Їжа в радянському кіно. Чому історики вважають це ключем до розуміння нас самих

Їжа в радянському кіно. Чому історики вважають це ключем до розуміння нас самих

Їжа в радянському кіно. Чому історики вважають це ключем до розуміння нас самих

"Губит людей не пиво", "Икра заморская, баклажанная", " Вася, тараньку" – чи звертаєте ви увагу, що їдять чи п'ють герої фільму? Особливо, якщо це радянський фільм. Разом з доктором історичних наук Оленою Стяжкіною ведуча ефіру на Радіо Культура Олена Брайченко розбиралася, як радянські режисери зображали їжу і чому це питання цікавить істориків.

Олена Стяжкіна наразі готує книгу "Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно". Вона присвячена не лише харчуванню у кінематографі, а й тіньовому харчовому ринку, який був в СРСР і "годував" номенклатуру, їжа якої різко відрізнялася від меню пересічної радянської людини.

Пані Олено, чому важливо вивчати кіно не лише з точки зору мистецтва, а і, наприклад, гастрономічних досліджень? Що кіно нам може розповісти про це?

Кіно може розповісти не тільки про гастрономічне минуле, а через гастрономічне минуле показати нашу соціальність, буттєвість, травми, вітальність присутню або відсутню. Ця тема видається багатьом історикам рафінованою, іноді навіть гламурною.

Але справа в тому, що іноді ми так боїмось вивчати самих себе, що готові називати будь-які теми, пов'язані із нашою буттєвістю, будь-якими словами, які знецінюють її.

Гастрономія в кіно завжди була місцем, яке не цензурувалося, не контролювалося з боку держави, тому їжа в кіно може розказати нам про нас самих більше, ніж ми навіть собі уявляємо, особливо якщо читати це через оптику радянської їжі – їжі контрольованої – чи їжі пізньорадянського часу в межах економіки дефіциту.

Їжа в радянському кіно. Чому історики вважають, що це ключ до розуміння нас самих

"Іван Васильович змінює професію".

Пані Олено, яким чином у вас виникла ідея вивчати харчування героїв радянських фільмів?

Мій шлях до цієї теми був зорієнтований на мій власний інтерес. Вже після початку війни мене хтось запитав, що я люблю їсти. Був чийсь день народження, і я не змогла відповісти. Так почалося моє дослідження, яке зрештою показало, що багато хто з моїх респондентів відреагував на питання саме так, як колись в побутовій ситуації на нього відреагувала я. З'ясувалось, що ми, дорослі люди з радянським минулим, частково не знаємо, що любимо.

Потім почалася дискусія, чи показувати так часто "Іронію долі", бо вона всім і так відома до аж не можу, і в нас війна, і те свято вже не таке. Тому я подивилася на фільм з точки зору "А що вони любили їсти?", а у відповідь знайшла: "Яка гидота ваша заливна риба!". Це ключове слово пізньорадянського кінематографа і воно не так про їжу, як про погану поведінку, але заливна риба з тих пір і назавжди позначилася як якась негідна страва. І далі мені стало цікаво, як їжу показують інші. Здалося, що до певної міри наше навчання їсти відбувалось не тільки через родину, громадські заклади харчування, дитячий садочок, але й через те, як ми неусвідомлено дивились на ці кадри, які замість того, щоб дати нам смак їжі, насправді його відбирали.

Декілька місяців тому в одному з іноземних журналів, що присвячений гастрономії, я знайшла добірку рецептів з відомих європейських та голлівудських фільмів, які автори рекомендують приготувати вдома. Там було більше 20 найрізноманітніших страв, які описуються в кіно, вплетені в сюжетні лінії. Пані Олено, а що їдять герої радянських фільмів?

Вони їдять дуже по-різному, і якщо спробуємо зібрати статистичні дані, подивившись під сотню кінофільмів, то в переважній більшості побачимо на екрані посуд: тарілки, виделки, ложки, ножі і натяк на те, що там в тарілках щось присутнє. Якщо б ці фільми дивився якийсь інопланетянин, то вирішив би, що людство переважно їсть посуд.

Спроба створити кулінарну книгу, про яку ви зараз говорити – рецепти з кінофільмів, –приведе нас до дуже невеликого набору страв.

Це не був би багатотомник, так?

Так, причому страви – це ковбаса. Але навіть з ковбасою, сосисками вибір був би маленьким. Скажімо, якщо ми подивимося на те, що ми знаємо, і те, що приходить в голову, то це буде борщ, ковбаса, яєчня, хліб, салат, про який можна говорити окремо. Потім такий прецедентний текст: "почки царицы", "икра красная, черная, баклажанная", просто чорна чи червона ікра, червона риба, риба як така. Іноді оселедець, іноді дичина. Наприклад, у "Бароні Мюнхгаузені" ми можемо подивитися на смажену качку, кефір, молоко. Ну і плюс-мінус курча. Причому курча не так показане, як всі в пошуках курчати: "Бо в мене день народження і мені треба пошукати курча", "Ой, давайте засмажимо курча". Тобто не так на тарілці, як у розмовах.

Факт, що список не є великим, засвідчує універсальність радянського меню. Він, звісно, залежав і від того, що кінопроцес – тривала справа, що продукти завітрювались, що їх треба було міняти і що простіше було відвести камеру і показати натяк на їжу. Але направду ішлося про універсальність, тобто якщо вони снідають, то це приблизно яєшня, приблизно бутерброд, приблизно хліб. Якщо обідають, то далі буде ця прекрасна триєдина формула – перше, друге, третє. І якщо вони вечеряють, то це буде гаряче: "Давай щось гаряче" чи "Ти їсти будеш?".

І дуже багато прикладів, коли люди, розмовляючи про їжу, пропонують один одному спробувати гаряче. Жодного значення не має, що лежить на тарілці. Воно просто гаряче і його треба з’їсти: "Якщо діти не їдять перше, то вони не будуть здорові". І це теж показує специфіку радянського меню, його відображення в кінотекстах переважно не образами, а словами. Юрій Мурашов колись написав влучно, на мій погляд, що радянські кінотексти формували сліпих глядачів, орієнтованих на вербальність. Говорили більше, ніж показували.

Їжа в радянському кіно. Чому історики вважають, що це ключ до розуміння нас самих

"Мана" з трилогії "Операція "Ы".

Як за допомогою їжі зображувалися герої фільмів? Письменники часто розкривають характер, розказавши, як герой їсть чи п'є.

Якщо будемо говорити про 60-ті роки – "відлигу", – то їжа демонструвалась як смачна, і сцени з їжею, зі стравами демонстрували вітальність героїв, їх чуттєвість. Зі смаком їсть героїня фільму "Дівчата", хуліган Фєдя з "Операції "Ы". Він їсть шашлик і йому дуже-дуже смачно. Це про його силу, чуттєвість, потугу. Але чим далі, тим менше смаку і більше технічного.

Їжа лише підкреслює якісь важливі для режисера моменти, і часто ці моменти є негативними. Не тільки "Три толстяка" – це три ненажери. Але коли режисеру треба продемонструвати якусь надлишковість, часто в негативному сенсі, то тоді ми можемо побачити "солодку жінку", яка їсть сметану, варення, цукерки. Їй смачно зрештою, але вона багато їсть надлишкового, міцного, жирного. І вона погана жінка. Чи так само ми можемо побачити, як космічний пірат захоплюється радянським кефіром. Він з таким смаком його поглинає, і ця надлишковість демонструє його як поганця.

Їжа в радянському кіно. Чому історики вважають, що це ключ до розуміння нас самих

Фільм "Дівчата".

Іноді їжа виглядає як спосіб зваблення. В цьому сенсі радянське кіно працювало в тривалій, людській традиції, де їжа як зваблення ще за Едемського саду виступає. При чому треба визнати, що зваблюють не тільки жінки чоловіків, а й навпаки. І такий іконічний образ зваблення їжею – це Гоша з фільму "Москва сльозам не вірить!", коли він розповідає коханій жінці про бутерброд з оселедцем та цибулькою, частуючи її шашликами.

Їжа в радянському кіно. Чому історики вважають, що це ключ до розуміння нас самих

"Напарник" з трилогії "Операція "Ы".

Коли ми говоримо про цю надлишковість, то в ній є ще суттєвий національний момент. Про це можна говорити окремо. Коли в кіно ішлося, наприклад, про грузинів, то там смачність їжі була проявлена майже завжди. Але ця смачність працювала на такий собі образ іншого.

Який ще не їсть перше та друге?

Який не їсть і, може, ніколи не буде. Зрештою, приблизно в тій самій редакції було продемонстровано кухню українців. Але якщо над смаками грузинської кухні глузували по-доброму, то над українськими – і не по доброму, демонструючи українця як такого собі хохла. Наприклад, "Служили два товарища": якщо там сало і ковбаса, то герой пішов би дивитися, а на голих дівчат: "Чого я там не бачив!".

Що це? Почуття небезпеки від того, що нації зберігають смак їжі у той час, коли радянська кухня того смаку майже позбавлена, є лише перше, друге і посуд.

Пані Олено, як змодельовані взаємини між дитиною та їжею у радянському кіно?

Варто визнати, що ця модель, про котру ми зараз будемо говорити, сформувалась у 60-80 роках. Тоді, коли вже не було голоду і в магазинах можна було щось купити. В цих умовах кіно в тому числі, але і інші інституції – дитячі садки, школи і навіть родини – формують нову гастрономічну поведінку, яка може бути названа як примус до їжі, примус до поглинання. І цей примус до їжі формується через застільні ритуали, серед яких, зокрема: "Когда я ем, я глух и нем". Це перше правило, яке знали всі діти.

Їжа в радянському кіно. Чому історики вважають, що це ключ до розуміння нас самих

Манна каша з "Веселих історій".

Це правило ніби було етикетним, бо: "Сначала прожуй, потом говори". Ну ніби так? А насправді воно забороняло застільну бесіду. Ту саму бесіду, в якій міг народжуватися дитячий спротив, дитяча непокора, але з тим і дорослих непокора. Зрештою, якщо навчити суспільство "Когда я ем, я глух и нем", то можна сподіватись на те, що вдома ввечері люди, які прийшли з роботи, не будуть обговорювати, як на роботі покрали всі деталі до верстату, чи як там крадії винесли зі складу ковбасу. Дуже корисно, правда? І в фільмах це ніби з одного боку висміювалось, а з іншого це підтримувалось. Скажімо, історія про "Денискины рассказы" і манну кашу, яку дитина не хотіла їсти настільки, що дитина була змушена вилити її з вікна, і потім про це дізналися. Ця історія подається в кіно і літературі як те, що "все таємне виходить на яв". Або фільм "Кур’єр", де батько говорить про свого сина, що він ніби непоганий хлопець, але любить концентроване, згущене молоко пити з банки. Батько жаліється: "Я кажу йому, щоб він відкрив, розвів. А він каже "Люблю!". І оце "люблю" – непокора, небезпека.

"Єралаш" 1992 року, де один брат годує іншого. Малий не хоче їсти: "Не буду холодного, не буду гарячего, не буду супа, потому что не хочу". І зрештою брат переливає йому суп на голову. Малий сприймає це нормально і каже: "А компот не треба, компот я буду". Ця історія демонструє дві речі: опція "не хочеш, не їж" не спрацьовує навіть у стосунках двох братів, які не такі вже далекі один від одного за віком. І опція, коли тобі виливають суп на голову, то це не викликає спротив, тому що дитина звикла до примусу і, можливо, до такого покарання. Треба перетерпіти, аби компот не був вилитий на голову.

Така собі маленька соціальна трагедія – примус до їжі, примус до слухняності, сприйняття покарання як норми, не готовність відстоювати свою гідність, неготовність відповісти на питання "А що ти взагалі любиш?".

І коли ти не знаєш, що ти любиш їсти, якою є твоя довіра до світу?

Ще один момент: дитячий контекст формування примусу до їжі сформував певну лінійку некомфортної чи незатишної їжі. Скажімо, покоління 60-80-х серед лінійки "незатишної їжі" буде називати манну кашу з грудками, чи молоко з пінками, чи ту саму варену цибулю, чи запіканку, яку в дитинстві називали "запіханка".

Покоління більш старше, яке пережило Голодомор, наприклад, також мало лінійку "незатишної їжі". Я знайшла це у своєму дослідженні. Скажімо, зелений борщ люди не могли їсти, бо він нагадував їм те, що вони їли, коли в них не було чого їсти. І взагалі всю зелень. І іноді навіть гриби були тією їжею, яка була втіленням трагічності, нагадувала про травму.

Їжа в радянському кіно. Чому історики вважають, що це ключ до розуміння нас самих

"Весілля у Малинівці".

Питання від слухачів Радіо Культура:

То що тепер всі радянські фільми не дивитися і заборонити до перегляду?

Абсолютно ні. Я пропоную подивитися їх з певної дистанції, сприймаючи як цікавезне історичне джерело, яке не тільки оповідає, а демонструє, як відбувалася соціальна інженерія. Я вважаю, що з такою оптикою їх дивитися і цікавіше, і корисніше.

Яке кіно подивитися, аби підтвердити ваші слова?

Подивіться "Службовий роман" з точки зору двох епізодів: з салатом на банкеті у героя, якого грає Басілашвілі, і епізод з прийомом у цієї пані, яку грає Аліса Фрейндліх, коли вона запрошує в гості свого коханого. Подивіться, що вони їдять і як це називається. І друге, на що я би хотіла, щоб ви звернули увагу, – оцей Басілашвілі приїздить зі Швейцарії. Подивіться, чи є там іноземна кухня на його столі.

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше