Чернігівка Марина Блакитна три тижні просиділа під обстрілами в Чернігові. Район у центральній частині міста, де вона жила, російські військові обстрілювали авіабомбами, касетними снарядами, там гинули мирні люди. Жінка вирішила, що треба рятуватися і виїжджати з міста. Прихисток вона знайшла у Франції. Там її прийняли нащадки Мойсея Шамбона – француза, який на початку 20 століття жив у Чернігові і викладав французьку мову. Коли у місті з’явилися російські більшовики – почалися пограбування, розстріли і катування – родина з чотирма дітьми вимушена була тікати.
Чернігівка Марина Блакитна, художниця та дизайнерка, кілька років займається створенням мініатюрних іграшок. Робила їх власноруч у студії, яку організувала вдома.
Жінка займалася вивченням історії іграшок Чернігова першої половини 20 століття. Зокрема, вона проводила експертизу фотографій француза Мойсея Шамбона, на яких зображені його діти з іграшками. Родина жила в Чернігові на початку 20 століття. Згодом через дії більшовиків їм довелося виїхати до Франції.
Мирне життя Марини, як і мільйонів українців, 24 лютого перервала Росія.
За освітою жінка – історик. Каже, у те, що в 2022 році буде війна, вона не вірила.
«Про те, що Путін нічого доброго для українського народу не вигадав, мені стало зрозуміло від його фраз про денацифікацію. Я навчалася на історичному факультеті. Всі ці жахіття, несправедливість, страждання нашого народу – вони постійно переслідують нас завдяки цій Московії. Не хотілося вірити, що він задумав геноцид проти нас. Це ж неможливо у цивілізованому світі. Виявилося, все можливо і все найстрашніше може статися і з тобою. 24 лютого Росія напала на мою Батьківщину...»
Поки в квартирі була електрика, Марина вела щоденник на своїй сторінці у Фейсбуці. Вона хотіла розповісти друзям та знайомим у всьому світі, що відбувається в Чернігові. Далі – уривки з нього.
26.02.2022
Наразі у мене і моєї родини все добре, але ми не знаємо, що буде далі. Зараз у нас є все необхідне (вода, їжа, житло). Ми ховаємося в підвалі, коли чуємо вибухи. Я не знаю, що буде в майбутньому. Чи ми всі житимемо. Але якщо ми виживемо, нам знадобиться допомога всього світу, щоб побудувати та відремонтувати наші міста, мости, дороги, будинки, нашу країну. Путін вирішив вбити весь український народ і знищити нашу культуру та спадщину. Я молюся за українських воїнів, які воюють і гинуть за нашу Батьківщину. Ми сильні! Ми українці! Слава Україні! Героям слава! Будь ласка, підтримайте Україну!
3.03.2022
Російський літак щойно скинув бомбу біля мого будинку. Постраждали житловi будинки, аптека і кардіологічна лікарня. 5 днів тому в цій лікарні мiй тато проходив курс лiкування. У нього ускладнення з серцем після COVID-19. Слава Богу, його сьогодні там не було.
Того дня внаслідок авіаударів по Чернігову загинули пів сотні людей.
Після 3 березня майже кожен пост Марини починався зі слів «Я жива» чи «Ми живі».
4.03.2022
Я жива. Виснажена. Іноді забуваю поїсти. Сирени звучали майже весь день. У вухах трохи шумить від вибухів, і, здається, звуки сирени вже в моїй голові.
Я дякую нашій українській армії, яка бореться з цими вбивцями, бездушними виродками, нелюдськими «солдатами». Мені здається, що слово «солдат» треба заслужити. Російська армія цього слова не заслуговує. Російська армія – вбивці і терористи!
5.03.2022
Ми живi. Ще один день війни. Вночі російська авіація літала над містом. Страшні вибухи поширювалися містом, заповнювали небо та землю. Ще один вибух і нічне небо стало помаранчевим.
9.03.2022
Ми живi. У підвалі стає холодніше, але ми зігріваємо один одного. Навколо міста точаться бої. Вночі чути вибухи, наче це грім. Вдень та вночі українська армія веде бої, захищає нас, захищає мiсто Чернігів. Щиро дякую!
10.03.2022
Ми живi. Прокинулися вночі о 4:22 через страшний вибух. Земля тремтіла. Це зображення часів Другої світової війни ілюструє сучасну ситуацію. Усі постійно стежать за новинами – слухають, дивляться чи читають.
Кожен новий день приносить радість тільки тому, що він настав. І кожен новий день приносить звістки про руйнування, біль і страждання.
Потім у Марини розрядилися телефони і всі накопичувачі.
Щоб дізнаватися новини, вона витягла зі старого плеєра, який знайшла вдома, батарейки і вставила їх в радіо. Жінка каже: боялася виходити на вулицю і перебувати в квартирі – було дуже страшно.
«Після того, як зникло світло, сирена повітряної тривоги теж замовчала. Було страшно перебувати в квартирі, біля вікон. У підвалі було холодно, але безпечніше. 16 березня – мій день народження. То був сонячний день. Ми пішли вулицями, поряд з нашим будинком, які зазнали обстрілу. Мої почуття складно передати словами. Все тіло тремтіло від зруйнованих будинків, величезних кратерів від бомб. Це нестерпно, скільки життів було зруйновано».
17 березня близько 10 ранку, розповідає Марина, вони вилізли з підвалу, щоб поїсти і попити гарячого чаю. Раптом пролунали вибухи. Того дня росіяни обстріляли касетними снарядами один із мікрорайонів центральної частини Чернігова.
«Уламки розбили вікна. Стіна врятувала наші життя. Під вікнами на тротуарі лежали поранені та вбиті люди. Це було жахливо».
За офіційними даними, тоді загинули щонайменше 14 людей, які під час обстрілу були на вулиці. Серед загиблих був громадянин США. Як повідомляв Суспільному очевидець подій, деякі з жителів мікрорайону саме стояли у черзі за водою.
Після цього Марина вирішила, що залишатися в місті надто небезпечно. Машина родини була зламана, автівки знайомих стояли з порожніми баками. Знайти бензин, каже жінка, було важче, ніж золото. Протягом кількох днів пальне по краплині збирали у місті та селах. Марині вдалося виїхати.
"Я їхала у невідомість, подалі від війни. Найстрашніше було їхати по "дорозі життя" у бік села Анисів. Дуже сильно боялися обстрілу. Через два дні міст через річку Десна був знищений російськими військами».
Спочатку Марина була на Західній Україні, потім – у Польщі. Згодом брат сказав їй, що можуть допомогти його друзі з Франції.
Ця родина не з чуток знала, що таке «руській мір».
Століття тому, у 1921-му, їхній предок Мойсей Шамбон разом із родиною теж тікав із Чернігова і теж від російської навали, розповів брат Марини Максим Блакитний – історик, заступник директора Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського.
Мойсей Шамбон народився у Франції. Мав диплом бакалавра і звання вчителя французької мови з правом викладання в гімназіях.
У 1903-1913 роках Шамбон працював учителем французької мови у Санкт-Петербурзі. Влітку 1913 родина за порадою друзів (родини Васер) переїхала до Чернігова.
Разом з дружиною Рашель-Жозефіною Мойсей Шамбон виховував чотирьох доньок – Мадлен, Ірен, Сімону і Рене (остання народилася вже в Чернігові).
Шамбон викладав французьку мову у Чернігівському реальному училищі.
Їхнє розмірене життя тривало до початку революційних подій та розвалу Російської імперії.
«Під час захоплення більшовицькою Росією у 1919 році влади в Чернігові розпочинаються вбивства і каральні заходи проти мешканців міста. Жахіття, які принесли з собою росіяни, супроводжувалися розстрілами мирного населення, катуваннями представників інтелігенції у в’язницях, пограбуванням та вилученням майна, створенням перших концтаборів, діяльністю каральних органів. Вбивали представників міської і губернської влади, військовослужбовців, заможних містян, селян, викладачів, студентів. Антилюдські каральні заходи тривали протягом кількох років. Війська Росії тоді фактично знищили здобутки Української революції, паростки свободи і демократії, право українців жити вільно на своїй землі», – розповідає Максим Блакитний.
У 1919-1920 роках проводилась націоналізація будинків заможних мешканців – фактично у людей забирали житло, вилучали вироби з золота, срібла. Протягом цих двох років у Чернігові було розстріляно кількасот мешканців міста та губернії, каже історик.
«Думаю, що Шамбони на власні очі бачили, що робиться. Був великий страх за себе і дітей. Коли ж породжений революцією більшовицький хаос і жахіття, які прийшли з Росії, загрожували безпеці родини (у 1919 році росіяни розстріляли колегу Шамбона по реальному училищу), її голова приймає нелегке рішення про евакуацію з Чернігова».
Заможна інтелігентна родина Шамбон покинула у Чернігові все – садибу з будинком, майно, друзів. Взяли документи, гроші і родинний альбом.
У січні 1921-го пароплавом через Одесу і Константинополь багатодітна родина повернулася до Франції. У Парижі Шамбон працював у міністерстві фінансів.
«Зберігши у нелегкій подорожі фотоальбом чернігівського періоду життя, родина зберегла любов і пам’ять про місто над Десною. Унікальний фотоальбом містить знімки за 1913-1918 роки. Таким Чернігів закарбував фотооб’єктив Мойсея. Частково альбом був виданий у 2013 році», – сказав Максим Блакитний.
Помер Мойсей Шамбон у 1945 році. Похований у містечку Пантін біля Парижа. Онучки Шамбона відвідували Чернігів у 2011-2012 роках. Максим Блакитний підтримував із ними зв’язок.
Вони й допомогли Марині знайти прихисток у Франції.
Зараз жінка перебуває у місті Гренобль, там її прийняла Ізабель Кома – правнучка Мойсея Шамбона. Вона розповіла, що спочатку не могла повірити, що Росія розпочала війну проти України. Їм це здавалося чимось неймовірним. Родина Ізабель вирішила прихистити в своєму домі кілька українських біженців.
«Ми вирішили відчинити свої двері. Дідусь і бабуся мого чоловіка допомагали людям під час Другої світової війни у Франції. Один з його предків походив з Іспанії. У моїй родині двоє моїх дідусів і бабусь поїхали до Англії під час Другої світової війни, а моя бабуся приїхала з України. Усіх їх вітали французи чи англійці, коли вони приїжджали. Ми б сьогодні не були тут, якби наші предки не знайшли відчинених дверей…», – каже Ізабель.
Бабуся Ізабель – Рене – народилася в Чернігові. До Франції родина повернулася, коли їй було 8 років. Ізабель каже, вона не дуже добре пам’ятає бабусю, але пам’ятає, що вона багато розповідала про своє дитинство в Україні: про місцеву їжу, іграшки, якими гралася.
Коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, Максим Блакитний електронною поштою надсилав нащадкам Шамбона новини з Чернігова. Вони ширилися між ріднею. Всі були вражені тим, що відбувається. Ізабель з чоловіком читали їх майже щодня. Розповідали і своїм донькам, але через вік (10 і 15 років) інформацію фільтрували.
В одному з електронних листів Максим попросив про допомогу: знайти прихисток своїй сестрі Марині.
«Звичайно, ми відповіли, що у нас є кімната для неї в нашому домі! Відтоді наші дочки з нетерпінням чекали на Марину. Ми підготували для неї кімнату, вона не використовувалася як житлова і потребує ремонту. Нам шкода, що ми не змогли дати Марині гарну кімнату. Нарешті після довгої дороги вона приїхала! Наш котик Куро відразу її полюбив і провів з нею перші 2 ночі. Ми намагаємося інтегрувати її в нашу родину, відкривати їй місцевість, їжу, спосіб життя тут, у сільській місцевості Гренобля», – розповідає Ізабель.
Марина розповіла родині, що грає в бадмінтон, вони зв’язалися з місцевим бадмінтонним клубом, який прийняв жінку. Вона бере участь у місцевій французько-українській асоціації. У Греноблі зараз тимчасово живуть 3 родини українців, а в селах і містах навколо є ще й інші. Багато людей запропонували свою допомогу, каже Ізабель.
«У нас ще багато адміністративних документів, які потрібно оформити, але ми їх зробимо. Треба зробити її нове життя тут комфортним, щоб можна було продовжувати допомагати рідним у Чернігові. А також відкривати нам українську культуру. Насправді, до її приїзду наші дочки нічого не знали про Україну! Ми з чоловіком знали лише про Чорнобиль, Дніпро, Одесу. Нічого про музику, спорт, їжу. Ми чули про київське «Динамо», але не любимо футбол. Марина – великий посол української культури. Її прихід у наш дім – це сильний момент у нашому житті, кращий за будь-який урок історії для наших дочок».
Ізабель сказала, що після війни вони з родиною хотіли б відвідати Україну.
Марина ж знову відкрила свою майстерню і відновила виготовлення іграшок.
13 квітня у її електронному щоденнику з’явився такий запис:
«Хочу подякувати всім, хто допоміг і допомагає мені повернутися до нормального життя і допомогти Україні. Навіть найменша допомога та увага багато значить для мене, для моєї родини та моєї країни. Щиро дякуємо за підтримку».
Після закінчення війни Марина планує повернутися до Чернігова та свого звичного життя.
Попри красу і привітність Гренобля вона дуже сумує за рідними і містом.
Читайте також:
Стан доріг дозволяє відновити роботу громадського транспорту у Чернігові, – Атрошенко
