Юлія Ваганова: Я йду в музей за відчуттям здивування і підтвердження неймовірности людини як такої

Юлія Ваганова: Я йду в музей за відчуттям здивування і підтвердження неймовірности людини як такої

Юлія Ваганова: Я йду в музей за відчуттям здивування і підтвердження неймовірности людини як такої www.facebook.com/khanenkomuseum

Три роки музей Ханенків у Києві очолювала Катерина Чуєва. Втім, у вересні вона стала заступницею міністра культури та інформаційної політики, а посада директора музею вакантною.

Катерина Чуєва та директорка департаменту культури КМДА Яна Барінова запросили культурну менеджерку, мистецтвознавицю, кураторку Юлію Ваганову піти на цю посаду, але із розумінням, що у січні 2022 року відбудеться конкурс, на якому оберуть нову директорку чи директора музею.

Пропозицію було прийнято, Ваганова, яка останні п’ять років працювала заступницею гендиректорки "Мистецького арсеналу" з музейно-виставкової роботи, стала в.о. директорки музею Ханенків. Вона має всі шанси перемогти на конкурсі і очолити музей на п'ять років.

Суспільне Культура поговорило з Юлією Вагановою про напрямки, у яких може рухатися музей Ханенків, короткі натхнення при відвідуванні експозиції під час робочого дня, відкритість та експертність колективу, важливість міждисциплінарності у роботі, а також про причини, чому сьогодні важливо відвідувати музейні інституції.

Який виклик стоїть перед вами зараз як в.о. директора музею Ханенків?

Думаю, що виклик існує в двох площинах. По-перше, це внутрішнє рішення. "Мистецький арсенал" дав мені таке відчуття через досвід, який я накопичила за роки роботи. Виклик очолити велику інституцію – це серйозний професійний виклик.

Інший виклик стосується команди музею. Я би не хотіла покликатися на Фейсбук, на чутки чи розмови, але досить часто, коли приходить нова людина в інституцію, наша спільнота полярно коментує таке призначення: "О, жах! Що зараз буде!" або "Ну, нарешті! Все заживе хорошим життям, хоч щось зміниться". І це несправедливо до історій багатьох інституцій. Хоча іноді конструктивна критика не завадить. З цим пов’язаний другий професійний виклик, тому що ця інституція з професійною командою, з великими прекрасними розробками в різних програмах. Це не інституція в кризі. Тут працюють багато унікальних фахівців, унікальні за своїми знаннями. Страшно подумати, скільки послідовників вони радше не мають, ніж мають. Крім цього, колеги відкриті до комунікації.

Юлія Ваганова: Я йду в музей за відчуттям здивування і підтвердження неймовірности людини як такоїwww.facebook.com/khanenkomuseum

Юлія Ваганова у музеї.

Тим не менш, є певні складнощі. У чому вони полягають?

Розриви, які є, стосуються того, що більшість працівників — це дослідники предмету, дослідники епох. Вони концентруються на своїх дослідженнях, які відбуваються за певним графіком: твір за твором, атрибуція за атрибуцією, переатрибуція. Звісно, це і мінус, і плюс. Щоби підлаштуватися під якісь свята чи річниці, щось ще дослідити та видати якийсь проєкт, який стосується року кого-небудь, навіть дуже важливого.

Цікавою роботою буде говорити про поточні дослідження в сьогоднішньому контексті, пояснювати їхню важливість та шукати зв’язки до сьогодення. Це прекрасні виклики з такою командою, в першу чергу, з істориками мистецтва.

По суті це музейне кураторство, не тільки дослідництво.

Так. Питання музейного кураторства, такого, як ми з вами розуміємо, і про яке ми говоримо в сучасному мистецтві, — відрізняється. Тож питання, як знайти баланс між музейним куратором, який є дослідником, та куратором, що є інтерпретатором дослідження. Тут буде цікаво шукати баланси, не зменшуючи дослідницьку частину і не накладаючи штучно сучасні підходи на музейну традицію кураторства.

Чи є в музеї посада куратора?

Ні, такої посади немає. Колеги наполягають, що дослідник самостійно може комунікувати предмет дослідження з аудиторією. Частково вони праві.

Втім, іноді потрібен той, хто зможе розговорити дослідника, аби презентувати ту чи іншу тему.

Зараз у музеї дослідник і є тим, хто презентує результати дослідження. Дослідник, науковець і куратор.

Юлія Ваганова: Я йду в музей за відчуттям здивування і підтвердження неймовірности людини як такоїwww.facebook.com/khanenkomuseum

Чи є у вас у планах, як можна налаштувати роботу у напрямку кураторства?

Конкретної стратегії назвати не можу, мені здається, що було би цікаво зробити кураторську музейну школу. Це може бути як діалог із міжнародними колегами з класичних музеїв, а також з українськими кураторами сучасного мистецтва, філософами, істориками. Тобто два треки: більш професійний, методичний, а інший - говорити на різних рівнях про ту чи іншу тему.

Мені зараз подобається та кількість дискусій, які відбуваються в Україні, та кількість семінарів, ініціатив, інтелектуальних клубів. Ми спостерігаємо різні формати, які стосуються історії філософії, історії літератури, які збирають багато людей з популярними класними спікерами, які говорять неймовірно цікаво. Можливо, із цього треба починати говорити про музейне кураторство в Україні, бо куратор є інтерпретатором. Тому ми подумаємо над об’єднанням різних форматів.

Чи могли би ви навести приклад подібної міждисциплінарості?

Наприклад, цей рік святкується рік Данте. За попередніми домовленостями за підтримки Італійського інституту зараз в музеї відбувається виставка італійського автора, який інтерпретує 100 пісень Данте з "Божественної комедії".

Коли є такий серйозний твір світового рівня, то цікаво говорити не тільки про майстерність, а більш широко: інтерпретацію тексту Данте, розуміння його сьогодні.

Відтак ми могли би паралельно говорити з Олександром Філоненком як філософом або з Максимом Стріхою, перекладачем, порівнюючи перекладений текст Данте з візуальною частиною виставки.

Музей — це місце, де такі речі варто робити, адже так ми можемо читати візуальну мову, яке є не просто ілюстрацією, а й певною інтерпретацією. І тут нам потрібна мультидисциплінарність.

Юлія Ваганова: Я йду в музей за відчуттям здивування і підтвердження неймовірности людини як такоїwww.facebook.com/khanenkomuseum

Чи є у вас у планах залучення різних спільнот до життя музею? Наприклад, спільноти, яка бореться за тварин, або еко-активістів, адже є чудові досвіди, коли музей стає майданчиком для обговорень та прийняття рішень на рівні державної влади.

Я не знаю, чи була до цього в музеї спеціальна стратегія щодо залучення різних громадських спільнот. Якщо музей є природним або органічним місцем для обговорення різних питань, то питання будуть виринати обов'язково, а їх обговорення – щось змінювати. Штучне запрошення спільнот без розуміння, чого вони запрошені, на мою думку, шкодить інституціям. Але є ситуації, коли важливо вийти з комфортних історій, розхитати середовище та викликати дискусію.

Цікаво дізнатися про авдиторію музею Ханенків. Що відомо про неї та чи плануєте її розширювати?

Мої колеги розказали, що сім років тому музей ставив собі за мету залучити більше молоді, і, в принципі, ця задача успішно виконується. Втім, колеги намагаються максимально наблизити музей до дуже різних авдиторій. Так, приходять родини з дітьми, які шукають якісного контенту, групи підлітків, для яких є продумані формати взаємодії, що передбачають підвищений рівень довіри та уваги. Класичною є також професійна авдиторія, гості міста.

Тобто якщо дивитися на авдиторію, це досить широке охоплення. Крім того, музей застосовує у програмах інклюзивні підходи, а також має кілька важливих форматів, які стосуються різних верств населення, зокрема, тих, хто потрапив у складні життєві обставини. Іноді мені здається, музей заміщує певні соціальні програми, які мали би виконувати соціальні служби. Якби такі програми започатковувалися та розвивалися на різних рівнях, то музей брав би в них участь, і це була б більш синергійна співпраця.

У нас зараз немає "клубу друзів музею", але мені здається, його варто створити. Музей має можливості та передумови для об’єднання людей, які хочуть експертно і фінансово докластися до розвитку музею.

Коли йдеться про розширення авдиторій, то варто думати про певну мережевість міста, спільну роботу різних музеїв, що є однією із цікавих задач для директорів, міських інституцій, які працюють в одному полі.

Звісно, було би краще, якби люди приходили би частіше в робочі дні, не тільки у вихідні. Адже кожний раз, коли я з вікна музею дивлюся на парк, там гуляє багато людей. Тобто йдеться не про те, що всі на роботі в офісах. Більше того, іноді вискочити в музей на сорок п’ять хвилин — не проблема для багатьох людей. Такі короткі натхнення можуть бути дієвими. Це більше комунікаційна історія, аби привабити людей в музей посеред робочого дня.

Юлія Ваганова: Я йду в музей за відчуттям здивування і підтвердження неймовірности людини як такоїwww.facebook.com/khanenkomuseum

При цьому у музеї Ханенків – одна з найкращих комунікацій з авдиторією в Україні, про музей на регулярній основі пишуть в соціальних мережах, постійно тегають в Instagram.

Так, тут є певний підхід людяности. Тобто це будинок, в якому жили справжні люди. Цей будинок не такий, як наші з вами помешкання сьогодні, але відчуття дому та певної камерности в ньому є. Всі згадувані програми націлені на персональне спілкування. Цей фокус підтримується і в соціальних мережах музею.

Є ще одна річ, вона пов’язана з мистецтвом. Дерев’яні сходи, золоті рами, старе мистецтво, скульптура, про які ми можемо говорити, отримуючи як естетичну, так і інтелектуальну насолоду. І колеги вдало це роблять.

Які би ви назвали причини, чому людині у свій будній чи вихідний варто запланувати похід у музей, а не, скажімо, у торгівельно-розважальний центр, де, між іншим, також інколи показують мистецтво?

Це питання я часто собі ставлю і намагаюся знайти аргументи. По-перше, людина може для себе застосувати нові практики, які не унікальні, але мистецтво допомагає їх розвивати. Це практики, які допомагають вдивлятися та вслухатися. В музеї людина може ставити питання. Практика формулювання хорошого питання складна, але прекрасна. Питання до себе у взаємодії з твором мистецтва — це те, що можна практикувати в музеї.

Тут легко знайти захоплення. Є різні дослідження, які доводять, що у людини, яка відвідує різні мистецькі події, виробляється більше ендорфінів (трохи популістська штука, але все ж), з'являється відчуття закоханости. Я думаю, що це правда.

Коли я йду в музей до твору, я йду також за відчуттям здивування іншою людиною, автором. За відчуттям постійного підтвердження неймовірности людини як такої. Мені здається, це небанальна річ. І постійна думка про те, що людина — це неймовірна унікальна істота, серед нас є такі, які можуть схопити і висловити нові ідеї через мистецтво.

Це так само на рівні розділення атомів, на рівні хімії. Для себе я знаходжу це в мистецтві, і для мене неймовірна загадка, як може з’явитися геній в мистецтві, що він хоче сказати.

Це також і пошук ідей, вдивляння в образи, мови. Глядач отримує навички схоплення нових ідей, опанування іншої мови, яке може потім практично використати у житті. У музеї є більше уваги до людини і людей одне до одного.

Якщо говорити про дітей або людей, які навчаються — це дуже крутий метод пізнання. Це відрізняється від шкільних практик. Мені здається, що якби батьки хотіли, щоби їх діти змінили цей світ, їм було би варто приходити сюди та доєднуватися до такого методу пізнання.

Юлія Ваганова: Я йду в музей за відчуттям здивування і підтвердження неймовірности людини як такоїwww.facebook.com/khanenkomuseum

І останнє питання: який ви ставите собі пріоритет як виконувачка обов’язків директорки музею? А також, чи відомо вже, коли буде оголошено конкурс на посаду директора?

Коли мене запрошували, то я питала, коли відбудеться конкурс, і чи він відбудеться. Це важливо для мене, це єдиний позитивний інструмент на сьогодні, який ми застосовуємо для виборів керівників інституцій. Якщо би мені сказали, що невідомо, коли буде конкурс, це вплинуло би на моє рішення працювати виконувачкою обов’язків зараз. Наразі конкурс очікується у січні 2022 року.

Щодо пріоритету, то це важке питання, не можу поставити один. Я би сформулювала це кількома фокусами. Один із них — це питання розширення музею. Я би хотіла прописати послідовність, знайти співрозмовників для цього процесу на рівні музею, департаменту культури, міської ради.

Ще одним з викликів є пошук можливостей для досліджень, які роблять науковці в музеї. Багато творів потребують дослідження і атрибуції, які можна зробити, коли ви маєте доступ до колекцій музеїв у світі з еталонними творами — а це подорожі для колег, коли ви маєте доступ до електронних бібліотек (зараз якраз збираємо інформацію, які підписки для нас важливі), і хіміко-технологічний аналіз творів.

Наступний рівень — зробити музей не таким залежним від фантастично швидкого розвитку технологій, за якими музей не може встигнути: оновлення програмного забезпечення, комп’ютери, ліцензії. Є експерти (зараз нам допомагає Кирило Кобцев), які можуть допомогти зробити дуже логічну та екологічну систему програмного забезпечення, онлайнового користування хмарними системами. Це екологічний підхід, який дозволяє музею бути менш залежним від постійного оновлення комп’ютерів. Перші кроки зробила Катерина Чуєва, вся команда користуться Microsoft Teams та базовими додатками в ньому (команди, календарі, розширені файли тощо).

Третій мій фокус — налагодити взаємодію із інтелектуальними середовищами в Києві та Україні, для яких музей може стати місцем для інтерпретацій філософських або літературних текстів, мови мистецтв.

У майбутньому мені було би цікаво, аби в музеї відбувалися події, які стосуються і сучасного мистецтва західного чи азійського світу. Звісно, музей базований на колекції Богдана та Варвари Ханенків, це основа, але поділ на дві частини дає широке коло для інтерпретацій. А переміщення між цими частинами — окрема тема для кіно.

Коли ви заходите з азійської частини в західну, то цей перехід відбувається через не дуже типові офісні двері, а коли з західної частини — в східну, то через двері в шафу, ніби в Нарнію. Ця метафорична візуальна мова переходу із однієї частини світу в іншу. І ще одне цікаве питання, де там Україна? Тому що перетин цих "частини світу" знаходиться під сходами, де вам треба навіть трохи пригнути голову. Я думаю, що для будь-якого сучасного художника ця архітектура та логіка переходу — нескінченна тема для різних інтерпретацій.

Юлія Ваганова: Я йду в музей за відчуттям здивування і підтвердження неймовірности людини як такої

"Спокуса Святого Антонія", майстерня Ієронімуса Босха, близько 1520-х років, Музей Ханенків, Київ.

Читайте більше

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

Під ім'ям Босха працювала майстерня. Історія реставрації твору, що зберігається в Україні

"Всі ці онлайн-стрімінги з виставок страшенно нудні". Інтерв’ю з Паскалем Ґіленом та Марліс Де Мунк

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше