Історія цієї пари – основоположника українського симфонізму, аристократа духу і турботливого педагога хуліганів-шістдесятників Бориса Лятошинського та його дружини і музи зі складним характером, вокалістки Маргарити Царевич – ідеальна до неправдоподібності.
Спеціально до дня святого Валентина оприлюднюємоВ оригіналі ці три листи написані російською, ми публікуємо їх у перекладі (синтаксис збережений). три листи композитора Лятошинського, що стало можливим завдяки сприянню спадкоємиці класика Тетяни Гомон і зусиллями Лятошинський-клубу.
Історія кохання Бориса Лятошинського і Маргарити Царевич
Усі зовнішні складові мали би спонукати до непорозуміння і чвар: яскраві протилежності, обоє надзвичайно талановиті, які великий шмат життя прожили в епоху репресій, могли би зрештою якщо не розбігтися, то співіснувати в режимі відчуженого партнерства. Тим не менш, цей шлюб, що тривав 51 рік – аж до смерті композитора, до самого кінця був сповнений не лише дружнього взаєморозуміння, а й непідробної ніжності. Отож, ідеальні стосунки трапляються, і трапляються навіть у творчих парах.
Читайте також: "Я з тобою": спогади про видатного українського композитора Мирослава Скорика"
Борис і Маргарита познайомилися найімовірніше наприкінці 1913 – на початку 1914 року. Їм обом було по 18. Вона на той момент вже навчалася у тільки-но відкритій Київській консерваторії, він приїхав з Житомира підкоряти Київ: був студентом юридичного факультету Київського університету та брав приватні уроки музики у Рейнгольда Глієра. Маргарита була старшою за Бориса на півроку і, на відміну від нього, вже офіційно вважалася студенткою музичного вишу. Понад те — її батьки найняли Лятошинського як репетитора з гармонії.
Кохання, схоже, запалило серця обох вже за кілька місяців занять. Принаймні перші спроби Лятошинського письмово освідчитися своїй учениці датуються травнем 1914 року. Борис написав Маргариті три листи-освідчення, мучився страшенно і жодного з них так і не надіслав. Втім, вже невдовзі почалося їхнє ніжне листування – отож, зізнання відбулося в якийсь інший спосіб.
Вона його називала “Великий Котя”, він її – “Маленький Котя”. У Ворзелі, де був маєток Царевичів, у них існувало секретне місце біля “чарівної лавочки” у “зачарованому лісі”. На тому місці вони одне для одного закопували маленькі записочки. Борис писав довго, емоційно та неохайно. Маргарита – не менш сердечно, але лаконічно і структуровано. А ще пакувала кожну записочку у мініатюрний саморобний конвертик.
Обвінчалися вони у квітні 1917 року, а цивільний шлюб взяли аж у 1963 році. Борис помер у 1968-му, Маргарита пережила його на 14 років. Дітей, на жаль, не мали: Маргарита втратила дитину на пізньому терміні наприкінці 1920-х, і це було великою трагедією для обох.
Через кілька років до них з Ташкента відправили мешкати маленьку племінницю Маргарити – Ію Царевич. Попри те, що батьки її були живі, виховувалася вона все ж Лятошинськими. Ія Царевич зберегла листування Бориса і Маргарити, у тому числі й листи-освідчення.
Тендітність, нерішучість, романтичний надлишок переживань та ніжна пристрасть, яка відкривається у цій епістолярній спадщині, суттєво змінює уявлення про класика, образ якого завжди сприймався як стриманий та самозанурений.
Перший лист Бориса Лятошинського
- Дуже і дуже вибачаюся за брудний лист
- 19 травня 1914 р
Прощай, спокій. Ну, хіба це погано. Ні, право, — це навіть свого роду щастя, щоправда – щастя дещо болюче. Право, важко писати в такому спокійному тоні, як я почав. Потрібно було мовчати, але це було неможливо.
Що за дивна фантазія, скажете ви: писати листа, маючи можливість поговорити особисто. Зараз зрозумієте, чому я користуюся листом. Говорити було би дуже важко, хоча проте в листі часом великих мудрощів вимагається сказати все досить ясно і просто.
Так ось у чому справа. Ви безумовно дивуєтесь, чому це я іноді надзвичайно дивно поводжуся, чого спочатку знайомства за мною не помічали. За розгадкою вам недалеко ходити. Дуже просто: я, сам того не чекаючи, покохав вас. Маргарито Олександрівно, я дуже прошу вас не вважати себе ображеною цими словами і не думати, що це велике нещастя, причиною якого є ви.
Як бачите, я говорю вам це просто і спокійно (наскільки можливо). Ви запитаєте, навіщо ж я вам все це говорю? Сам не знаю, навіщо. Перш за все тому, що я не відчуваю необхідності не говорити про те, про що хочеться зараз сказати. Краще говорити сміливо. Нарешті пишу я і для того, щоб пояснити вам свою дивну поведінку. Мені дуже неприємно було б, якби ви все це пояснювали якимись моїми примхами.
Я знаю, Маргарито Олександрівно, що ви, ставлячись до мене добре, не кохаєте мене. Іншого я не очікував. Що я таке являю собою особливого? Право, кажу це не для гучної фрази, а зовсім просто і щиро.
А все ж таки, право, — тяжко. Можливо, не слід було б віддавати цього листа.
Читайте також: "Чи можна повернути з московського полону "вкрадених" українських композиторів"
Як би завдяки йому я не поставив вас і себе у фальшиві стосунки. Щоб цього не було, намагайтеся по можливості забути про його існування, і я зі свого боку зроблю все можливе.
Вже дрімається. Пізно. Згадується перший час нашого знайомства. А заняття гармонією? Який добрий час! Так добре та спокійно. Все це вже пройшло. Тепер уже все пішло інакше. Прощай, спокій. Ну, хіба це погано. Ні, право, — це навіть свого роду щастя, щоправда – щастя дещо болюче. Право, важко писати в такому спокійному тоні, як я почав. Потрібно було мовчати, але це було неможливо.
Сьогодні я знову якихось дурниць наговорив. Було дуже тяжко. Але я твердо впевнений, що ви, Маргарито Олександрівно, не сміятиметеся над цим листом, інакше це будете не ви, тобто виявитеся не такою, якою я вас уявляю собі. Але, звичайно, я не помилився. Я ж обіцяю тепер вам зовсім змінитись (звичайно, лише у зовнішній поведінці) і не робити вам таких дурних неприємностей, подолати самого себе. Але, якщо мені не вдасться цього досягти, то невже мені доведеться уникати зустрічей з вами? Це буде дуже боляче. Але це треба буде зробити: з якого дива я доставлятиму вам одні прикрості, саме вам, кого я найбільше хотів би позбавити їх.
Що мені ще писати. Знову запитую, чи потрібно дати вам завтра цей лист і як це зробити, якщо так. Ну будь, що буде, – віддам.
Надворі світло. Свічка гасне.
Може, завтра при світлі дня весь цей лист здасться мені непотрібним. Що робити?
Як краще: віддати чи ні? Право, якби в мене був справді талант, я б погодився, здається, все життя зазнавати всіляких бід, але де він, чому я його не відчуваю біля себе в цій кімнаті? Чому до мене не прийде якийсь злий дух? Право я, здається, продав би душу чортові.
Ну. Щось написав, а що точно, не пам'ятаю. Все одно віддам.
Маргарита Олександрівна, я не прошу у вас відповіді, адже я розумію, як важко відповідати на подібні листи, і знаю вашу відповідь. Хіба я можу чекати іншого?
Але як було б добре, якби ви відповіли мені, та ні — навіщо мені змушувати вас вигадувати, як би делікатніше відповісти мені. Ось що я прошу у вас. Якщо я у своїх припущеннях правий, то нехай все буде по-старому, забудьте цей лист.
Доведеться все ж таки завтра їхати об 11. Як сумно!
А все ж таки я кохаю вас, Маргарито Олександрівно.
Важко доведеться мені боротися із цим. Прощайте.
БорисЯксаЛятош
Як ясно, вже день. "День ли царит"...
Другий лист Бориса Лятошинського
- Знову нічний лист
- 16 червня 1914 р
Нехай мій останній романс буде прощальним. Адже я справді покинутий і забутий вами. Не почую його ніколи. Здається, треба сказати це жахливе слово: кінець.
Ось уже вдруге я пишу вам листа, Маргарито Олександрівно, але цього разу він уже безумовно дійде за призначенням.
Пишу ж я вам, а не кажу, тому що говорити про це було б надто важко, а мовчати довше неможливо, та й навіщо? Адже що судилося, те і буде.
Все, що я хочу сказати вам, вкладається в небагатьох словах: я покохав вас, Маргарито Олександрівно, так покохав, що тільки й думки у мене, що про вас. Так покохав, що, не замислюючись, відмовився б від усього свого таланту, і якби це було можливо і потрібно вам. Я так кохаю вас! Я зазнаю таке почуття, ніби я знайшов вас. Так, це так. Адже я шукав вас, саме вас, я це відчуваю вже тому, що ви, самі того не знаючи, маєте на мене величезний вплив, тільки ви можете вдихнути в мене енергію працювати.
Свічка тухне, здається, доведеться писати в абсолютній темряві.
Але годі.
Тепер ви самі бачите, що я маю піти. Адже ви не любите мене, Маргарито Олександрівно. Це так? Як це жахливо тяжко. А піти треба, адже я відчуваю, що з кожним днем все більше люблю вас.
Читайте також: "Композитор Євген Станкович: "Весь український народ зараз – збройні сили"
Але як нестерпно тяжко буде мені не бачити вас, не чути вашого голосу. Як тяжко.
Але невже я можу помилитися? Ні, не може бути інакше, адже це було б надто велике світле щастя.
Нехай буде так.
Нехай мій останній романс буде прощальним. Адже я справді покинутий і забутий вами. Не почую його ніколи. Здається, треба сказати це жахливе слово: кінець. Як жахливо боляче. Як я тепер тягтиму ці довгі дні. Прощавайте, Маргарито Олександрівно.
"Догорели огни, облетели цветы". Догоріла моя свічка, облетіла отримана від вас троянда. Свічка згасла, темно.
Вдень перечитав написане вночі: багато може бути в ньому дивного, але нехай так і буде. Виправляти не треба.
Ось я кажу, що мені треба піти, а тим часом стільки хороших хвилин я провів у вашому товаристві! Можливо, краще було б не говорити всього цього? Адже після сказаного не можна вже залишатися, тому що скільки б ще їх було би можливо?
Створюється фальшиве становище: ви не знатимете, як тримати себе зі мною. Тепер, напевно, ви вважаєте за краще, якщо я зникну. Але як це буде тяжко! Потрібно кінчати. У мене є до вас прохання. Останній мій лист нікому не показуйте. Він існує лише для вас та для мене. Ніхто і ніколи його не матиме. Але що ж. Час йти. Не буду краще думати я, що прощаюся з вами, можливо, назавжди. Прощавайте.
БорисЯкса
Третій лист Бориса Лятошинського
- 27 червня 1914 р.
Прощайте, можливо, назавжди.
Нарешті ви дізнаєтеся, в чому справа, хоча, ймовірно, ви і так вже давно все зрозуміли.
Я покохав вас, Маргарито Олександрівно, так покохав!
Але ж ви? Ви ж не кохаєте мене? Хіба я помиляюся, бо інакше це було б таке неймовірне світле щастя! Не знаю, навіщо я говорю вам все це. Можливо, не треба.
Але краще що буде, те й буде! Якщо я правий у своїх припущеннях, то ви, Маргарито Олександрівно, не повертайтеся. Я зрозумію все і піду.
Якщо ж я помиляюся (невже це можливо?) то поверніться назад. Я не прошу у вас жодного слова, хіба в них справа? Я зрозумію і так.
Якщо навіть ви не прийдете, я ще раз хочу повторити, що люблю вас.
Прощайте, можливо, назавжди.
БорисЯкса
Що відомо
Борис Лятошинський народився 22 грудня 1894 року (3 січня 1895) в Житомирі.
У 1918 році закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира, в 1919 році – Київську консерваторію в класі композиції Р. М. Глієра.
З 1920 року був викладачем Київської консерваторії, у 1935 році став професором (в 1935-1938 і 1941-1944 роках – професор МГК імені П. І. Чайковського). У 1944-1949 роках був завідувачем кафедри теорії музики КГК імені П. І. Чайковського.
Читайте також: "Про творчий спадок композитора Миколи Леонтовича"
Лятошинський був головою Асоціації сучасної музики, яка діяла в 1926-1929 роках, членом оргбюро Спілки композиторів України (1932-1939), оргкомітету СК СРСР (1939-1948). У 1939-1941 роках був головою, потім – членом правління СК УРСР. При цьому він піддавався критиці влади під час радянської кампанії по боротьбі з формалізмом.
Лятошинський помер 15 квітня 1968 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
До творчої спадщини Лятошинського входять: опери "Золотий обруч", "Щорс" та "Український квінтет", п’ять симфоній, три симфонічні поеми, п’ять струнних квартетів, романси, кантати, музика до драматичних спектаклів, кінофільмів, а також хоровий цикл "З минулого".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!
