"Думала, що їду в найбезпечніше місце": як харків'янка жила в окупованому росіянами селищі

"Думала, що їду в найбезпечніше місце": як харків'янка жила в окупованому росіянами селищі

"Думала, що їду в найбезпечніше місце": як харків'янка жила в окупованому росіянами селищі
Фото надане співрозмовницею

Акторка харківського театру Аліна, тікаючи від вибухів, потрапила в окупацію. В перший тиждень після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну дівчина з родиною чоловіка виїхала до рідного селища Великий Бурлук на Харківщині, щоб перечекати. За два дні після приїзду туди зайшли російські військові. Про життя на тимчасово захопленій території та від'їзд з третьої спроби Аліна розповіла Суспільному — пряма мова.

Війну зустріла у Харкові

Я народилася у Великому Бурлуці. Після закінчення школи жила, навчалася та працювала в Харкові. 23-го лютого я не спала до 3-ї ночі, було недобре передчуття. А потім заснула так міцно, що нічого не почула. Мені вже зранку зателефонували. Паніки не було, рідні були поруч, батьки на той момент були у Польщі.

Потім в обід спакувала документи, набрала ванну води й сходила до магазину по продукти. Далі було страшно, цей страх залишиться на все життя. Коли ти чуєш перші звуки літака чи вертольоту, коли летить і думаєш, що летить у твою домівку, ти біжиш і розумієш, що не добіжиш до тамбура. Все, просто прощаєшся думками, остання секунда, поки ти жива. Ми зрозуміли, що ситуація загострюється, вирішили виїхати з міста.

Переїзд до Великого Бурлука

Великий Бурлук — за сотню кілометрів від Харкова. На момент виїзду там було спокійно. Я їхала і думала, що насправді це найбезпечніше місце. Доїхала до Бурлука, і мені потім сказали: "Ти маєш розуміти, що ти на окупованій території?". Я кажу: "Яка окупована територія? Тут росіян немає. Просто якийсь час магазини були порожні, але тихо.

Про життя в окупації

За два дні після нашого приїзду до селища заїхали російські військові. Багато хто казав, що вони приїхали з Донецька. Були такі випадки, коли вони самі казали, що "не хотіли їхати, що нам сказали або їдете, або вас немає". У нас через два будинки школа, вони поселилися там. Вони ходили до магазинів, було дуже смішно дивитись, коли вони повісили на блокпості російський прапор, а заходять до магазину й розраховуються гривнями. У селищі зник зв’язок, а десь через 3-4 дні вимкнули українське телебачення. Тобто у нас не було жодного зв’язку з Україною. Натомість увімкнули російські канали. Більше ніж кілька хвилин їх дивитися неможливо.

Над нами літали вертольоти. В районі поруч є склади, окупанти відкривали їх, підриваючи двері. Шукали, де є боєприпаси чи якась зброя. Ось так дивилися і натрапили на одну свиноферму, вбили найбільшу свиню, десь 250 кілограмів. Вбили, завантажили й полетіли їсти.

Про викрадення людей та обшуки

Було викрадання у селі Гнилиця. Там приїхали й просто завантажили людину, надягли мішки на голову і поїхали. До сусіднього села, де не було російських позицій, окупанти прийшли також до бійця АТО. У нього було спорядження, напевно. Він кинув в них бомбу і втік. В окупантів були дані усіх прописок, дат народження, прізвищ, імена та по батькові колишніх військовослужбовців. Вони приходили на цю адресу, якщо не знаходили там чоловіка — проводили обшук.

Виїхали з третього разу

Ми прожили так півтора місяця. Виїхати не дозволяли російські військові. Вийшло з третьої спроби. Була у росіян версія, що, мовляв, "ми вас не випускаємо, бо українські військові зараз будуть обстрілювати, ми за вас переживаємо".

Коли нас не випускали, стояли, наприклад, п’ять машин і хтось перший їде — їх не випускають, стоять ще 3-4 години, поки відбудеться зміна людей на блокпості. Далі, як би це смішно не звучало, ми під'їжджаємо на власному авто, вони: "Подивимося, що у вас в машині. А нема у вас цигарки?" Або ми навіть пропонуємо. І вони: "Ой, ми бачимо, що вас все нормально", хоча і не дивилися. "Ми думаємо, що у вас все гаразд". І ми виїхали. У нас днями з Великого Бурлука виїхали друзі. Потрапили під обстріл, але все нормально. Багато людей бояться виїхати.

За весь час росіяни, пам’ятаю, один раз привезли гуманітарку, це ще знімало російське телебачення. Далі обіцяли якісь ліки, питали, що потрібно. Але не привезли. І евакуації не було. Були якісь плітки про евакуацію до Росії. Але її не було.

Дивується безпечності на новому місці

Не всі досі зрозуміли, що відбувається. Я бачила приклад вже тут, на новому місці, у Черкасах, коли чоловік з жінкою чують сирену й кажуть з посмішкою: "Ну що, побіжимо у підвал?" Хочеться плакати від цього. Так, я б побігла від цієї сирени, від цих звуків я б побігла в підвал, бо це не жарти. Або я розмовляю зі знайомою телефоном, і ця людина стоїть надворі, каже: "Ой, ракета летить і наше ППО хоче її збити". А я кажу: "Чому ви стоїте біля під’їзду? Зайдіть хоча б у під’їзд".

Ми плануємо повернутися, коли стане безпечніше. Коли навіть до Харкова на пів годинки заїжджали, я довго не могла вийти з тамбура. Я знайомим кажу, що краще виїхати з Харкова, для вашої ж безпеки. Але якщо ви вже залишаєтесь, то знайдіть це безпечне місце і сидіть там, не нехтуйте правилами безпеки. Страх є, що і сюди дійде і будемо звідси тікати далі. Все напружено досі, спокою немає.

Що відомо

  • 17 березня російські окупанти викрали з робочого кабінету голову Великобурлуцької громади Віктора Терещенка. Як повідомляв очільник Харківської військової адміністрації Олег Синєгубов, чоловіка тримали у райвідділі поліції. Наступного дня його відпустили, Терещенко перебував у лікарні.

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди