8 березня Україна та інші країни світу відзначають Міжнародний жіночий день. Він має складну історію виникнення, неодноразово трансформувався та наповнювалося дещо різними сенсами. Суспільне аналізувало історію цієї дати та намагалося з’ясувати, чому Міжнародний жіночий день – не зовсім свято.
Як усе починалося
В Україні та інших пострадянських країнах вкоренилася традиції відзначати 8 березня як день "весни, жіночності та краси" – але Міжнародний жіночий день має геть іншу історію та з’явився завдяки рухові жінок за рівні права та емансипацію.
Ще у XIX столітті в Європі та США жінки неодноразово виходили на демонстрації проти дискримінації та створювали різноманітні жіночі організації й ради. У більшості держав світу жінки були позбавлені значної частини цивільних прав. Зокрема, вони не могли брати участь у виборах, а також отримували меншу ніж чоловіки зарплату попри те, що в індустріально розвинених країнах часто були змушені виконувати фізично тяжку роботу.
28 лютого 1908 року нью-йоркська Соціал-демократична жіноча організація влаштувала мітинг із закликами скоротити робочий день та забезпечити жінкам рівні з чоловіками умови оплати праці. Тоді у демонстрації взяли участь понад 15 тисяч жінок, які також вимагали надати їм виборче право. У пам’ять про ці події наступного року Соціалістична партія Америки оголосила останню неділю зими Національним жіночим днем, який тоді припав так само на 28 лютого.
У 1910 році делегати зі Сполучених Штатів прибули у Копенгаген на Другу міжнародну конференцію соціалісток, яка проводилася у межах Восьмого конгресу Другого Інтернаціоналу. Там 27 серпня вони зустрілися з уже відомою на той час німецькою соціалісткою Кларою Цеткін. Саме Цеткін разом із німецькою делегаткою Луїзою Циц запропонувала започаткувати Міжнародний жіночий день за зразком Міжнародного дня праці, який відзначався від 1890 року. Понад 100 учасниць зустрічі, які представляли 17 країн, домовились щороку в березні відзначати Міжнародний жіночий день — день солідарності жінок у боротьбі за повні політичні, економічні й соціальні права. Вони ухвалили відповідну резолюцію, проте не визначили конкретну дату свята.
"У повній відповідності із класово-свідомими політичними профспілковими організаціями пролетаріату в кожній країні соціалістки всіх країн щорічно проводять Жіночий день, який в першу чергу слугує агітації за надання жінкам виборчого права. Ця вимога має бути висунена як складова частина всього жіночого питання в цілому і в повній відповідності до соціалістичних поглядів. Жіночому дню слід повсюдно надавати міжнародний характер, і він усюди має бути старанно підготовлений", – зазначалось у резолюції.
19 березня 1911 року Міжнародний жіночий день вперше відзначався у Німеччині, Австрії Данії та Швейцарії. Ця дата була обрана у пам’ять про події Березневої революції 1848 року у Пруссії – частини загальноєвропейської череди демократичних та національних повстань, відомих як "Весна народів". Наступного року цей день відзначався вже 12 травня.
Щороку до проведення демонстрацій та виступів до Дня жінок долучалося все більше країн, при цьому дата його проведення різнилися. У 1913 році демонстрації проводились 2 березня у Франції та Російській імперії, 9 березня – в Австрії, Чехії, Угорщині, Швейцарії та Нідерландах, а 12 березня – у Німеччині. Однак вже 1914 року США, Велика Британія, Австро-Угорщина, Данія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія та Росія відзначили День жінок 8 березня. Тим часом на світ насувалася Велика війна.
Перша світова та революція
До 1914 року феміністський рух мав інтернаціональний та пацифістський характер, а його прибічниці та прибічники виходили на марші за мир задовго до початку Першої світової – зокрема, у 1899 та 1907 роках. Однак перші місяці війни поклали цьому край. У Франції та низці інших країн феміністки тимчасово відмовились від своїх вимог. Деякі з них зайнялися благочинною діяльністю, при цьому чимало жінок загалом були змушені працювати на військових підприємствах. Зокрема, французька журналістка, феміністка та лібертаріанка Марсель Капі протягом кількох тижнів пропрацювала інкогніто на військовому заводі. Вона описувала тяжкі умови праці у своєму звіті, оприлюдненому в журналі La Voix des femmes.
Коли ж з’ясувалося, що війна є значно довшою та виснажливою, ніж уявляли її ініціатори – антивоєнні, національно-визвольні та соціалістичні рухи знову прокинулись. У 1915 році у Гаазі феміністки Алетта Якобс із Нідерландів та Джейн Адамс з США влаштували Міжнародний конгрес за майбутній мир, у якому взяли участь близько 1200 жінок із Нідерландів та ще 9 держав, у тому числі й Німеччини. Феміністки різних країн поновили співпрацю та агітували за припинення війни, не забуваючи при цьому й про боротьбу за рівні права.
На тлі війни 23 лютого (за новим стилем – 8 березня) у столиці Російської імперії Петрограді розпочалися події, що згодом увійшли до історії як Лютнева революція. На вулиці міста під гаслами "за хліб і мир" вийшли тисячі жінок. За кілька днів після повстання російський імператор підписав указ про надання жінкам виборчого права, проте ані більшовикам, ані ліберально-буржуазним колам, які ініціювали антиурядові виступи, цього вже було недостатньо. Мітинги за полегшення становища робітниць та припинення війни перейшли у демонстрації та страйки. Це призвело до того, що імператор був змушений зректися престолу.
Після закінчення війни та революції вже у 1921 році на 2-й Комуністичній жіночій конференції було ухвалене рішення святкувати Міжнародний жіночий день щорічно 8 березня.
У перші післяреволюційні роки цей день набув особливого значення у СРСР, оскільки був пов’язаний з ідеєю "нової радянської жінки". Більшовики культивували образ "бойового товариша", на агітаційних плакатах з’являлися жінки-трактористки, колгоспниці, будівельниці комунізму. Однак згодом ідеалізований образ жінок у Радянському союзі почав змінюватися. Вже у часи Другої світової на плакатах з’являлися жінки – "жертви німецької агресії", які потребували захисту та вимагали помститися за них. Після війни образ радянської жінки у пропаганді став більш багатоплановим – керівництво держави намагалася відновити як економічні, так і демографічні втрати, тому пропагувала образ "матері" та "берегині домашнього вогнища". З роками Міжнародний жіночий день все більше трансформувався у звичайне свято, його сенс змінювався, тож згодом він став тим 8 березня, яке ми знаємо сьогодні.
Як відзначають день боротьби за права жінок у світі
Після 1917 року Міжнародний жіночий день відзначався переважно у соціалістичних країнах. Однак у 1975 році він вперше відзначався на рівні Організації Об’єднаних Націй, а у 1977 році Генасамблея ООН ухвалила резолюцію, яка пропонувала країнам світу "відзначати Міжнародний день прав жінок і міжнародного миру в будь-який день року залежно від своїх історичних і національних традицій".
Нині 8 березня визнається офіційним національним святом у більшості пострадянських країн – в Азербайджані, Вірменії, Білорусії, Грузії, Казахстані, Киргизстані, Латвії, Молдові, Росії, Узбекистані, Україні, Таджикистані та Туркменістані. Також Міжнародний день жінок відзначається в Анголі, Гвінеї-Бісау, Замбії, Камбоджі, Кенії, КНДР, Мадагаскарі, Монголії, Уганді та Еритреї. При цьому в Лаосі цей день є вихідним для жінок, а у Китаї 8 березня жінки мають скорочений робочий день. У столиці Німеччини Берліні 8 березня є регіональним святом.
А що в Україні?
За даними останнього дослідження "Гендерні ролі і стереотипи", проведеного соціологічною групою "Рейтинг", Міжнародний жіночий день відзначатимуть 68% українців. Водночас протягом останніх дев'яти років в Україні поступово зменшується кількість тих, хто приділяє цьому дню увагу, підкреслили соціологи.
"68% опитаних соціологічною службою кажуть, що відзначатимуть 8 березня, 29 % – не будуть. Більш важливим це свято є для мешканців сходу та півдня, та тих, хто у шлюбі", – зазначив заступник директора соціологічної групи "Рейтинг" Любомир Мисів.
56% опитаних українців переконані, що в Україні немає розповсюдженої нерівності між обома статями. Протилежної думки дотримуються 35% людей, серед них переважають жінки.
"Чоловіки мають більше можливостей у кар'єрному зростанні — сказали 34 % опитаних, 45 % вважають, що чоловіки мають більше можливостей в оплаті праці, а у політичній діяльності — відповіли 54 % респондентів. Лише 12 % опитаних говорять, що жінки мають перевагу у кар'єрному зростанні", – зазначив соціолог.
Водночас дані дослідників свідчать про те, що популярність свята неоднакова у різних регіонах України. Зокрема, на заході країни 8 березня не збираються відзначати майже 40% опитаних. Серед тих, хто розлучений або не одружений таких – 36%.
Читайте також: Знижки та компліменти. Чому українці продовжують святкувати 8 березня, як за часів СРСР
Що таке Марш жінок
Щорічно 8 березня у світі проходять демонстрації на підтримку рівності та дотримання прав жінок. З кінця 2000-х років в Україні майже щороку 8 березня проходять феміністичні марші. Організатори визначають Марш як "феміністичну ініціативу, яка об'єднує активісток, представниць громадських організацій та небайдужих жінок. Організаційний комітет формується щороку задля проведення Маршу та привернення уваги до викликів, з якими стикаються різні жінки в Україні".
У 2021-му Марш присвячений правам жінок під час пандемії.
"Чому ми мовчимо про домашнє насилля, рівень якого в часи COVID-19 дедалі зростає? Чому ми не говоримо, що здебільшого на жінок було покладено обов’язок опікуватися дистанційним навчанням дітей? Що саме жінки змушені виконувати доглядову працю, обсяг якої лише збільшився, та поєднувати її із роботою?", – зазначається на Facebook-сторінці події.
Учасники й учасниці Маршу висувають кілька вимог, виконання яких полегшить життя українських жінок. Зокрема, вони прагнуть ратифікації Верховною радою Стамбульської конвенції,Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. збільшення соціальної допомоги матерям, додаткової підтримки дітей з інвалідністю та припинення урізання соціальних гарантій для тих, хто втратив роботу.
Також серед вимог – безпечні умови праці для жінок, які зайняті у сферах, пов’язаних із високим ризиком зараження COVID-19, та забезпечення доступу до всіх медпослуг. Окрім того, організатори намагаються привернути увагу до проблеми домашнього насильства над жінками під час пандемії та вимагають розслідування випадків насилля з боку ультраправих організацій.
Марші за рівні права в Україні часто супроводжуются погрозами на адресу їхніх учасників й організаторів та неодноразово закінчувалися нападами. Зокрема, у 2018 році такі інциденти сталися одразу в чотирьох містах – Києві, Ужгороді, Львові та Маріуполі. Лише у столиці внаслідок нападів постраждали щонайменше п’ятеро людей, при цьому двох жінок побили та облили зеленкою. Правозахисна організація Amnesty International закликала українську владу та правоохоронні органи розслідувати ці прояви насильства та попереджати їх у майбутньому.
Окрім столиці, цьогорііч демонстрації за рівні права жінок і чоловіків відбудуться у Дніпрі, Івано-Франківську, Львові, Луцьку, Одесі, Запоріжжі, Краматорську, Полтаві, Ужгороді, Харкові, Херсоні, Хмельницькому та Чернівцях.
Читайте також: 8 біографічних книжок про сильних жінок
