Аліна Соколова — мультидисциплінарна художниця з Ужгорода. Навчалася в Ужгородському коледжі мистецтв. Опісля продовжила здобувати освіту в Академії образотворчого мистецтва та дизайну в Братиславі, на спеціальності скульптури та інсталяції, а також у Вищій школі мистецтв у Гамбурзі (HFBK), курс фотографії. Магістерську програму за класом мистецтва та фотографії опановувала в Академії образотворчих мистецтв у Відні, де зараз мешкає.
У 2020 році увійшла у короткий список PinchukArtCentre Prize, у 2024-му здобула Schiele AwardПремія названа на честь австрійського митця Еґона Шіле. Оскільки він передчасно пішов з життя у 28 років, нагородою відзначають молодих художників (віком до 28 років), які живуть в Австрії., а у 2025-му стала лауреаткою Erste Bank Art AwardПремія створена для митців, які експонувалися, або брали участь у резиденції чи студійній програмі віденської мистецької галереї Das Weisse Haus. Переможець отримує персональну виставку та грошовий приз.. До 22 жовтня у галереї Das Weisse Haus у Відні триває персональна виставка мисткині Ambivalent Feeling of Staying Alive.
Спеціально для Суспільне Культура Анастасія Курінська поспілкувалася з художницею у форматі бліцу про навчання за кордоном, участь у преміях, інтерпретацію робіт та плани на майбутнє.
Навчання в Україні чи за кордоном?
Це зовсім різний світ. Під час навчання в ужгородському коледжі я була юна. Освіта там була досить формальна, тоді в усіх наших навчальних закладах так було.
Коли я вже переїхала сюди (до Відня – Ред.) і вступила в академію, у мене був культурний шок: зовсім інша система. Все базувалося на професорі, який вів студентів за собою. А ти мав змогу вибудовувати свою художню практику з підтримкою художників та викладачів. Тобто все сфокусовано на тому, щоб за роки навчання кожен міг зрозуміти, у чому полягає його практика, і стати самостійним митцем.
А як відрізняється мистецька спільнота?
Мені здається, в Україні не звикли до сильної грантової державної підтримки та багатьох фінансових можливостей без комерційного складника.
В Європі багато художників живе завдяки різним стипендіям від країни, зокрема коли їх роботи купує в колекцію місто чи країна. Мені здається, що в Україні художники більше розраховують самі на себе, на своїх колекціонерів, тому що такий вид підтримки не дуже поширений.
За практиками яких художників ви слідкуєте?
Якщо з українських художників — це Люся Іванова. Ми познайомилися у Відні, цікаво слідкувати за її практикою.
Років шість тому познайомилася із Жанною Кадировою, дуже сильно надихаюся її практикою. Всі наші жінки-мисткині дуже надихають.
Серед закордонних це Флорентіна Гольцінґеравстрійська хореографка, режисерка та перформансистка (Florentina Holzinger), Луї Фратіноамериканський живописець (Louis Fratino), Діана Дал-Прафранцузька художниця (Diane dal Pra), Каміль Генротфранцузька художниця, практика якої охоплює кіно, скульптуру, малюнок, живопис та інсталяцію (Camille Henrot).
Які медіа у фокусі вашої уваги?
Оскільки я давно повернулася до живопису, мені дуже цікаво спостерігати за тим, як розвивається сучасний живопис. В контексті, наприклад, Австрії він на другому плані, тут спільнота більш перформативна та концептуальна. Тому мені цікаво, як працюють із живописом, зокрема фігуративним, особливо жінки-мисткині.
Після закінчення академії, коли я поекспериментувала з усім, багато працювала з перформансом та відео. Зараз вирішила повернутися до живопису. Водночас мені подобається додавати хореографію, досліджувати рух, зокрема через співпрацю з іншими митцями зі сфери класичної музики або опери. У такий спосіб можна побачити, як живопис виходить за свої межі.
Творчість — це робота?
Я змушую себе ходити до студії, бо ставлюся до цього більш серйозно, наче це робота в офісі. Рутинність і практика повторення важливі.
Але бувають дні, коли мені немає чого сказати, тоді я не починаю нові роботи. Мені здається, що з цього нічого хорошого не вийде.
Що запускає процес творення?
Часом нудьга, чи час без телефона та перебування в порожній кімнаті. Тобто години, коли можна просто побути у своїй голові, без зовнішньої комунікації, яка ллється з усіх кутів. Це свого роду медитація. А ще роботи інших художників, відвідування виставки.
Продовжте речення: "Мистецтво для мене — це…"
Створення нових сенсів, без наративного опису цих сенсів. Тобто це дуже абстраговане і персональне особисте висловлювання, яке в жодному разі не має бути ні наративним, ні навчальним, а лише дати глядачу перший поштовх до його власних відчуттів.
Про що ваша практика зараз?
У живописі найчастіше досліджую, як функціонує суспільство і як люди реагують на подразники свого часу. Я колекціоную рухи, жести або символічні знаки сьогодення, які повторюються в моїх роботах. Якщо робота не про вивчення сьогодення, тоді вона про моє власне життя.
Як ви ставитеся до інтерпретації своїх робіт?
На останній своїй виставці, яка триває зараз, я вирішила використовувати назви до кожної з робіт як ключ до інтерпретації — назва дає глядачу той мінімум, завдяки якому він може роботу трактувати по-своєму.
Мені здається, якщо робота інтерпретується тільки так, як хоче художник, то це не дуже хороша робота, бо вона має бути багатошаровою, не мати однозначної, правильної відповіді.
Добре, коли з роботи зчитується якась атмосфера, і вона не відповідає на однакові питання.
Що дає участь у преміях?
Це важливий крок, аби комплексно показати свої роботи, наприклад за останні роки. Часто співпраці з галереями фруструють якраз через те, що обирають поодинокі роботи, через пріоритет на функціонуванні у комерційному просторі. А премії дають можливість забути про ці всі межі й показати більше.
Наприклад, цього року я мала можливість створити нові відеороботи — без цієї підтримки їх було б важко зробити.
Визнання для вас — це?
З одного боку, у мистецькому суспільстві шлях визнання дуже прямолінійний та ієрархічний, адже всі звертають увагу на ім'я інституції і так далі. Це ніби такі сходинки, де за нас вже все визначили.
Але, з іншого боку, для мене найвище визнання — прийти в студію і створити роботу, якою я реально задоволена. А також мати змогу просто показати ці роботи, без зайвих зусиль, адже подання заявок, спілкування з галереями — невидима частина роботи, яка забирає дуже багато часу і виснажує.
Поділіться своїми мистецькими планами.
Я проведу весь березень на резиденції в Празі й сподіваюся створити там нові роботи. Ця виставка (Ambivalent Feeling of Staying Alive — Ред.) теж туди приїде.
У майбутньому хотіла б співпрацювати з театром або з оперою. Оскільки в моїх роботах є дослідження руху, мені було б цікаво попрацювати з іншими медіа.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
