Шість років тому житомирянин Едуард Підкаура просив не знімати його руки крупним планом і категорично відмовлявся виступати у категоріях для спортсменів з інвалідністю.
Сьогодні він більше не ховає своїх рук, представляє Україну на чемпіонаті світу з пара джиу-джитсу в Абу-Дабі й безкоштовно тренує ветеранів.
«Тільки не знімайте мої руки крупним планом. Я не хочу, щоб мене жаліли»
На початку 2020 року я працювала фотокореспонденткою одного з житомирських сайтів. Увечері після роботи, гортаючи Instagram у пошуках тем, натрапила на сторінку 19-річного студента Житомирського державного університету Едуарда Підкаури. У трирічному віці він отримав важкі опіки, через які лікарям довелося ампутувати кисті рук. Попри це він займався боротьбою і вперто відмовлявся сприймати себе як людину, яку потрібно жаліти. Він погодився на зйомку, але поставив мені умову: «Не показуйте мої руки і опіки крупним планом. Не хочу, щоб мене жаліли. Я такий, як усі». Під час зйомки він показував борцівські прийоми й фізичні можливості свого тіла. Вже після зйомки, відбираючи фотографії, раптом зрозуміла, що майже не помічаю ані опіків, ані ампутації.
Шість років я майже не згадувала про Еда. Він залишився для мене тим хлопцем, який просив не показувати руки. Мені здавалося, що ця історія для мене вже закінчилася.
Алгоритми соцмереж вирішили інакше. Через шість років вони знову показали мені Едуарда — вже параспортсмена, який готується до чемпіонату Світу в Абу-Дабі. На його сторінках — не лише про його спортивні досягнення. Він безкоштовно тренує ветеранів із пораненнями та ампутаціями.
Я написала йому і запросила на інтерв'ю. Переписувалися доволі довго і домовилися випити кави на Михайлівській. Про те, що у спортсмена немає пальців рук і набирати довгі тексти йому може бути банально незручно, я ні на мить не подумала.
«Я — не такий, як усі. Всі не такі, як інші»
Ми сидимо на «літнику» кав'ярні. Ед п'є каву, тримаючи стакан обома руками. Його рухи чіткі та відточені. Шість років тому він переконував мене, що нічим не відрізняється від інших. Нагадую йому про ту розмову. Він поправляє кепку, усміхається правим кутком губ і вже не приховує руки.
«У мене багато часу пішло на те, щоб зрозуміти, що бути не таким як усі — не означає бути гіршим. Це означає бути іншим. Це означає, що ти маєш не підлаштовуватися під світ, а використовувати усі свої відмінності собі на користь».
За ці роки змінився не лише він. Змінилася Україна. Повномасштабна війна зробила його особистий досвід зрозумілим для тисяч людей, які теж живуть із пораненнями та ампутаціями.
Про параспорт в Україні та чому Ед змінив свою думку
Запитую про 2020 рік, який зараз здається вже якимось іншим життям. Тоді він категорично був проти того, щоб змагатися з людьми з інвалідністю і хотів змагатися виключно з людьми без інвалідності.
«Тоді в Україні параспорт був не настільки розвиненим, як зараз. Зараз, на жаль, більшою мірою, через війну, він тільки починає по-справжньому розвиватися. Раніше мало меценатів чи організацій хотіли спонсорувати спортсменів з інвалідністю».
Замовкає. Робить ковток і продовжує:
«Але загалом, я у цьому питанні не змінив свою думку, а розширив: зараз я з задоволенням змагаюся як з умовно здоровими, так і з параспортсменами».
Уперше він вийшов на татамі проти спортсмена зі схожою ампутацією у 2022 році. Каже, тоді зрозумів: у параспорті він може не лише виступати, а й зростати.
Невдовзі почалася повномасштабна війна. Едуард залишив спорт і шукав роботу. Усе змінила одна розмова.
«Працював на різних роботах. Навіть у кол-центрі. Потім шукав нову роботу. Підприємець мене вислухав і сказав: "Тобі подобається спорт — от і йди в ньому до кінця! Спочатку не буде виходити, може не бути грошей, але ти повинен йти до кінця". Наступного дня я пішов до свого тренера і сказав, що теж хочу тренувати людей».
Перший тренерський досвід
Тренувати людей Едуард почав у 2024-му. На перше тренування прийшло 8 людей. На друге — тільки його друг.
«Перше тренування було прикольне. Друге — ні. Але не страшно. Усі починають з нуля. Я вдячний за підтримку».
До того, що хтось залишається на роки, а хтось приходить лише на кілька занять, він давно звик.
«Я нікого не змушую приходити через силу. Хочеш тренуватися — будь ласка. Так само й з військовими. Якщо хлопці ходять в інші зали — це навпаки класний досвід: ти набираєшся нового і показуєш це своїм».
Ед спеціалізується на бразильському джиу-джитсу, ММА та ґрепплінгу. Тренує цивільних, ветеранів і людей з інвалідністю. Для ветеранів заняття проводить безкоштовно. У майбутньому хоче працювати з людьми, що мають порушення психомоторного розвитку.
«Люди йдуть до людини»
Запитую, чому сьогодні люди приходять саме до нього: черерез популярність у TikTok та Instagram чи все-таки через спорт.
«По-різному. Буває, що відео "залетить" і прийдуть через медійність. Буває, що просто приходять або знають мене. Я на 100% впевнений, що такі відео мотивують. Якби я сам сидів і дивився таке відео, я б теж горів бажанням піти на тренування. Але тут ще залежить від того, як ти себе показуєш:
люди йдуть до людини.
Поспілкуватися. Був період, коли до мене приходили по 10 військових — вони не так поборотися хотіли, як просто поговорити».
Ед замовкає. Витирає серветкою пролиту на стіл каву і не поспішає говорити далі. Обережно запитую, про що говорили.
«Розказували свої історії. Про службу, життя. Хтось розказував смішні історії, хтось ні. Але це вже особисте».
Жартую, що він не лише тренером працює, але й психологом на півставки. Едуард одразу заперечує, хитаючи головою.
«Ні. Я для них просто друг. Я люблю людей і з усіма дружу. І вони мені довіряють. Я не намагаюся будувати якісь ділові стосунки чи шукати вигоду — це неправильно. Зазвичай я усім своїм хлопцям кажу: якщо потрібна допомога — я по можливості допоможу. Ситуації бувають різні: рідним потрібна допомога чи гроші — я можу допомогти навіть тією ж своєю медійністю. Люди зараз реагують на те, що бачать».
«Ви б без цієї інформації прожили?»
Розмова повертається до того, з чого почалася шість років тому. Тоді Едуард гостро реагував на будь-яку увагу до своєї зовнішності. Запитую, як він сприймає це зараз.
«Люди, особливо в Житомирі, трішки… не соціалізовані в цьому плані. Їхня реакція буває занадто бурхливою. Зазвичай так реагує молоде або старше покоління. Люди віком 20-40 років так не реагують. У мене часті випадки, коли підходили й запитували, що сталося. Перед тим, як так зробити, люди мають самі собі поставити запитання: Ви б без цієї інформації прожили своє власне життя? Так? Тоді нащо підходити?»
Ми мовчимо. Не можу згадати, які ще питання хотіла задати. Паузу заповнити не виходить. Едуард сам повертається до розмови про увагу.
«Якось до мене бабуся підійшла. Розпитала й одразу почала вибачатися. Вона розповіла, що підійшла до військового, а він почав на неї кричати. І я вже тоді не витримав і пояснив їй максимально коректно: людину не потрібно про це запитувати! Людина отримала поранення, у неї психологічна травма, а тут підходять з питаннями... З етичних міркувань цього робити не варто. Я у своїх друзів-військових ніколи не питав, як це сталося — вони самі розповідали, коли мали бажання».
Ед відводить погляд. За час розмови це вперше, коли він не дивиться у очі.
«Люди, яких роздивляються, розпитують і жаліють, відчувають себе відстороненими, іншими у негативному сенсі цього слова. Я колись теж так почувався. Зараз мені все одно. Я їздив в Одесу, був на пляжі без футболки. У мене спина дуже серйозно травмована, але ніхто не дивився як на прокаженого. А в Житомирі б тихенько сфоткали, або відео знімали б. Або можуть підійти пожаліти».
Едуард згадує історію ветерана з ампутацією, який так і не зміг займатися джиу-джитсу. Але завадила не сама травма, а люди довкола, які постійно нагадували, який він «нещасний» і як йому тепер має бути важко.
«Поки люди з ампутаціями хочуть бути, як усі, вони цього не зрозуміють... Але вони вже явно не такі, як усі. Деякі мої друзі вже зрозуміли, що в чомусь вони особливі й унікальні. Я, наприклад, зрозумів, що у джиу-джитсу навіть ампутація може стати перевагою над суперником. У мене класно виходять варіанти задушок, бо я можу просунути руку куди завгодно — у мене діаметр руки менший».
Запитую Едуарда, що його змінило найбільше. Він задумується на кілька хвилин. Повільно допиває каву і спостерігає за людьми, що проходять повз. Коли мені вже здається, що він не хоче відповідати, він повертається поглядом до мене.
«Я.
З дитинства я це переживав щодня. Були комплекси, що люди побачать відсутність пальців і будуть зі мною через це взаємодіяти. Зараз я став дорослішим. Мені стало байдуже на думку оточуючих. Але комплекси є й зараз. Вони незримі: йду по вулиці й не задумуючись ховаю руки в кишеню. Мозок вже так себе запрограмував».
Про страх бути неприйнятим
Говоримо про ветеранів з ампутаціями і складнощі повернення у цивільне життя. Едуард каже, що найважче після поранення — не лише фізична реабілітація. Багато хто боїться повертатися до звичного життя, знайомитися, будувати стосунки. Каже, що й сам колись проходив через ці страхи.
«Багато хлопців, які повертаються, думають, що всі оцінюють їх за зовнішністю. Але це зазвичай не так. Так, у частини з них буде проблема у стосунках. Якщо дівчина цінує не за зовнішність — вона буде поруч. А якщо за зовнішність — ситуація складна. Якщо у хлопця немає дівчини чи дружини, то знайти свою буде дійсно складно. Я своє кохання шукав довго. І можливо, це не дуже правильно, але… Коли я запрошував дівчат на прогулянки, я не попереджав про свій стан. Хотів побачити реакцію. Ну і були неприємні моменти — ми прогулялися Бульваром і дівчина мене просто заблокувала».
Про такі болючі спогади він розповідає спокійно, навіть із посмішкою.
«Потім я почав казати дівчатам "Маю таку проблему. Підеш зі мною гуляти?" Більшість одразу погоджувалися, але потім зникали. Інші казали, що я класний співрозмовник, але… Зараз я в тривалих стосунках і дівчина цінує мене, і за мою зовнішність також».
До тренування лишилося пів години. Прошу дозволу піти з ним. Він погоджується, лише просить не знімати обличчя військових та дітей.
Ми виходимо з кав'ярні. Дорогою Ед розповідає, що його група змішана і займаються у нього люди усіх статей з 14 до 59 років. І умовно здорові, і люди з різними інвалідностями. На рівних.
Питаю, що він зазвичай говорить людям, які вперше приходять до нього після поранення чи ампутації.
«Якщо запитують — відповідаю сувору правду. Якщо ні — не нав'язую свою думку».
Він переодягається. Чекаю його у холі. У хол заходить один з учнів, і Едуард відволікається на нього. Розпитує, як його справи та жартує. А потім повертається до мене.
«Пам'ятаєш, ти у 2020 спитала, чи займався б я спортом, якби не мав ампутацій та травм? Я тоді сказав, що ні. Досі так думаю. І ті люди, які приходять до мене з травмами, я питаю в них те саме. І вони теж кажуть. що ні, не займалися б. А після першого тренування зазвичай кажуть, що подобається, що це сильно розвантажує психологічно. Коли ти борешся, ти думаєш тільки про це».
Учні сходяться і Едуард вже має починати тренування. Він усміхається своєю «фірмовою» посмішкою на правий бік і каже:
«Якщо хочете спробувати, але боїтеся — не відкладайте на потім. Бо потім у наших реаліях може і не бути».
… спостерігаю тренування і розумію, що точно б так не змогла. Одна з учнів Едуарда сміючись розповідає мені, що це ще квіточки, і що їй чотири рази розбивали ніс. Не помічаю, як минула година і я вже маю йти. Йдучи, питаю:
«Слухай, а якби ти міг сьогодні відповісти тому дев'ятнадцятирічному собі, який шість років тому просив мене не знімати руки, що б ти сказав?»
Він сміється і каже:
«Лише дві речі. "Я не такий, як всі" та "Усьому потрібен час, час усе змінює».
Едуард знімає рукавичку, махає рукою і повертається на килим.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
