Про психологічні наслідки Голодомору в житті українців, як геноцид проявляється у побуті, як формує особистість і впливає на появу психічних розладів, а також про колективну травму російсько-української війни та як зменшити її вплив Суспільне поспілкувалось з Вікторією Горбуновою, докторкою психологічних наук та професоркою Житомирського державного університету імені Івана Франка.
Щороку українці вшановують пам'ять жертв Голодоморів. Геноцид 1932-1933 років – це така колективна травма, яка і до сьогодні переслідує сучасні покоління. Як вона проявляється на побутовому рівні в житті українців?
Я можу говорити про результати нашого дослідження, які були отримані вже близько 10 років тому. Було відзнято багато відео і документальних стрічок на цю тему. Мається на увазі, де ці результати дискутувалися. Мені важко говорити, як це проявляється саме в побуті, якщо розуміти під побутом якесь буденне домашнє життя. Але загалом йдеться про те, що наслідки трансгенераційної травми, а Голодомор – це є трансгенераційна травма, тобто, яка передається з покоління в покоління. Можна говорити про дві такі групи наслідків.
Перш за все – це світоглядні зміни, тобто, те, як ми сприймаємо світ, себе і інших людей. І це те, що може передатися і передалося. І друга – це поведінкові зміни. Це те, як ми поводимося, які стратегії поведінкові ми маємо. Зрозуміло, що чим далі від травми, тим ці наслідки стають такими менш відчутними. Але оскільки життя українців – це, насправді, така послідовність різних травм, то тут треба ще розуміти, що ті події, які відбуваються зараз, накладаються на те, що відбувалося в минулому. І це не лише Голодомор. Ми мали і репресії, і вибух на Чорнобильській атомній станції, багато-багато інших речей. Але загалом передається те, як ми сприймаємо світ, світоглядні установки, і те, як ми поводимося, поведінкові стратегії.
Якщо говорити про поведінкові стратегії, вони все ж таки більше впливають на побут, побутові звички. От як вони можуть проявлятися?
Поведінкові стратегії – це так, як ми поводимося. Вони навряд чи впливають на щось. Якщо знову ж таки говорити про те, що ми успадкували як поведінку, і що точно може бути пов'язано з Голодомором, бо я нагадую, величезні травми в нашому житті відбувалися і відбуваються, то зрозуміло, що це, власне, оця така увага до їжі, ставлення до їжі, те, що ми робимо запаси, те, що ми і досі намагаємося робити там якусь консервацію, мати якесь присадибне господарство або принаймні закупитися якимись там речами на зиму. І, знову ж таки, голод у свідомості українців пов'язується з зимою, з холодним періодом. І от через це ми робимо ці запаси.
Також це те, як ми дбаємо про здоров'я наших дітей. Втрата ваги, навіть якщо це нормальна втрата ваги, і досі сприймається як щось таке, що є загрозою здоров'я. Поведінкова стратегія – це така надмірна увага до дитячого здоров'я. Ми дуже-дуже прив'язані до медичної допомоги, до лікарів, нам постійно потрібно бути в контакті, тому що діти помирали, і діти мають виживати. Тому будь-що пов'язане зі здоров'ям викликає дуже сильну тривогу в українських мам, певно, що і в татусів.
Також ставлення до своєї родини, що вижити має родина. Саме тому тут дуже багато стратегій навіть зараз, коли ми бачимо хвилю за хвилею людей, які покидають Україну в пошуках тимчасового захисту за кордоном, так само це пов'язане з тим, що родина має вижити. Ти не можеш відповідати за все своє село, бо це просто нереалістично забезпечити виживання всіх. Але от виживання родини треба забезпечити, також багато поведінкових речей з цим пов'язаними. Ця наша "родиноцентрованість", центрованість на домі, на власному господарстві, намагання зробити свою оселю якомога більше придатною для життя і виживання.
Відповідно до даних Національного інституту психічного здоров'я Міністерства охорони здоров'я США, на появу розладів харчової поведінки впливають дуже багато чинників, там, зокрема, і поведінкові, і спадкові, і соціальні. А чи впливає ось ця колективна травма у вигляді Голодомору на появу цих розладів у українців?
Мені важко сказати, дати відповідь на це запитання, бо я просто це не досліджувала. Тобто, як дослідниця, я можу спиратися на ті дані, які я отримала або які я аналізувала. Звісно, існують дані, і вони переважно пов'язані. Ми навіть маємо те, що називається епігенетичними змінами. Тобто, знову ж таки, кажу, це не мої дані. Але якщо людина переживає голод, то в певний спосіб відбуваються епігенетичні зміни, які потім успадковуються наступними поколіннями. Так, є дослідження, які пов'язують те, що, наприклад, якщо мама голодувала, то в дітей може бути схильність до компульсивного переїдання. Можуть бути проблеми з набором і утриманням ваги, і з іншими речами.
Знову ж таки, ми маємо розуміти, що найскладніше в дослідженні – це визначити, особливо, коли ми говоримо про дослідження трансгенераційних травм. Це визначити, що ті зміни, які є зараз в нашій поведінці, світогляду, навіть в нашому організмі, що вони справді пов'язані з тією однією травмою. Це є надзвичайно важливо, бо неможливо сепарувати якусь одну подію в житті людини чи навіть цілої спільноти від інших подій, які відбувалися. Це є така найбільша складність. Тобто, ми можемо припускати, що так, напевно, зв'язок є.
Особистісні зміни, світоглядні установки. Як колективна травма впливає на їх розвиток, на формування особистості?
Коли людина зазнає якоїсь події, яка загрожує її життю і здоров'ю або дуже близьких людей, а голод, зрозуміло, що це була така подія, то є велика ймовірність того, що може сформуватися те, що ми називаємо посттравматичним стресовим розладом. Цей посттравматичний стресовий розлад має такі дуже чіткі діагностичні критерії.
Це, по-перше, уникання травми і будь-яких нагадувань про травматичну подію. Це такий дуже важливий критерій, оскільки це надзвичайно боляче, людина уникає думати про це, згадувати про це. Якщо ми уникаємо згадувати і думати, це означає, що ми будемо намагатися не говорити. Тобто, наші діти, їхні діти і так далі будуть мало чути. Це один з результатів нашого дослідження – що історії про Голодомор майже не переповідалися в тих родинах, які постраждали найбільше, в яких було найбільше смертей. Тобто якщо ми не знаємо про щось, якщо це не обговорюється і не дискутується, не пояснюється, – але тема все одно в родині є, бо ти не приховаєш смертей, – то починають виникати різні здогадки, гіпотези, чому це сталося. Тобто, хтось пошепки щось говорить в родині, щоб там не потурбувати бабусь. Це перше, що ми передаємо. Передається оця така історія таємниці того, що сталося щось дуже недобре, але що до кінця воно не сформульовано. Це як передається уникання.
Друге, це, власне, світоглядні саме зміни, бо для того, щоб вижити, ти дуже часто маєш робити речі, які до того були тобі непритаманні. Ну, наприклад, ховати їжу, або, наприклад, не допомагати сусідам для того, щоб вижила твоя родина, чи ще якісь такі речі. І формуються оці такі світоглядні установки, які також передаються дітям. Бо я, наприклад, бачу, що не треба нікому показувати, що я маю хоча б якийсь, хоч якийсь мінімальний достаток. Не можна хвалитися успіхами.
Говорячи про лікування колективних травм, як це може відбуватися? Чи допомагає в цьому висвітлення теми Голодомору і вшанування пам'яті жертв? І що для цього зі свого боку робить держава?
Будь-яка травмофокусована терапія – це так звана наративна терапія. Тобто, потрібно допомогти людині сформувати наратив, сформувати історію. Оскільки через оце уникання ми дуже часто маємо або фактичну амнезію, коли людина не пам'ятає, бо це дуже боляче згадувати щось про травму, бо травматична пам'ять, вона дуже пов'язана з реакцією тіла на стрес, і через це вона ніби випадає із наративної пам'яті. Тобто травматична подія, вона ніби не має початку і кінця. Через це вона не зв'язується з тим, що було до того і після того. Коли ми говоримо про роботу безпосередньо з травмою, тобто не з трансгенераційною, а коли людина там зазнала обстрілів, потрапила в автопригоду чи мала якусь дуже важку хворобу, немає значення. Дуже важливо вбудувати травматичну подію в життєвий наратив, в життєву історію. З трансгенераційною травмою те саме. Оскільки вже трохи інший механізм, він не пов'язаний з діяльністю мозку, але він пов'язаний з тим, що це просто не проговорювалось. В нашій історії, життєвій історії поколінь до нас, яку ми в себе несемо, є ніби темна пляма. Тобто місце, про яке ми нічого не знаємо.
Тому проговорювання – це те, що роблять уряди багатьох країн, в яких, власне, був геноцид. Зокрема, напевно, найбільший приклад тут – це держава Ізраїль, оскільки вони багато приділяють проговорюванню трагедії Голокосту і створюють умови, щоб люди могли знати, говорити. Так само ми говоримо, що Віктор Ющенко започаткував цю традицію говоріння.
Вшановування – це також один зі способів говоріння. Але що тут дуже важливо, якщо говорити про державу, те, що ви зараз робите, ви також лікуєте ось навіть цими малесенькими ефірами цю трансгенераційну травму. Дуже важливо, щоб всі ці розмови були максимально прив'язані до живих історій, щоб вони не були декларованими, щоб вони не були просто запалювання свічок.
Факти важливі, але важливо прив'язуватися не лише до фактів, бо вони сухі. Вони не створюють оцієї нарації того, що це справді було з моїми пращурами. Тут дуже важливі такі індивідуальні історії про те, як пекли хліб з якихось трав, про те, як просто перемолували зерно, якщо воно було в домі, щоб, не дай Боже, не було диму і запаху, бо могли прийти і забрати, і покарати, і так далі. Багато-багато інших історій про те, як закопували зерно, про те, як люди лежали на вулицях.
Говорячи про всі ці історії. Вони включають в себе розповіді про канібалізм, про мертвих людей посеред вулиці. Чи ось такі досить емоційні, можливо, травматичні історії, не можуть спричинити, навпаки, негативний вплив? Як ви говорили, що можлива ретравматизація, можливий запуск тригерів тих поведінкових стратегій, які вже були.
Історія, якщо вона буде побудована лише на канібалізмі, не буде повною. Тобто, ми маємо знати про ці факти також, але так само ми маємо знати факти підтримки, коли рятувалися діти з сусідніх родин, коли все село намагалося підтримати якусь родину. Тобто, я про те, що важливо говорити про все, не лише про щось жахаюче, але такі жахаючі моменти, ми також їх маємо знати. Основна ідея у звичайній травматерапії – це розповісти історію в усіх деталях. Так само ми маємо знати нашу історію, як історію, яку пережили наші пращури, так само в усіх деталях.
Стосовно ретравматизації, я, до речі, не знаю, чи цей термін гарно лягає, коли ми говоримо про прансгенераційні травми. Мені здається, що навпаки, знання того, що відбулося, робить нас міцнішими, оскільки готує нас до того, що може відбутися. Навіть якщо це якісь доволі страшні речі. Тому навряд чи. Взагалі, ця тема ретравматизації, вона така дуже-дуже, насправді, дискусійна. Тебе не може ретравматизувати щось, якщо ти знаєш про це в усіх деталях. І тому, я думаю, що ні.
Повне інтерв’ю із Вікторією Горбуновою, докторкою психологічних наук та професоркою Житомирського державного університету імені Івана Франка дивіться на Youtube-каналі Суспільне Житомир.
Раніше Суспільне повідомляло, що увечері 23 листопада біля пам’ятника "Сумуючий янгол" зібралися житомиряни, щоб згадати мільйони людських життів, які Україна втратила внаслідок Голодомору і масових штучних голодів.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp
