації майже два місяці і змогла виїхати 26 квітня.

"Не розуміли, що ми в окупації"

У Вільчу на Харківщині з однойменного села у Київській області Валентина [ім’я змінено з міркувань безпеки — ред.] разом з родиною переїхала у 1993 році. Її батько був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Перші дні повномасштабного вторгнення РФ в Україну Валентина застала на роботі у Харкові. До Вільчі поїхала 4 березня.

"Коли я їхала, ще не було російських блокпостів. По дорозі було багато розбитої російської техніки. Після 8 чи 9 березня росіяни поставили блокпости. Тоді ми ще не розуміли, що ми в окупації. Ми думали, що це швидко закінчиться, і нічого не буде", — згадує Валентина.

Жінка каже, до Вовчанська за весь час в окупації їздила лише раз — на похорони. Намагалася не їздити до міста, бо там були росіяни.

"Помер наш знайомий, ми їздили на кладовище. Коли ми їхали, росіяни нас зупиняли на блокпостах, запитували документи, а молодих чоловіків забирали з машини, роздягали, перевіряли чи є у них на тілі тату після армії. У них запитували служили чи ні, перевіряли телефони", — каже жителька Вільчі.

Блокпости та викрадення місцевих

За словами Валентини, на блокпостах стояли не лише росіяни, а й мобілізовані з самоназваних "Л/ДНР".

"Вони були одягнені хто в чому. Я не знавець зброї, але у деяких були просто гвинтівки, не було автоматів. По місту стояло декілька блокпостів. Коли ми виїжджали з Вільчі, на переїзді був перший блокпост, де стояли люди з "ЛНР", "ДНР". На блокпості на мосту стояли інші, наскільки я розумію, там було ФСБ, яка забирала з машини молодих людей в приміщення біля агрегатного заводу. У жінок просто дивились документи й пропускали", — каже жителька Вільчі.

Валентина розповідає, спочатку у селищі російських військ не було, однак вони приїжджали до них, забирали людей, які служили. У середині квітня з села забрали трьох людей, яких на час виїзду співрозмовниці не повернули.

"Почали їздити відбирати зброю у людей, які займались мисливством. Приїжджали до чоловіка, який у нас очолює мисливське господарство, і просили його, щоб він здав їм людей, у кого є зброя. Але він так і не здав. І також виїхав"

Продукти у росіян брали через голод

Валентина згадує, що 4 березня на полицях магазинів вже не було їжі, а десь за тиждень росіяни привезли у Вільчу продуктові набори: "Вони зупинили в центрі вантажівку, закликали, щоб люди брали їжу. Але до них ніхто не став підходити. Ніхто не брав, вони розвернулися і поїхали. Знаєте, люди не хотіли, не зважаючи на те, що в магазинах не було продуктів, не було чого їсти — ніхто не підійшов, не почав брати якусь ту їжу".

Валентина каже, потім у новинах в Росії показали, як роздавали гуманітарну допомогу у Вовчанську, а місцеві на кадрах не впізнали вулиць. Згодом люди все ж почали брати їжу від росіян, почався голод, каже Валентина.

"Ти розумієш, що немає де зняти гроші, банкомати не працюють, пошта не працює, пенсії не виплачуються, тоді люди почали вже підходити й брати, тому що реально не було чого їсти"

На початку березня у селищі зникло світло та пропав зв’язок, а також не було води.

"Стало ще складніше. Воду нам привозили місцеві комунальники раз на три дні. Давали десь 10 літрів. У кого більша сім’я, там де дітки маленькі, давали можливість набрати й 50 літрів. Наскільки вистачало настільки роздавали. У нас ще у Вільчі геріатричний пансіонат, в якому живуть близько 100 людей. Я розмовляла з працівницями, то казали, що були дні, коли просто давали людям печиво, тому що більше нічого не було їсти", — розповідає Валентина.

Тренувалися в полях і обстрілювали Харків

Протягом двох місяців, поки Валентина була у Вільчі, селищем можна було вільно пересуватися до комендантської години. Потім, росіяни об’їжджали селище, могли стріляти.

"Були випадки, коли танки наїжджали на машини. Якщо машина якось не так стала чи не там їхала, а потім почала гальмувати"

"Бої точаться постійно. Коли обстрілювали Харків, у нас вони тренувалися. У них були навчання. Вони заїжджали на поля і вчили молодих стріляти. Це було нескінченно і постійно. Щодня", — згадує жителька Вільчі.

Валентина каже, що бачила, як росіяни запускають ракети у бік Харкова.

"Це було таке розчарування, я плакала. Сльози одразу накочуються на очі. Ти розумієш, що вона полетіла на Харків, і зараз загинуть люди. Бачила літаки, які долітали до кордону, випускали ракети й летіли назад у Росію", — розповідає жінка.

Спроба евакуюватися

Виїхати до Харкова Валентині вдалося з першого разу.

"26 квітня я спробувала виїхати. Було страшно, бо напередодні колону розстріляли. На блокпостах нас пропустили, вони нічого не запитали, тільки куди їдемо. Ми сказали, що на Харків. Їхали полями, по трасі їхати неможливо було, тому що нас розстріляли б одразу. Дорога була не зовсім хороша, пройшли дощі, були місця, де загрузли машини", — каже.

Валентина їхала в колоні з трьох машин, вважає, якби автівок було більше, ризик, що росіяни обстріляють колону, був би вищим. Речей з собою майже не брала.

"Сім'ї просто відправляли своїх малолітніх дітей, навіть не боялися, тому що більше небезпеки там, ніж відправити дитину, щоб вона була у безпечному місці. Тому з нами їхали двоє чужих дітей. Чесно кажучи, я думала, що ми не доїдемо, бо перед нами за день машини обстріляли. Після того, як ми проїхали, буквально за 2-3 години, мені повідомили, що їхали за нами 2-3 машини і їх обстріляли", — розповідає Валентина.

Зараз Валентина живе у Харкові та працює у благодійному фонді. Найбільше хоче, щоб настав мир, спокій і багато їжі для людей.