"На моїх очах впала стіна, де хвилину тому лежала мама": як вчителька евакуювалася з тимчасово окупованого Ізюма

"На моїх очах впала стіна, де хвилину тому лежала мама": як вчителька евакуювалася з тимчасово окупованого Ізюма

"На моїх очах впала стіна, де хвилину тому лежала мама": як вчителька евакуювалася з тимчасово окупованого Ізюма
На фото вчителька Ізюмського ліцею Людмила Козак. Фото Людмила Козак | facebook.com/volodymyr.matsokin

Вчительці Людмилі Козак вдалося виїхати з Ізюма на Хмельниччину. Понад місяць вона з родиною жила у підвалі — її та сусідські будинки розбомблені російськими снарядами. З південної частини Ізюма, яку на той час ще контролювали Збройні сили України, вчителька виїжджала у багажнику авто разом з чоловіком. Після пережитого Людмила, працівниця Ізюмського ліцею, повернулася до занять — дистанційно навчає тих дітей, з ким є зв'язок. Інтерв'ю Людмили Суспільному — пряма мова.

Початок війни

24 лютого зранку мені зателефонувала дочка, яка мешкає у Харкові, з криками: "Мамо, почалася війна!” Я сиділа на ліжку й нічого не розуміла, бо мала йти до своїх першокласників. У мене були наготовлені конспекти, бутерброд на перекус. Але цей день перевернув наше життя повністю. Через декілька хвилин отримали повідомлення від адміністрації школи, що всім треба залишитися вдома. Ми почали попереджати батьків, що треба берегти своїх дітей і теж залишатися вдома. Але ніхто не думав, що нас спіткає війна.

3 березня ми з дівчатами з моєї шкільної родини допомагали нашим колишнім випускникам, які пішли захищати Харківщину. І раптом ми дізналися, що за пів години до Ізюма підійдуть російські танки. Нам сказали, щоб ми швиденько пішли додому, намагалися заховатися, бути разом зі своїми рідними. І це для нас було несподівано, тому що Ізюм — маленьке містечко, і ми думали: "Ну, не дійдуть до нього такі події". Ми зайшли додому, почекали кілька годин і розпочалося. Ми цю ніч провели у себе вдома на четвертому поверсі. Мої батьки ховалися у ванні в комірчині, а ми з чоловіком лежали в коридорі на підлозі. Тієї ночі ми дізналися що таке "Гради", що таке авіабомби. Відтоді жодного дня в нашому житті в Ізюмі вже не було спокійно.

Перші руйнування в Ізюмі

З 4 березня почалися перші руйнування будинків, загибель людей. Два дні в нас ще була електрика у місті, зв'язок, ми ще знали, що відбувалося. Періодично спускалися у підвал нашого будинку, де люди влаштували собі мініоселі й ночували там з маленькими дітками. За цей час у наш будинок поцілили двічі, на щастя, моя квартира збереглася, але поруч почалися пожежі. Люди почали їх гасити, але робити це було нічим — водогін перестав працювати.

Поки ми вивчали інформацію, у нас склалося враження, що безпечніше все-таки в будинках приземлених, а не в багатоповерхових. Нас запросила до себе моя хрещена мати. Не можна сказати, що в Ізюмі тоді було якесь безпечне місце, але в такому районі, куди ми переїхали, була школа й не було ні військових об'єктів, ні підстанцій, нічого такого. Тож під обстрілами ми перейшли в підвал до хрещеної всією родиною, забрали з собою харчі.

Їхали у багажнику: як вчительці з Ізюма вдалося евакуюватися
Підвал, в якому ховалася родина Козак. Ізюм, березень 2022 рік. Фото: Людмила Козак

Удень ми намагалися вийти нагору, трішки відпочити, а вночі переховувалися в підвалі. Було відчуття, що там ми пересидимо тиждень, два, а може, і три. Нам вистачало харчів, води, ми запаслися. З 8 березня з підвалу ми вже не виходили, намагалися бути увесь час у безпеці. Навіть двері на вулицю не відчиняли.

Обвал будинку

10 березня було сонечко, затишна погода, все якось затихло. Ми подумали, що, можливо, вороги пройшли і можна вийти. Ми сходили подивитися, як наші квартири. Побачили руйнування навколо, але вирішили батькам не казати, щоб їх не засмучувати. І повернулися близько 12 години в приватний будинок. Я розпочала готувати обід. Зненацька чуємо авіацію. Люди, які це пережили, знають: авіація — це найстрашніше, в тебе є декілька секунд, щоб заховатися. Ми всі згуртувалися і були готові до вибуху. Він був таким близьким і гучним, що ми почули, як одночасно повилітали всі вікна в нашому будинку. Ніхто з нас нікуди не пішов, не почав дивитися.

Ми розуміли, що бомби не падають по одній. Бувало і три, і чотири за раз. Через кілька хвилин після другого вибуху я просто підняла голову й побачила небо над собою. Моїх рідних присипало. Господарі будинку намагалися нас перевести в льох, де вони тримали продукти. І ми швиденько намагалися туди перейти, але моя мама, уже літня жінка, вона злякалася чи, може, спрацювала нервова система, і раптом перестала ходити. Мама впала на коліна під стіною, яка тоді вже залишилася єдиною в будинку. Ми не могли підняти маму. Якоїсь миті нам вдалося це зробити й перетягнути її в льох перед наступним вибухом — я не розуміла. Тому що саме ці тридцять секунд життя я не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, що на моїх очах падає стіна, де хвилину тому лежала моя мама.

Я не можу сказати, що ми заплакали — ні, ми згуртувалися й усі разом почали вибиратися, відкопуватися, брудні, у будматеріалах, у камінні, витягаємо все, що ми могли витягти. Єдине, що я захопила, це була каструлька з м'ясом, яке я готувала напередодні вночі. Одягнути щось на себе — все ж таки це була зимова погода. Ніяких військових об'єктів там не було — там школа і приватний сектор. Коли ми вискочили з льоху й озирнулися навколо, побачили — не стало шести будинків. Усі шість будинків полетіли. Один із них загорівся, і сусід, який у ньому залишався, виліз обгорілий. Ми його тягнули, самі бігли. І до початку роботи "градів" нам вдалося дістатися п'ятиповерхівок — у той самий підвал, з якого прийшли.

Евакуація з Ізюма

Чоловік побіг по речі та документи у квартиру і раптом йому почали доходити дзвінки. Додзвонилася дочка. За декілька секунд зв'язку вона почула, що будинок упав, що ми в підвалі за такою-то адресою. І почала кричати, щоб ми нікуди не ходили, бо завтра приїдуть волонтери і заберуть нас. Нам тільки треба було вийти на зв'язок. Але того дня нас "поливали" "градами", вийти з підвалу для дзвінка не було змоги. У ту хвилину я подумала: у нас немає води, до нас не доїде ДСНС, неможливо сходити в туалет, неможливо приготувати їсти й вийти з підвалу немає ніякої змоги. У мене всі думки тоді стали зосереджуватися на тому, щоб виїхати.

Наступного ранку пішли на місце, де мав бути зв'язок, і таки додзвонилися до дочки. Вона сказала: волонтери знають, у якому ви підвалі, вони вас заберуть о 08:30, будь ласка, нікуди не ходіть, стійте біля дверей цього підвалу.

Ми стоїмо. О 08:30 немає ніяких волонтерів, о 08:45 немає ніяких волонтерів. І тут люди кажуть: там, коло пам'ятника, мають вивозити людей. Ми дійшли туди. Було до 200 людей. Стояли й чекали, невідомо на що. Під'їжджає автівка з [українськими] військовими, кажуть: можливо, буде автобуси. Не автобус, а саме автобуси. Для 200 людей — з кішечками, собачками, дітками.

Над нами літають "гради", постійно все навколо вибухає. Ми стоїмо посеред дороги незахищені. До найближчого будинку метрів 50. Коли що — заховатися ніде. Моя мама кілька разів намагалася повернутися в підвали, а то, каже, ми загинемо прямо тут і зараз.

Волонтери не приїхали, автобуса немає — що нам робити? Але раптом, з Божою поміччю, під'їжджає авто. Відчиняються дверцята і кажуть: можна посадити двох людей. Я швиденько орієнтуюся й саджу своїх батьків. За нею — друга машина, не зупиняючися, намагається проїхати з тією в парі. Ніхто по одному тоді з міста не виїжджав. Щоб у разі чого допомогти одне одному. Отож я просто вибігаю на дорогу, падаю тій машині на капот і кричу: заберіть нас!

А це, виявляється, мій сусід. Він каже: подивися, повна машина, я не маю куди вас посадити. Запитую: а що в багажнику? Каже: речі. Він відчиняє багажник. Я розумію, що речі можна трішки прим'яти. Ми стрибаємо вдвох у цей багажник. Він зачиняється — і ми їдемо.

Усі військові, що стояли на блокпостах і чули, що ми виїжджаємо з Ізюма, нічого в нас не перевіряли. Вони з жахом дивилися на нас. Нам сказали, що з міста тоді виїхали тільки наші дві машини та ще один автобус.

Повернення до навчання

Я відчула себе в безпеці в автобусі, яким ми переїжджали з Краматорська до Дніпра. У мене перша думка була, що треба швидко писати дітям і відновлювати уроки. Досвід дистанційного навчання в нас уже був. Дочка, коли почула, що ми в безпеці сказала, що вишле мені комп'ютер, щоб я могла працювати. Я отримала його поштою й відразу вийшла на зв'язок із моїми дітками. Усі в розпачі, усім дуже важко. Деякі дітки дивилися в екран, ніби перед ними не я. Усі вони пережили ці страхіття. Перші дні нашого спілкування ми присвятили обговоренню, у якому вони стані. Вибухи бачити не так страшно, як очі дітей, які пережили те страхіття. Більш як десять учнів залишилися в Ізюмі, на зв'язок вони не виходять.

Їхали у багажнику: як вчительці з Ізюма вдалося евакуюватися
Онлайн-уроки. Хмельниччина, квітень 2022 рік. Фото: Людмила Козак

Я навчилася того, що потрібно вчасно виходити з таких ситуацій — вчасно евакуюватися. Навіть якщо тобі ніхто навколо про це не каже, але ти відчуваєш небезпеку. Не треба цим нехтувати. Ми всі дуже, і я зокрема, переживаємо за свої квартири, за ті речі, які там залишилися. А я залишила все, бо в чому стояла, у тому й виїхала. Але ми зберегли життя. А багато моїх знайомих, які залишилися в Ізюмі, свої життя не зберегли. І я про це зараз дізнаюся.

Читайте також

Переслідування місцевих, евакуація до РФ та відсутність допомоги: ситуація в Ізюмі на Харківщині

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди