Боєць 95 бригади Сергій на позивний "Ламборджині" на військовій службі — рік. 1 травня 2023 року Сергій вступив до лав ЗСУ, ставши на захист України. Воїн погодився поспілкуватися з журналісткою Суспільного Анною Максимовою і телефоном просто з фронту розповів про будні військових на "нулі".
Про порятунок життя і мотивацію, про евакуацію поранених воїнів з найбільш важкодоступних місць; про те, як тяжко втрачати побратимів і про переживання військового за долю рідних — про це і не тільки читайте в інтерв'ю Сергія Суспільному Житомир.
Ламборджині
Після добового чергування він готує їжу на кілька днів, пере одяг, а тоді сідає біля “старлінка”, щоб подзвонити. Після дзвінків вже буде омріяний відпочинок. Сергій запалює цигарку. Зізнається, що до служби вже кидав цю звичку і не палив шість років. Почав знову, коли Фроста та Сталкера, побратимів з його групи, “задвохсотило” при заході на позицію.
“Думки, думки, думки… Зазвичай, нас навчають: не треба звикати до людей. А як не звикати? Коли ти з ним спав спина до спини в тих підвалах, окопах. Коли ти з ним варив кашу разом, борщ, якийсь шашлик їв коли був вихідний день. Три дні ти на позиції, три дні ти виходиш з позиції, і звісно спілкуєшся з людьми, здружуєшся, звикаєш, це вже твої близькі, рідні люди. Не можна не звикати. Сталося так, мої побратими загинули. Важко згадувати. Вдень то усе нічого. Розумієш, як воно, що воно, що воно завтра буде. Вночі важко. Сни різні сняться. Тому знову почав палити“, — розповідає Сергій. Він спокійно говорить про страшні речі. Каже, таке життя, а впоратися з усім йому допомагає віра в Бога та родина, яка на нього чекає вдома.
Сергію 45 років. У нього є дружина, двоє дітей та мама. Він рік служить у 95-й окремій Поліській десантно штурмовій бригаді і має позивний “Ламборджині”.
“Їм важко. Звичайно, важко. В мами моєї рак. Четверта стадія. Їй залишилося не так багато. Дружина доглядає. Я намагаюся іноді приїжджати, там, по лікарям повозити, допомогти, але все на плечах дружини зараз”, — Сергій на кілька секунд замовкає. А тоді продовжує розказувати про свою родину: про люблячу дружину, вже дорослого і самостійного сина, красуню-доньку і звісно ж, про свою маму. Каже, якби не вони і не їх підтримка, йому б теж було дуже важко. Саме через них він і прийняв рішення піти служити.
“Я не герой, не маю суперсили. Звичайний собі дядько з Житомирщини. Я не йшов на війну вбивати. Я тут, щоб рятувати і захищати. Пішов на це свідомо. Неодноразово бачив, як над дахом мого дому ракети летять. Так страшно було, що навіть собака моя поряд зі мною присідала. То треба було вже щось робити”, — зв'язок з чоловіком переривається, але він терпляче повторює свою історію: у перший день повномасштабного вторгнення він пішов у тероборону свого селища. Через рік його викликали у військкомат. Проте у армію не взяли через проблеми зі здоров'ям.
“Першу комісію я не пройшов, бо по стану здоров'я я навіть “срочку” не служив. Потім пішов другий раз. Знову “завернули”. По закону через півроку треба було знову з'явитись. Знову треба було збирати той пакет документів, то я вирішив, що я його збирати не буду. Прийшов і сказав “Я здоровий”, — чути, як Сергій усміхається і тушить цигарку.
“Поки даю цьому раду. Один раз таке було, що не впорався. Був на Куп'янську, на завданні. На евакуації працював — виносив людей, яких довго не могли евакуювати. То на четвертий день там у мене тиск підскочив вище 200. Довелося у медроті лежати, крапатися. А так нормально все – легше стало і я назад поїхав”, — військовослужбовець підпалює другу цигарку. Про власне здоров'я говорити він не хоче, каже, що поки може — буде служити. Розповідає, що у цивільному житті він був фаховим слюсарем-ремонтником, знався на ремонті автомобілів та мав власну справу. Каже, що у дитинстві мріяв стати пожежником. Здоров'я не дозволило вступити на пожежника і тому він пішов вчитися на слюсаря, щоб рятувати техніку.
“Я не можу, щоб мені не покрутить якусь гайку, і зараз на службі ці мої вміння дуже допомагають. Ось нещодавно старий “Урал” з побратимом на ноги поставили, тепер допомагає нам у службі. Техніка нам дуже потрібна. Ви ж самі розумієте, що зараз вже менше усі допомагають. Тому ми самі якось. Щось видумляємо, хімічимо”, — чоловік з задоволенням розповідає про ремонти техніки і автівок. Робить це так захоплююче, що на кілька хвилин навіть забуваєш про те, що говориш з військовим на фронті. І тільки почувши про те, як він захищав свій автомобіль від дронів, згадуєш, що говориш з воїном, який отримав відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України – почесний нагрудний знак “Золотий Хрест".
“Мені ніхто не казав, за що саме мені дали нагороду. Чесно — було дуже багато випадків, за що можна дати нагороду. Я їхав у такі місця, куди вже інші не хотіли їхати. Я знав, що там хлопці поранені вже декілька днів. Там крили градами, дронами забивали. Але я їхав — забирав хлопців і віз у лікарню. Різні були випадки. Ми з побратимами і позиції тримали, і людей рятували”, — говорить Сергій.
Скількох людей вдалося врятувати, скількох поранених вивезти — не рахував навіть приблизно. Сергій каже: в умовах війни кожен має опанувати базову домедичну допомогу. Багато людей гинуть, бо їм бракує знань з такмеду і домедичної допомоги — вони просто не знають, як правильно допомогти собі або побратимам.
“Пішли ми з побратимом на завдання. В один момент він десь зник. Я почав шукати і знайшов серед руїн без ознак життя. Він не дихав, пульсу не було. Я почав надавати допомогу: непрямий масаж серця, штучне дихання. І це спрацювало. Людина почала дихати. Якби я цього не вмів, то людина б загинула. Саме головне, що тут треба – медицина. І думати. Все інше до вас прийде. Неважливо, чи ви цивільний, чи військовий, вчіться надавати допомогу. Це нескладно, це рятує життя. Носіть аптечки, запасні турнікети, тренуйтеся використовувати все, що там є…”, —
зв'язок з Сергієм знову зникає. А коли з'являється, він продовжує говорити про важливість медицини, розказує як вивозив загиблих, які померли через кровотечу, бо не змогли правильно накласти собі турнікет і просить написати, що медицина на війні важлива. Чути як Сергій тушить недопалок. Каже, що має ще 10 хвилин часу, тоді телефонуватиме рідним.
“Як тільки можу — одразу їм дзвоню. Кажу, що все добре. Завжди. Роблю так, щоб вони не хвилювалися. Якщо мене не буде на зв'язку п'ять днів — кажу їм, що не буде сім. Я наперед перепрошую, тому що буває всяке. Заходиш на три дні — а там обстріли, обстріли, обстріли… Вийти не можеш. Припаси закінчилися. Було, що поділили на добу на трьох останні пів літра води. А далі все. Більше води не було. Фільтрували якусь воду з калюж. І яке ж щастя було, коли наші змогли нам з дрону скинути пляшку води! Ніяке золото, ніяке нічого у світі, ніякі нагороди цього не перевершать”, — чути, що військовослужбовець знову усміхається та розповідає про позитивні моменти.
“Мені нещодавно наснилося, що війна закінчилась. Прокинувся – а, на жаль, це не так. Гупає, ляпає, стріляє! І так сумно стало. Цієї війни я, чесно, кінця не бачу. Тому що ми не згуртовані. Одні “втомилися”, відпочивають і гуляють, інші ж допомагають, донатять і воюють. От якби ми знову згуртувалися всі разом, перестали сваритися у соцмережах і шукати крайніх… Стали б одним цілим, одним тим кулаком, який може вдарити сильно! Тоді б світ це побачив, тоді б ми перемогли!
Це життя. Це війна. Я знав, куди я йду. Я бачив, як хлопців накривало психічно, морально. Кожного в певний момент накриває. Я поки тримаюся. Бог допомагає. І я знаю, що не може бути завжди погано. Якщо зараз погано — то це вже означає, що скоро буде все добре”
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
