Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

Музейна сфера в Україні все ще недооцінена та не стає пріоритетом для державного фінансування в Україні. Хоча саме ці інституції формують пам’ять та є просторами для представлення різних поглядів та історій, часом, незручних та болючих. Різні музеї по всьому світу на власному прикладі показують, що мають потужний потенціал для вирішення суспільних, екологічних питань, пропонуючи простір для обговорень, дозвілля та освіти.

Які знакові події та тенденції вплинули на розвиток музейної сфери в Україні, що зроблено на рівні держави, бізнесу та низових ініціатив для музеїв та що очікувати в майбутньому — про це Суспільне Культура поговорило з фахівцями у музейній сфері та мистецтвознавцями.

Розвиток музейної сфери протягом 30 років

Владислав Піоро, голова правління ГО "Український центр розвитку музейної справи"

Вочевидь найважливіше – це власне падіння СРСР та проголошення Незалежності України. Саме ці події заклали принципову можливість переходу від моделі радянського музею – місця культу та інструменту пропаганди до моделі музею вільного демократичного суспільства – інституції культури, місця для поліфонічних наративів, майданчика діалогу про сенси, цінності, відповідальність тощо.

Інше питання, що цей шлях ще далеко не пройдений, повноцінної, сутнісної трансформації музейної системи в Україні наразі не відбулось.

Звичайно, є певний поступ, зокрема, якісь зміни форм та засобів комунікації, адже ми живемо у відкритому глобалізованому світі. Багато змін приходять до нас зовні. Наприклад, для популярності "цифри" виклики, пов’язані з пандемією Covid-19, зробили значно більше, ніж всі семінари та тренінги по цій темі у попередні роки разом.

Щоправда, у пошуках шляхів розвитку часто більша увага надається формі, а не змісту. Приміром, декомунізація (як і деколонізація, актуальність якої усвідомлена менше) не має зводитись до механістичної зміни предметів, підписів та цитат в експозиціях. Зміни мають бути глибшими – в способі думання, в комунікації з суспільством та навіть між собою, в самій фаховій спільноті, переосмисленні самих себе та своєї ролі.

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

"Жести ставлення", Кмитівський музей, 2019. Куратор: Микита Кадан. Фото: www.klevo.net

Тому особливу цінність, на мій погляд, мають програми на кшталт "Матра/Музеї України", "ProMuseum", що спрямовані на розвиток кадрового потенціалу галузі: зміни в головах, розширення кругозору, підвищення компетенцій.

Надзвичайно важливими (хоч і болюче крихкими) є впровадження конкурсного відбору керівників музеїв та створення Українського культурного фонду, проте потенціал цих нововведень ще не розкрився: для цього потрібен час та додаткові зусилля.

Ольга Балашова, засновниця ГО "Музей сучасного мистецтва", мистецтвознавиця

Із життєво важливих для будь-якої країни сфер музейна змінилась в Україні найменше.

Поцінована та доглянута культурна спадщина вимагає від суспільства зрілості. Здатності брати відповідальність за свою історію, спроможності пам’ятати складні та суперечливі її епізоди, бути вдячними за героїчні та світлі.

Зміни в музейній сфері найкращий маркер дорослішання. І воно відбувається, хоч і не так швидко як нам хотілося б. Тож на моє переконання найбільше на музеї вплинула зміна звичок та уявлень про себе українського суспільства.

Музеї не просто зберігають національну спадщину, вони формують пам’ять. Колективна пам’ять українців формувалась не завдяки, а всупереч обставинам. Колоніальний статус не передбачав права на власну культуру.

Ми тільки-тільки-но повертаємо собі бажання мати це право, вчимося формулювати та відстоювати його.

Музеї як заклади пропаганди втратили свою силу з падінням імперії. Музеї як політичні інституції молодої країни, що формують її пам’ять та наративи, ще тільки зароджуються.

Десятки професіоналів, що прийшли працювати в музеї молодими людьми ще в 90-х та на початку 2000-х пройшли величезний шлях. Для звичайних українських громадян він майже непомітний, бо для справжніх змін їх має бути сотні. А для цього потрібна освіта, яка в свою чергу неможлива без науки.

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

Одеський художній музей, експозиція. Фото: www.nv.ua

Ми досі не маємо жодної музейної інституції, яка була би фактором політичного життя в державі. Жодної фігури директорки/ра музею, який або яка могли би бути лідерами думок національного рівня. Окрім хіба Олександра Ройтбурда, який став ним задовго до того, як став директором.

Конкурсна процедура обрання керівників музею єдина системна державна зміна, яка має видимі наслідки. І хоча вона регулярно дає збій, бо ніщо українці не вміють робити краще, ніж обходити систему, саме конкурси на директорські посади лишаються безальтернативною вправою на віднайдення в консервативних пострадянських інституціях ознак життя.

Що буде у наступні 10 років

Юлія Ваганова, виконувачка обов’язків директорки Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, кураторка, мистецтвознавиця

Я думаю, музеї будуть ставати більш відкритими до зовнішніх кураторів і дослідників. Ці процеси вже можна спостерігати. Але результати таких рухів можуть бути дуже різними.

Якщо музеї самі усвідомлюють важливість цього процесу, мають стратегію такого "відкриття" і йдуть командно поступово в цьому напрямку, це гарантує для нас з вами великі зміни і дуже цікаві проєкти. Цей процес буде дуже поступовим, але сталим.

Але може бути і інший рух, який буде спричинений тиском суспільства, громад, бізнесу, які усвідомлюють свою співвласність з тим, що є в музеях і прагнучи сучасних підходів і презентацій. (Знов-таки, якщо музей сам не йде цим шляхом і не пояснює алгоритм і послідовність своїх рухів цим акторам). Такий тиск та фінансування від бізнесу, держави, громади, але з браком компетенцій в музеї і сильним тиском на них може спровокувати контентну попсовизацію, коли будуть технічні можливості, гроші на VR, голограми, ліхтарики у новеньких вітринах, все це буде яскравим і ніби сучасним за формою, але залишиться архаїчним або перекрученим за змістом.

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

Інсталяція Ольги Мілентій на фасаді НХМУ в рамках виставки "Міф "Українське бароко", 2012. Фото: what.in.ua

Наступні зміни – це звісно дигіталізаціяОцифровування, оцифрування, диджитизація — переведення інформації в цифрову форму. колекцій і відкриття онлайн. Цей процес також не буде швидким, але знов-таки може запустити низку міжмузейних проєктів і досліджень. Якщо інформація буде доступна іноземними мовами – це буде додатковим фактором для збільшення міжнародних досліджень і співпраці.

Для розвитку музейних інституцій від держави, як і завжди, потрібна фінансова підтримка, послаблення контролю щодо управління коштами, але разом з тим і вимога до музеїв презентацій стратегій, які останні мають виробляти самостійно, а також перегляд показників успішності і розробка нових kpi для музеїв (звісно, в діалозі з музеями).

Взаємодія з бізнесом – тут відбуваються дійсно цікаві зміни. Бізнес усвідомлює цінність культури і вплив на ситуацію в країні і її розвиток. Бізнесу цікава підтримка таких проєктів і інституцій, які можуть давати сталий результат, можуть пояснити свої стратегії і будуть включені в складніші надсистеми взаємодії і розуміти цей зв’язок. Бізнесу стає менш цікавим формат "індульгенцій" чи "соціальний відкуп". Він прагне складної взаємодії, а не просто логотипу на банері. Це неймовірно цікавий час і процеси, які нас виводять з наших "снобських" позицій (і бізнес, і культуру) в поле спільної взаємодії і творення. Тому тут багато позитиву, якщо музеї, звісно, будуть відкритими до таких розмов, а кожний учасник діалогу рухатиметься до win-win результату.

Ольга Балашова:

Музеї переживають кризу в усьому світі і стоять на порозі найглобальніших за свою історію змін. Утримувати величезні сховища скарбів, у які не ходять люди, виявилось надзвичайно дорого. Можна було б подумати, що українських музеїв ця криза не торкнеться, бо в них і до карантину було не дуже людно. Але це не так.

Перед музейною спільнотою постало безліч запитань, на які немає однозначної відповіді. Навіщо зберігати те, що можна оцифрувати? Чим досвід фізичної присутності відрізняється від екранного? Якою може бути нова економічна модель виживання музеїв у цифровому світі? Якою може бути унікальна музейна пропозиція, якщо фактично будь-який музей можна відвідати не виходячи з дому?

Очевидно, що для того, щоб вижити, музеї мають перетворитися на місця розвитку спроможностей своїх громад. Які спроможності варті розвитку за версією того чи іншого музею та хто належить до твоєї спільноти від відповідей на ці питання залежить майбутнє західної цивілізації.

Музеї – один з її ключових стовпів. Мільйони артефактів, які вони зберігають та осмислюють, – ключ від минулого, здатний пояснити, як ми стали тими, ким є сьогодні.

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

Національний музей Ханенків, вигляд експозиції. Фото: www.facebook.com/khanenkomuseum

Владислав Піоро​:​

Ситуація, яку ми маємо сьогодні, дуже непроста, навіть загрозлива. Музейна спільнота так і не набула суб’єктності, у фаховому середовищі відчувається нестача компетенцій, досі живі патерналістичні настрої. Важливість та цінність музею у суспільстві є недооціненими, що, зокрема, виражається у матеріальному забезпеченні та престижі професії загалом. Це у свою чергу створює ризики негативного відбору та подальшого поглиблення кризи.

Аби не сталося катастрофи, потрібні комплексні, системні зміни "правил гри", що базувались би на ефективному діалозі та синергії акторів різного рівня. Стратегії та політики на рівні держави мають передбачати кроки на переосмислення музейної мережі, перегляд критеріїв та принципів забезпечення музейних інституцій. Підґрунтям для цього могла би бути дискусія про актуальну роль музею, сучасні стандарти та показники ефективності його роботи, що була започаткована у фаховому середовищі минулого року національним комітетом ICOM (проєкт "Музейний капітал").

Результати дискусії мають лягти в основу визначення пріоритетів реформування галузі. Без чіткого розуміння, чим є сучасний музей, неможливо дати відповідь, якою має бути фахова підготовка музейників, яким має бути забезпечення галузі, якої інфраструктури бракує для її розвитку тощо.

Досі в країні так і не постав "мозковий центр" галузі. Зрештою, байдуже, у якому форматі, – чи то як державний Інститут музеїв (у наших реаліях – варіант більш реалістичний), чи то як дієва, самоврядна фахова мережа – але ця функція має бути реалізована, аби мати змогу аналізувати стан галузі, генерувати бачення шляхів її розвитку.

Ключові події у музейному середовищі, що окреслюють її сучасне становище

Юлія Ваганова:

Якщо говорити про знакові музейні події, для мене є важливим подивитися на період 10-15 років. Це дає нам змогу проаналізувати час, а точніше швидкість змін, які не є миттєвими. Аби побачити результат, нам потрібно мінімум 5-7 років. Це дає нам змогу прослідкувати зміни, причини змін і фактори, які впливали на ці зміни, аби бути точнішими в наших стратегіях. Проєкти, які я згадую, сьогодні можуть видаватися невеликими, а деякі забуваються. Проте на глибинних рівнях, на мою думку, вони і провокували зміни. А вплив останніх за часом проєктів ми зможемо оцінити ще за 3-4 роки.

Два проєкти кінця 2000-х Національного художнього музею України ставили за мету дослідити вплив двох яскравих і потужних рухів у культурі і мистецтві України на сучасність. Йдеться саме не про історичний опис процесів через мистецькі проєкти, але спроба проаналізувати тяглість і вкоріненість традицій, які несуть нам ці періоди. Це проєкт "Амазонка авангарду", 2008, який був присвячений Олександрі Екстер і куратором якого був сам музей, і "Міф "Українське бароко"", 2012, куратори: Оксана Баршинова і Галина Скляренко.

Наступні два проєкти "Велика несподіванка. Р.Е.П.", 2010, кураторка Олеся Островська-Люта, і "Конгрес рисувальників", 2013, куратор Павел Альтхамер. Проєкти реалізовані також в НХМУ і ставлять питання інтервенції сучасних митців у музей, підіймаючи питання соціальної ангажованості мистецтва і його інструментарію, а також соціальної ролі мистецької інституції. Якщо перший проєкт спирається на колекцію музею, створюючи діалог, а також метафорично відкриває нам теми замовчування, то другий ставить під питання метод, яким оперує інституція, і підважує ієрархічність в світі митців.

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

"Велика несподіванка. Р.Е.П." Перша частина проєкту: у фальш-стінах музею прорубали вікна, через які виднілися фонди з роботами радянської доби, які, хоч і не були цензуровані, залишались поза увагою.

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

"Велика несподіванка. Р.Е.П." Друга частина проєкту: невеликі мідні пластини, які наслідували форму типових музейних табличок, але текст не музейний.

Наступний в переліку – "Велике і величне", 2013, команда "Мистецького арсеналу". Цей проєкт з одного боку зробив спробу презентувати історію українського мистецтва не моноколекцією, але співпрацею і аналізом колекцій багатьох музеїв України, так само, як і згадані перші проєкти НХМУ, продовжити традицію аналізу впливу різних мистецьких течій на сучасного автора. З іншого боку, проєкт спровокував активну дискусію про інституційність і цензуру.

Метод широкої співпраці з різними колекціями і медіа є головним і сьогодні в "Мистецькому арсеналі". І наступний проєкт в переліку – "Дивовижні історії Криму", 2019, який мав велику авторську групу, яка включала як інституційних кураторів, так і запрошених консультантів й істориків (Алім Алієв, Юлія Ваганова, Вікторія Величко, Олекса Гайворонський, Ольга Мельник, Анна Орищенко, Олеся Островська-Люта, Анна Погрібна). Як сьогодні кажуть, проєкт запустив на новому рівні тему Криму. Сам проєкт намагався, працюючи з історичним матеріалом, дивитися на історію саме через призму культури і мистецтва.

Ще один знаковий проєкт останнього десятиріччя – "Герої. Спроба інвентаризації", 2015, кураторська команда НХМУ і Міхаєль Фер. Цей проєкт працював тільки з колекцією музею, аналізуючи тему наскрізно через колекцію самого музею і через причини формування саме такої колекції, створюючи широкі можливості розуміння контексту, думання про власну ідентичність, проєктуючи ці питання на сьогодення.

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

"Герої. Спроба інвентаризації", 2015, НХМУ. Фото: www.prostir.museum

До аналізу власних колекцій і їх переосмислення також варто додати реекспозицію Одеського художнього музею, зроблену директором музею Олександром Ройтбурдом. Ця репрезентація часу уникає загальних усталених наративів, пропонуючи ніби погляд з іншої точки зору, коли якісь феномени випадають з уваги, а якісь несподівано набирають більшої ваги.

Останнім в переліку буде проєкт в "Мистецькому арсеналі" "Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво просимо!", 2020, кураторська група: Соломія Савчук, Олександр Соловйов, Павло Гудімов. Тут ми бачимо з одного боку велику ретроспективу, а з іншого створення повністю нового твору автором, задіюючи весь простір Арсеналу. Для мене це яскрава метафора, що створює митець, в який спосіб його твори опановують наш з вами буденний світ.

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

Андрій Сагайдаковський. "Декорації. Ласкаво просимо!", 2020, "Мистецький арсенал". Фото: "Мистецький арсенал".

Українські художні музеї за 30 років: як змінювались та чого чекати у майбутньому

Андрій Сагайдаковський. "Декорації. Ласкаво просимо!", 2020, "Мистецький арсенал". Фото: "Мистецький арсенал".

Ольга Балашова:

  • Персональна виставка Олега Голосія в Національному художньому музеї (2003) та "Нова хвиля" (2009);
  • Те, як Національний художній музей пережив Революцію гідності на лінії розмежування 2013-14;
  • Виставка "Явлення. Пам’ятки братського монастиря" 2018;
  • Проєкти Андрія Алферова: "Тіні забутих предків" та "Польоти уві сні та наяву";
  • "Від 20-х до 20-х" нова постійна експозиція Одеського художнього музею (2021);
  • Серії проєктів "Європейський вимір" та Art&Science Музею Ханенків.

Що відомо

Серія матеріалів "30 років змін" підбиває підсумки розвитку української культури у роки Незалежності та досліджує тенденції, аби зрозуміти, як культура зміниться у найближчі 10 років, до 40-ї річниці Незалежності.

Читайте більше

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше