Свобода слова. Як анекдот зник з нашої повсякденності

Свобода слова. Як анекдот зник з нашої повсякденності

Свобода слова. Як анекдот зник з нашої повсякденності

Влітку 2019 як куратор я працював у міжнародній мистецькій резиденції в Чорногорії – художники та художниці з України, Чорногорії, Чехії, Франції, Росії розмірковували на тему виходу людства з виру криз, до яких воно затягнуло себе та планету.

Проєкт, який ми створювали там, “Exodus”, завдяки однойменному міжнародному соціальному клубу, найвпливовішій українській арт-резиденції на півострові Бірючий та Українському культурному фонду розрісся згодом до чотирьох музейних виставок, поєднавши загалом 39 художників з різних країн Європи, серед яких – 8 учасників Венеційських бієнале. Усе це заслуговує на окрему розмову, але одним із важливих бонусів таких колаборацій є можливість не лише порівняти творчі практики, манери та стилі авторів різних поколінь з різних держав, а й зробити певні спостереження в царині менталітету.

Прилетівши з Москви, російські колеги одразу попросили: “Розкажіть нам нові українські анекдоти!”. Замислившись, українські учасники зрозуміли, що розповісти нема чого. Ми самі не помітили, як анекдот зник з нашої повсякденності.

Свобода слова. Як анекдот зник з нашої повсякденності

Олег Філімонов. "Джентльмен-Шоу"

Читайте також: "Як побудувати загальну історію для України та українців"

Анекдот у сучасному розумінні, як дотепна усна коротка розповідь про чудернацьку колізію з життя, фіналом якої має бути загальний сміх, розквітнув у СРСР часів Леоніда Брежнєва. Популярності цьому жанру, перчинки самому процесу його вживання в компаніях додавали спогади про те, як за політичний анекдот у часи Йосипа Сталіна люди могли потрапити на заслання. Обмін анекдотами підтримував атмосферу невимушеності та довіри, хоча не кожен анекдот не в кожному товаристві було варто розповідати: похабні та політичні могли вартувати жартівникові кар’єри.

Найпопулярнішими героями радянських анекдотів були школяр-двієчник Вовочка, Чапаєв з його тупуватими соратниками Пєтькою та Анкою-кулеметницею, представники різних національностей, яким приписувалися певні стереотипи мислення й поведінки, абстрактна теща та сам генеральний секретар, “дорогий Леонід Ілліч” з його нерозбірливою внаслідок одряхління й хвороб вимовою.

На початку незалежності героєм анекдотів в Україні став Леонід Кравчук. Згадуєте “поміж крапельок”? Пострадянська людина продовжувала репродукувати радянську звичку радіти обміну інформацією з дулею в кишені. На українському телебаченні десятиліттями існували шоу, де дядьки від шоубізу, театру й кіно, відтворюючи атмосферу радянського застілля, розповідали одне одному нові анекдоти й люто реготали. І ось – анекдота чомусь не згадати.

Свобода слова. Як анекдот зник з нашої повсякденності

Леонід Кравчук

Ми не стали ані серйознішими, ані нуднішими. Українська культура, на щастя, в усі часи зберігає іронію та самоіронію. Але сама потреба в езоповій мові, в розмові про щось натяками у суспільстві зникла. Бо ми відкрили для себе свободу слова. Можливість вголос обговорювати будь-які питання в публічному просторі. 

Читайте також: "Розстріли під музику. Чому танго стало символом Голокосту"

Такої можливості нині немає в РФ, де можуть ув’язнити за допис у соціальних мережах, де існує жорсткий контроль стосовно формальної поваги до влади, абсурдні положення законів “про почуття” тощо. На жаль, подібні прецеденти почали з’являтись і в Україні. Ми маємо приклади політичної еміграції через цькування за антинаціоналістичні погляди, як у ситуації з публіцистом Анатолієм Ульяновим. Він отримав у США статус біженця за рішенням суду штату Нью-Йорк, що спирався на конвенцією ООН – це прецедент для України в галузі міжнародного права. Вбивство журналіста Олеся Бузини, погроми мистецьких виставок, ЛГБТ-активностей та інші приклади праворадикального насильства – так само симптоми хвороби ксенофобії та безкарності, що відкидають українське суспільство від актуальних європейських правових і звичаєвих норм. 

Велике обурення викликає низка положень, які пропонує Міністерство культури, інформації, молоді та спорту в законопроєкті про дезінформацію. Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко називає законопроєкт таким, що “спрямований на встановлення контролю влади над українськими медіа. Цю ініціативу ми вважаємо серйозною атакою на свободу слова і грубим втручанням у журналістську діяльність”. 

Усе це змушує замислитися над тим, що свободу ніколи неможливо отримати раз і назавжди. Що дозволяючи помаленьку обмежувати її через буцімто нагальні виклики часу, військові, економічні чи політичні потреби, ми включаємо механізм з її знищення, як це відбулося в Росії. Існування свободи вимагає постійно її боронити, нарощувати, розширяти. Як це бачимо у відкритому суспільстві західних демократій через перманентний процес емансипації верств, що відчувають дискримінацію. 

Поряд з розумінням того, що сміх, іронія, сатира можуть бути направлені на будь-що, без жодного “святого”. Бо сміх відрізняє людину від тварин, перемагає страх, стає розрадою у найкатастрофічніших ситуаціях. Сміх відвертий, іноді відчайдушний і гіркий, як дотепи американських чи британських стендаперів про рак чи педофілію. Але головне – не на вушко, не в атмосфері цинічної втаємниченості, не з дулею в кишені.

Звісно, сама цифрова епоха девальвує жанр анекдоту. На зміну йому приходять інтернет-меми. Але це – про форму передавання інформації. Сутнісно ж свобода анекдоту не потребує. Можна сміятися. Завуальовувати – немає необхідності.  

Думка автора може не збігатися з позицією редакції

Читайте також: "Коротка історія українського гумору. Від Сковороди до Зеленського"
Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди