Якщо після 18:00, початку комендантської години, у Харкові вийти у закрите подвір’я і дослухатися — стане очевидним, наскільки принципово змінилося наше життя. Воно перестало бути міським.
Особисті спостереження за харківським побутом і побутуванням.
Темніє нині помітно пізніше. А в неділю ще й годинники переведемо. Весна тепер панує не тільки формально, календарно, але й наочно, доконаним фактом.
Воєнний Харків у сутінках має — відкладемо вигляд, фото і відео вдосталь — геть інший акустичний фон, транслює інші запахи.
У короткі хвилини бойового затишку чутно, як цвірінькають пташки, здалеку лунає собачий гавкіт, рідко-рідко проноситься машина. Місто так не звучить. Так звучить село після заходу сонця.
В повітрі — відчутно менше присмаку автомобільних вихлопів. Дими домінують, але в них інше походження і пропорція: пожежі від артилерійських обстрілів, дрова від польових кухонь, дизельне пальне генераторів.
Над вимушено зануреним у темряву Харковом засяяло зоряне небо — справжнє, природнє, а не вульгарне штучне на Сумській і Пушкінській. Виразно видно Чумацький шлях. Це вражає навіть тих, хто бачив зірки на екваторі, де вони особливо великі та яскраві.
Коли відключили воду, ми навчилися (або згадали) мити посуд у мисках — навички наших селянських бабусь. Коли відключили світло, знайома змайструвала каганець з картоплі та олії. Не стверджую, що таких випадків багато, але він не один. У місті багато відважних оптимістів, але переважна більшість спить вдягнена. І не тому, що не довіряє ЗСУ, а тому що у значній частині Харкова немає опалення. Піжама нині — це піжонство.
Ми більше не сортуємо білизну по делікатності і кольору: прати треба, поки є електрика і вода. До речі, і засоби для прання.
Ми більше не вимикаємо звук на телефоні. У "освіченому" міському побуті гучні рінгтони вже давно стало поганим смаком: припустимим був вібродзвінок, щоби не дратувати колег і оточення у транспорті. Нині ж не до ввічливості, відколи є ризик пропустити важливий дзвінок або повідомлення.
Ми живемо слободами: ті, хто залишились, згуртувалися у своїх районах. Знають, де самотній старенький, де жінка з дітьми, де покинуті коти. Куди і коли привозять гуманітарну допомогу, режим роботи вцілілих маркетів, графік підвозу хліба. Контакти "своїх" волонтерів, лікаря, який консультує телефоном. Спільні запаси їжі, спільна кухня, спільний сон у сховищах.
Але ми відчайдушно тримаємося за міське побутування. Не відмовляємося від прогулянок містом — гаряче вже сонце просто вимагає: виходь і йди вулицями. "Здаємо" один одному точки, де можна взяти каву з собою. Розраховуємося картками. Ділимося дефіцитним наповнювачем для котячих лотків. А жінки не нехтують мейкапом і користуються парфумами. І це — той бастіон, який не впаде ніколи.
Читайте також
Зійшла потужна хвиля панічної масової евакуації: день 18
Як у Харкові опираються пригніченню. 21-й день навали
134 тривоги. Нотатки з воєнного Харкова: 24-й день
Чого ми не знали про себе. Сеанс самоаналізу з бомбардованого Харкова
